Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження

Тема 3. Філософія Середньовіччя та доби Відродження.

Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:

1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.

2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).

3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відрод­ження.

4. Діалектика епохи Відродження.

5. Натурфілософія епохи Відродження.

6. Реформація, її ідеї.

Конспективний виклад теми:

Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи

Її розвитку.

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовлас­ницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епо­хи феодалізму (V - XV ст.).

Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям (полі­теїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму ста­новлять два важливих принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов'язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея тво­ріння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститу­тів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «сгеаtіо», що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього су­щого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнан­ня, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священ­них текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального мето­ду інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприрод­ним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сут­ність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:

1. Чи є річ?

2. Що вона собою являє? Яка вона?

3. Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає змогу з'ясувати існування ре­чі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність дістала своє існу­вання, вона має бути створена Богом.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначен­ня сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші ви­значення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філосо­фи середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подо­бою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, неза­лежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй ті­ло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїс­тість становища людини — найважливіша риса середньовічної ан­тропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспі­льства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухо­твореною (такою, що має душу) істотою.

Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпе­чують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв'язки, що включають індивіда у сакральні зв'язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.

Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою непов­торний сплав античних традицій зі стародавньою культурою наро­дів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з вели­кою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі наукові знання під іменем філософії.

Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін (205 - 270 рр.), Ямвліх (245 - 330 рр.) і Прокл (412-485 рр.).

Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархіч­ну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існу­ванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого бут­тя. Все суще існує остільки, оскільки воно наближається до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єди­ним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа де­монів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.

Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаме­нитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав ві­дому працю «Джерело знань», у якій є такі слова: «Вчення — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав наукове визначення філософії, наго­лосивши на важливості таких її рис:

1) філософія є знання про природу сущого;

2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;

3) філософія є справа смерті;

4) філософія — уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьома способами:

а) мудрістю, або знанням істинного блага;

б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупере­дженість в судженнях;

в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло;

5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — най­вище знання, філософія.

Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шля­хом вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислителів Візан­тії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків викорис­товується й іншими мислителями — Василієм Кесарійським, Григо­рієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.

Починаючи з X - XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у сере­дньовічній свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського ро­зуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є та­кож інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція — Ісихазм — знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удо­сконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.

Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо за­гострилась в останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290 - 1348 рр.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV - XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває широкого розпо­всюдження у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.

Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість мислення в Київської Русі. Най­більше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введен­ні князем Володимиром християнства (X ст.).

2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм)

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним зна­ченням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних по­нять, або універсалій. Згідно з вченням реалістів, універсали існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розу­му, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського сло­ва «nоmеn», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реа­лізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсали) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI - XII ст.), об­ґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом поча­лася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала пред­метом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою ста­тусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунто­вували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від мате­ріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський (1125/26 - 1274 рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи хрис­тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє христи­янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» — це рослини.

Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний ро­зум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу тео­логії, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну об­меженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження

Починаючи з XV ст. в соціально-економічному і духовному жит­ті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звіль­нення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбу­валися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродження античної культури, антично­го способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Рене­санс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і рене­сансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відрод­ження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуаль­них здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження -— це епоха художньо-естетична. Коли у центрі ува­ги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження — людина. Тому філо­софське мислення цього періоду називають антропоцентристським.