Сміхова народна культура середньовіччя

Складність середньовічної культури полягає в тому, що в ній ніби протистоять дві культури – офіційна (елітарна, учена, церковна) і народна (протилежна офіційній, неофіційна) культури.

Народна культура – це сміхова культура, що сягає своїм корінням у глибоку язичницьку старовину. Це культура святкова й ігрова. Таким святом-грою в середні віки бувкарнавал. Свята карнавального типу займали вагоме місце в житті середньовічної людини. Крім самих карнавалів справлялися особливі свята – свята дурнів, свято осла. Під час Великодня існував так званий“великодній сміх”.

Кожне церковне свято мало свій неофіційний бік. Наприклад, храмові свята найчастіше супроводжувалися ярмарками. Сміх супроводжував усі офіційні церемонії, тому що незмінними її учасниками були блазні й дурні, які пародійно дублювали офіційну церемонію.

Що ж таке карнавал? Карнавал перебуває на межах мистецтва й життя, це навіть саме життя, але оформлене особливим ігровим чином. Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів, будь-який поділ руйнує карнавал, його не споглядають, у ньому живуть і живуть усі. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами– законами карнавальної свободи. Карнавал – це особлива концепція світу.

У карнавалі конструюється якесь ідеальне й всенародне життя, у якому всі відносини вивернуті навиворіт. Цей світ є зрушеним світом антиповодження. Бідняки виряджаються багатіями, високі особи – жебраками, чоловіки – жінками, жінки – чоловіками. Тон карнавалу задавали блазні і дурні. У звичайному, не карнавальному, житті вони були постійними носіями карнавального принципу. Дурень дивиться на світ “дурними” очами, він як би вивертає навиворіт дійсність і переводить її у пародійний план. Концепції впорядкованого світу дурень протиставляє своє бачення світу як хаотичного й абсурдного. Усе поводження дурня – виклик здоровому глузду, поводження алогічне, яке виявляє смішні сторони явищ. Дурень показує свою оголеність і оголеність світу. Сама дурість – оголення розуму від усіх умовностей і звичок, тому говорять і бачать правду, насамперед, дурні, тому й зовні дурні відрізнялися від усіх тим, наприклад, що вони завжди голили голову.

Ось точка зору дурня, його “концепція” суспільства і людини– всі у світі дурні, й той, хто це зрозумів, уже не дурень, тому він розумний і може говорити всю правду. Тому найбільш розумні у середньовічну епоху саме дурні.

Для карнавалу характерно дуже вільне поводження, що торкається найбільш інтимних сторін життя. Таке поводження ґрунтується наособливій концепції тіла – карнавально-народній. Величезного значення набувають образи їжі, питва, статевого життя, спорожнювання. Але тіло й тілесне життя розумілося не у вузько фізіологічному змісті. Носієм цього тілесного принципу була не окрема людина, а весь народ, у своєму розвитку зростаючий і такий, що оновлюється, тому все тілесне тут грандіозне, безрозмірне. Величезного значення набуває мотив родючості, надлишку росту.

У середньовічній свідомості існує чітке розмежування всіх явищ на такі, що пов’язані з верхом, небом, і низом, землею. Провідною особливістю карнавального світовідчуття єзниження, тобто переведення усього високого (ідеального) у матеріально-тілесний план, у план землі й тіла. Зниження – значить приземлення. Прилучення до землі як до поглинаючої основи й, у той же час, як до того, що породжує. Зниження означає приєднування до життя нижньої частини тіла, життя живота й органів плодотворення. Звідси така увага в карнавальних діях і словах до статевого акту, зачаття, вагітності, народження, а також поглинання їжі та її виведення з організму. Це зниження має значення амбівалентне, двояке.Звідсикарнавальний сміх – це амбівалентний сміх. Це таке зниження, яке таїть могилу для нового народження, тому воно має не тільки негативне, нищівне значення, але й позитивне, відряджуюче. Карнавальний сміх втрачений культурою, але про його живе існування можна дізнатися з таких текстів світової літератури, як роман Франсуа Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”, а також комедій В. Шекспіра.

Література:

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.: Художественная литература, 1990. – С. 5-68.

2. Даркевич В. П. Народная культура средневековья. – М.: Наука, 1988. – 318 с.

3. Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. – Л.: Наука, 1984. – 298 с.

ТЕМА №16.