Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю

Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.

Основні стильові ознаки наукового стилю і специфічна мовленнєва системність визначаються позамовними стилетвірними чинниками:

а) призначення – віднайдення ідеї, визначення понять і категорій, формулювання концепцій, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань;

б) зміст стилю – теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу і Всесвіт;

в) мета стилю – повідомлення нового знання про дійсність і доведення його істинності (мета коригується в кожному конкретному випадку створення тексту);

г) комунікативне завдання стилю – передавання адресату знань у переконливій і доступній формі.

За сферами наукового знання тексти наукового стилю поділяються на:

1) науково-технічні (містять описи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.);

2) науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і неживу природу);

3) науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють феномен культури, людської особистості).

Функціональна класифікація дає змогу виділити такі підстилі й жанри наукового стилю:

1) власне науковий (жанри: стаття, дисертація, монографія, наукова доповідь, курсова й бакалаврська робота);

2) науково-популярний (жанри: нарис, книга, лекція);

3) науково-навчальний (жанри: підручник, навчальний посібник, навчальна програма, збірник вправ, лекція, конспект);

4) науково-інформаційний (жанри: реферат, анотація, рецензія, відгук, огляд);

5) науково-довідковий (жанри: словник, довідник, енциклопедія, каталог);

6) науково-технічний (жанри: інструкція, патент, авторське свідоцтво, доповідна записка, службовий лист, промислова реклама);

7) науково-діловий (жанри: науковий звіт, довідка про впровадження результатів дослідження, угода про наукову співпрацю);

8) науково-публіцистичний (жанри: науково-публіцистична стаття, хроніка, науковий огляд, наукове інтерв’ю, репортаж);

9) науково-фантастичний (жанри: фантастичні оповідання, повісті, романи).

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний підстиль і жанр характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональні загальнонаукові терміни; науково-популярний – використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити читача; науково-навчальний – характеризується доступністю викладу інформації, спрощеністю системи доведень, програмністю викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовним уведенням термінологічної лексики.

Основними стильовими ознаками наукового стилю є:

1. Абстрагованість і узагальненість, які створюються шляхом широкого використання мовних одиниць абстрактного й узагальненого значення, зокрема абстрактної лексики, слів, що виражають узагальнені поняття та ін. У науковому стилі частотність вживання іменників порівняно з іншими частинами мови дуже висока, що визначає іменний характер цього стилю.

Абстрагованості тексту сприяють:

1) лексичні засоби;

2) морфологічні засоби:

а) абстрактні іменники (клімат, швидкість, гравітація, сюжет, діалектика, категорія, вічність, фактор, функція);

б) дієслова широкої семантики (існувати, мати, виявляти, проявлятися);

в) граматична форма однини іменників, за якою стоїть не окремий предмет, а поняття про клас предметів: Вовк – хижа тварина із роду собак. Латаття біле – багаторічна водяна трав’яниста рослина родини лататтєвих;

г) позачасові форми дієслів, зокрема теперішнього часу постійної дії, абстрактного теперішнього часу або абстрактного майбутнього часу: Вода кипить при температурі 100°. Внаслідок цього в металі почнуть індукуватись вихрові струми, які також будуть змінюватись;

д) дієслова третьої особи множини у неозначено-особовому значенні: Буре вугілля видобувають на території Придніпровської височини, Прикарпаття та Закарпаття. За цим методом розплавлений метал вміщують у магнітне поле, яке змінює свою величину;

е) дієслова у ролі компонентів дієслівно-іменних сполучень, в яких основне смислове навантаження виражається іменниками: проводити дослідження, здійснювати аналіз, піддавати криниці, знаходити застосування тощо; це пов’язано з тим, що в науковій літературі визначення понять переважає над назвою дій.

є) дієслова-зв’язки: бути, являти (собою), служити, володіти та ін., що також сприяє створенню узагальнено-відстороненого колориту;

3) синтаксичні засоби:

а) неозначено-особові речення;

б) узагальнено-особові речення;

в) безособові речення;

г) вживання номіналізованих структур, зокрема таких, у яких семантика предиката виражена віддієслівним іменником в синтаксичній позиції підмета чи додатка, а дієслово є формально-граматичним центром речення: Внаслідок реакції відбувається перерозподіл маси.

2. Підкреслена логічність виявляється в послідовності, несуперечливості висловлювання, в його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно до законів логіки із збереженням відношень і зв’язків реальної дійсності.

Умови логічності мовлення:

1) логічність мислення, яка передбачає вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи мислення, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), вміння пояснювати, обґрунтовувати та аргументувати факти, вмотивовувати висновки, що є необхідними умовами логічності мовлення;

2) знання і правильне використання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет мислення і саму думку про нього, досягти смислової зв’язності мовлення, уникаючи суперечливості у викладі матеріалу:

а) вживання повних, переважно складних сполучникових речень, оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передати смислові й логічні зв’язки між частинами змісту і речення (причина і наслідок, докази і висновки);

б) ускладнення речень відокремленими членами, що підвищує їх спаяність;

в) вживання однорідних членів речення із узагальнювальним словом, які розкривають родове поняття за допомогою вужчих, видових понять;

г) вживання вставних слів і словосполучень, які увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-перше, по-друге, відповідно, отже та ін.);

д) використання слів і словосполучень, які вказують на логічний зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець тощо;

е) прямий порядок слів у реченні;

3) дотримання триєдиної композиції наукового тексту: вступ, основна частина, висновки.

3. Однозначність і точність формуються на основі зв’язку мовлення з дійсністю і мисленням. Їх можна досягти за умови глибокого знання предмета мовлення, мовної системи і вироблених мовленнєвих навичок.

Точність мови–це відповідність змісту мовлення предметно-речовій дійсності, реальним особам і системі понять про них. Точність залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово, предмет і поняття, розмежуванню значень багатозначного слова (багатозначні слова виступають у текстах наукового стилю лише в одному чітко визначеному контекстом значенні, завдяки чому досягається однозначність висловлювань), слів-синонімів, омонімів, паронімів.

Точність і однозначність наукового мовлення досягається завдяки використанню:

1) великої кількості термінів;

2) слів у прямому значенні;

3) відокремлених узгоджених означень;

4) вставних і вставлених слів і словосполучень;

5) різного роду уточнень;

6) зносок, посилань, цитат, прізвищ авторів, власних назв, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об’єктивність та достовірність висловленого.

Оскільки точність тісно пов’язана з підкресленою логічністю, то на синтаксичному рівні вона виражається тими самими конструкціями.

4. Ясність наукового стилю визначають як його зрозумілість. Забезпечується вона точністю та логічністю викладу.

Ясності усного мовлення сприяють:

1) чітка дикція;

2) логічне й фонетичне наголошування;

3) правильне інтонування;

4) розмірений і уповільнений ритм;

5) спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясності досягають:

1) послідовністю викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки;

2) точним називанням;

3) членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки;

4) повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

5. Об’єктивність викладу в науковому стилі полягає у зваженості оцінювання ступеня дослідження проблеми, шляхів її розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її вивчення, обґрунтованості результатів тощо.

6. Діалогічність. Науковий текст кваліфікується як монологічний, але йому, як і будь-якому іншому тексту, властива спрямованість на адресата. Вчений пише для колег з метою передати власні спостереження і висновки, спростувати чи підтвердити попередні дослідження, висловити своє бачення розв’язання якоїсь проблеми тощо. Тому він вступає в діалог, а то й полілог з попередниками та з майбутніми читачами.

Діалогічність виражається у використанні:

1) запитань – відповідей;

2) проблемних запитань;

3) чужої мови у вигляді цитат, часто з оцінкою наведеної думки;

4) оцінних мовних засобів;

5) вставних і вставлених слів і конструкцій;

6) підкресленого протиставлення різних поглядів на проблему;

7) спростування позицій опонентів тощо.

7. Інформативна насиченість – це ступінь смислової на змістової новизни наукового тексту, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають шляхом доказовості, логізованої оцінності, переконливості, аналізу, синтезу, аргументації, пояснення причиново-наслідкових відношень, висновків тощо.

8. Стислість наукового тексту полягає в умінні автора уникати непотрібних повторів, багатослів’я, мовної надмірності.

У науковому стилі добір і поєднання мовних засобів значною мірою залежить від підстилю, змісту наукової праці, мети наукового повідомлення і ситуації. Спільним для більшості текстів цього стилю є використання:

1) абстрактної лексики; 2)символів; 3)великої кількості термінів; 4)схем, таблиць, графіків; 5)зразків-символів; 6)часто іншомовних слів; 7)наукової фразеології (стійких термінологічних словосполучень); 8)цитат, посилань; 9)однозначної загальновживаної лексики.

А також відсутність тих мовних засобів, які б указували на особу автора, його уподобання (особові займенники, особові форми дієслів, експресивні суфікси).

Висновок

Отже, науковий стиль, реалізуючись у різних підстилях (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-довідковий, науково-інформативний, науково-технічний, науково-діловий, науково-публіцистичний, науково-фантастичний) і жанрах (стаття, дисертація, монографія, наукова доповідь, курсова й бакалаврська робота, нарис, книга, лекція, підручник, навчальний посібник, навчальна програма, збірник вправ, лекція, конспект, реферат, анотація, рецензія, відгук, огляд, словник, довідник, енциклопедія, каталог, інструкція, патент, авторське свідоцтво, доповідна записка, службовий лист, промислова реклама, науковий звіт, довідка про впровадження результатів дослідження, угода про наукову співпрацю, науково-публіцистична стаття, хроніка, науковий огляд, наукове інтерв’ю, репортаж, фантастичні оповідання, повісті, романи), активно обслуговує наукову галузь: повідомляє, аргументує, уточнює, конкретизує, оцінює, забезпечує науковий діалог і полілог. Сферою використання наукового стилю є писемне й усне мовлення.

Література:

1. Васенко Л. А., Дубічинський В. В., Кримець О. М. Фахова українська мова : навчальний посібник / Л. А. Васенко, В. В. Дубічинський, О. М. Кримець. – К. : Центр навчальної літератури, 2008. – 272 с.

2. Загнітко А. П., Данилюк І. Г. Українське ділове мовлення: фахове і нефахове спілкування / А. П. Загнітко, І. Г. Данилюк. – Донецьк : ТОВ «ВКФ «БАО», 2010. – 480 с.

3. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. – 7-ме вид., виправлене / М. Зубков. – Донецьк : СПД ФО Сердюк В. І., 2005. – 448 с.

4. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови : навч. посібник / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

5. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посібник / Г. С. Онуфрієнко. – К. : «Центр навчальної літератури», 2006. – 312 с.

6. Пентилюк М. І., Гайдаєнко І. В., Окуневич Т. Г. та ін. Навчально- й науково-дослідна робота студентів-філологів (реферат, курсова, випускна робота з української мови та методики її навчання) : навчально-методичний посібник для студентів / М. І. Пентилюк, І. В. Гайдаєнко, Т. Г. Окуневич. – К. : Ленвіт, 2010. – 120 с.

7. Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О.М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – С. 106-113.

8. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення : підручник / С. В. Шевчук. – К. : Атіка, 2004. – 592 с.