Філософська антропологія як розділ філософського знання

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі —

філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в

західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що

виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого

робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і

тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Початок філософської антропології пов'язаний з появою робіт Макса Шелера (1928) і

Хельмута Плеснера (1928), в центрі уваги яких проблема природи людини, специфічна

відмінність в способі існування людини і тварин. У більш пізній час вийшли класичні роботи

Арнольда Гелена (1940, 1956). До цих основних робіт примикають твори П. Л. Ландсберга

(1938), та інші.

Значення фiлософського дослiдження людини пов’язано з певними питаннями: яка

таємниця прихована в людинi? чи займає людина особливе мiсце в свiтi? що в нiй

унiкального? на що вона скерована, на що може сподiватися? Все це вивчає фiлософська

антропологiя. Основну свою увагу фiлософська антропологiя зосереджує на проблемах:

1)яке становище людини в свiтi, яке мiсце вона займає вона в iєрархiї речей. Можна сказати, що людина є випадковим результатом еволюцiї, або творiнням Бога.

2) яка природа i сутнiсть людини, чим вона вiдрiзняється вiд тварини (Маркс)?

3) чи є в нашому свiтi те, що назив. свободою i в якiй мiрi людина вiльна. Й якщо вона пiдкоряється несвободi, то чи можна її подолати.

4) людина — це розумна iстота, чи iстота, що керується пристрастями i потягами?

5) якi можливостi розуму i наскiльки на нас впливає несвiдоме.

6) що таке смерть, як людина має ставитись до неї.

7) в чому сенс життя, чи є у кожної людини конкретне призначення, як його знайти.

8) яке реальне мiсце в життi людини займають духовнi цiнностi.

Кожне поколiння по-своєму вирiшує цi проблеми враховуючи особливостi своєї епохи i

життя. Але для їх вирiшення тре певне уявлення про людину. Людина в усi столiття

вважалась незвичайним i дивним створiнням, бо вона не має певного мiсця i певної

спадщини. Усi iншi живi iстоти пiдкоряються певним законам (живуть в певних мiсцях,

пiдкорюються певним бiологiчним правилам). Людина може опуститись до тварини, а може й

пiднятись до певних духовних висот. Фактично не можна дати будь-якого визначення

людини. Маркс: це тварина, що виготовляє знаряддя працi. Нiтше: це тварина, що вмiє

обiцяти. Дарвiн: це хвора мавпа. Зате можна дати фундаментальнi характеристики людини

через заперечення, фiксуючи вiдсутнiсть дечого:

1) Незводимiсть. Людину не можна звести до загального знаменника.

2) Незумовленiсть. Передбачити ким людина буде неможливо.

3) Незамiннiсть.

4) Неповторнiсть.

5) Невимовнiсть.

Основнi пряви буття людини в свiтi: любов, творчiсть, праця, вiра, гра, сенс життя, щастя,

смерть. Кожна окрема людина поєднує у собi загальнолюдськi риси, соцiально типовi,

iндивiдуальнi. Останнi є проявами поєднання загальнолюдських i соцiально типових рис.

Проблема мiсця людини в свiтi. Однозначної вiдповiдi нема на жодну фiлософську

проблему.

1. Космоцентрична характерна для античностi. Космос — це свiтовий лад, матерiальне,

живе цiле, космос, а людина — мiкрокосмос.

2. Теоцентрична характерна для середньовiччя. Поклав початко Бог, створивши свiт i

людину, остання створена за образом i подобою Бога, вона має свободу волi (може

обирати орiєнтири поведiнки сама).

3. Антропоцентрична характерна для нашого часу. Антропоцентризм виходить з того, що

ми знаємо лише себе й на все дивимось крiзь призму власних потреб i iнтересiв. Ця

вiдповiдь пiдносить людину, але й зациклюється нiй.

4. Холiстична — нова. Полягає в тому, що людство розглядається як органiчна, важлива

складова цiлого живого космосу вiдiграючи роль iнтегратора, iстоти, що зменшує

ентропiю.

Сенс життя, смерть i безсмертя людини. Це питання виникає, коли людина вiдходить з

деяких причин вiд буденних справ життя i усвiдомлює смерть. Тодi постає питання навiщо я

живу й навiщо ця суєта, якщо я помру? Iнший випадок, коли людина жила прагнучи досягти

певну мету, орiєнтувалася на певнi iдеали й раптом в них розчарувалася.

В фiлософiї життя визнається фiнальною цiннiстю, саме по собi. Разом з тим нескiнченнiсть

буденних справ i турбот, гонитва за насолодою позбавляє людину свободи. Виникає ситуацiя,

коли людина бачить сенс у кожнiй окремiй своїй дiї, але поєднання всiх цих дiй викликає

вiдчуття, що заради всiх них не варто жити. Виникає вiдчуття, що життя безглузде. Цiлi

можуть бути гуманiстичними. Гуманiстична вiдповiдь: сенс життя — це самореалiзацiя,

проявлення закладених у собi здiбностей, iндивiдуальност i (неофредиська позицiя). З точки

зору матерiалiзму сенс життялюдини не iснує поза цiєю людиною i поза її свiдомiстю. Тобто

в кожного свiй змiст життя, вiн суб’єктивний, його нема доти, доки людина не встановить

його для ебе. Мтерiалiзм каже, що сенс життя має бути в життi, а не поза ним, вiдкидаючи,

наприклад, релiгiйну трактовку. Релiгiйна вiдповiдь полягає в тому, що iснує Бог i безсмертна

душа, якi вiдкривають перспективу вiчного, щасливого життя. Треба прожити життя гiдним

чином, знайти iндивiдуальний шлях до Бога i поєднатися з ним. Нiгiлiстична (атеїстична)

вiдповiдь починається з констатацiї того, що життя безглузде i абсурдне. Тому можна або

пiдкоритися або збунтуватися проти нього. Але бунт проти абсурду не означає самогубства, а

кожну мить свого життя наповнювати гармонiєю i чуттєвою насолодою самому (позицiя

екзистенцiалiзму i А. Камю). Також, часто сенс життя ототожнюється з iнтуїтивно

усвiдомлюваною вищою цiннiстю (революцiонер заради свободи, батьки заради дiтей).

Спiлкування i розумiння людей. Ми народжуємось, живемо i розвиваємоь в суспiльствi,

лише в спiлкуваннi з iншими. При цьому фiлософську антропологiєю цiкавить не спiлкування

великих груп людей, а межособистiсне спiлкування, яке виражається формулою «Я i iншi».

Тут стоїть проблема. Кажуть, що iншого можна сприймати по аналогiї iз собою. Або ж iншого

можемо зрозумiти через дiалог. Але сам дiалог як спiлкування розумiється у двох сенсах:

справжнiй дiалог (майже миттєве спiвпереживання одної людини iншiй — позицiя Мартiна

Губера), або ж мовна взамодiя (тут є важливою постiйнiсть спiлкування). Останнє дає

можливiсть зрозумiти iншу людину в часi, змiнах. Ми як правило спираємось на друге

розумiння дiалогу. Важливим аспектом цiєї проблеми є оцiнка меж мiжособової комуніцкацiї:

спiлкування — це негатив чи позитив? Феєрбах казав, що це добро, й вищою формою

спiлкування є любов. Жан-Поль Сар вважав, що комунiкацiя є злом, бо люди знаходяться у

станi боротьби один з одним, тому любов неможива, бо в певних ситуацiях одна людина може

переступити через iншу. У зв’язку з цим вiдомий афоризм «Пекло — це iншi». Космос — це

поняття, що вперше було введене Пiфагором для усвi домлення упорядкованої єдностi свiту,

як поняття протилежне хаосу. Але у фiлософiї воно в рiзнi перiоди розумiлось по-рiзному: i

Бог, i Всесвiт, зара засвоєна людиною межа Всесвiту. Спiввiдношення мiж космосом i

людиною розглядалось по-рiзному.