Стародавня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії. Людина – змістовне ядро всіх проблем стародавньої філософії.

Філософія Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500—2000 рр. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Тут філософія ще тісно переплетена з релігією, не виділена в окреме знання.

Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "самхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважаються засновниками цих світоглядних систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Характерною особливістю давньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічного до релігійно-філософського світогляду.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах» (даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"). Існували даршани астиків і дашани настиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, яківизнавали авторитет Вед. Цеортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса. До складу даршани настиків, якіне визнавали авторитет Вед(неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.

Буддизм— це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1) Життя — це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання — жадоба до життя та бажання.

4) Шлях виходу із страждання має 8 стадій або сходинок.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії чарвака-локаятапосідає виняткове місце, вона не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу. Відсутній поділ на «живу» та «неживу» матерію. Філософія Стародавнього Китаю

ФОРМУВАННЯ КИТАЙСЬКОЇ філософської школи.

У VII-III ст. до н.е. в ідейному житті Стародавнього Китаю з'являються нові явища, якісно відмінні від того, що знала китайська думка попереднього періоду і що було обумовлено серйозними соціологічними зрушеннями. У цей період в Древньому Китаї відбуваються великі економічні та суспільні зміни, зумовлені появою приватної власності на землю, розвитком продуктивних сил, розширенням видів ремесел, застосуванням нових, залізних знарядь та інструментів у сільському господарстві та промисловості, поліпшенням самих способів обробки грунту.

Глибокі політичні потрясіння - розпад стародавнього єдиної держави і зміцнення окремих царств, гостра боротьба між великими царствами за гегемонію - знайшли своє відображення у бурхливій ідеологічній боротьбі різних філософсько-політичних і етичних шкіл. Цей період характеризується розквітом культури та філософії. Спадкова рабовласницької-родова знати раніше чіплялася за релігійні ідеї «неба», «долі», правда, дещо видозмінюючи їх стосовно особливостям боротьби того часу. Нові соціальні групи, що знаходилися в опозиції до родової аристократії, висували свої погляди, виступаючи проти віри в «небо» або вкладаючи в поняття небесної долі зовсім інший зміст. У цих навчаннях робилися спроби осмислити історичний досвід, знайти «ідеальний закон» управління країною, виробити нові правила взаємовідносин між різними соціальними групами населення, визначити місце окремої людини, країни в навколишньому світі, визначити відносини людини з природою, державою та іншими людьми.

Справжній розквіт древньої китайської філософії припадає саме на період VI-III ст. до н.е., який по праву називають золотим століттям китайської філософії. Саме в цей період з'являються такі твори філософсько-соціальної думки, як «Дао де цзін», «Лунь-юй», «Мо цзи» та інші. Саме в цей період відбувається формування китайської філософської школи - даосизму, яка справила потім величезний вплив на весь наступний розвиток китайської філософії. Саме в цей період зароджуються ті проблеми, ті поняття і категорії, які потім стають традиційними для всієї подальшої історії китайської філософії, аж до новітнього часу.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ В КИТАЇ.

Специфіка китайської філософії безпосередньо пов'язана з її особливою роллю в тій гострої соціально-політичній боротьбі, яка мала місце в численних державах Стародавнього Китаю періодів «Весни і осені» і «Воюючих царств». Розвиток соціальних відносин у Китаї не призвело до чіткого розподілу сфер діяльності всередині панівних класів. У Китаї своєрідний розподіл праці між політиками і філософами не було яскраво виражено, що зумовило пряму, безпосередню підпорядкованість філософії політичній практиці.

Філософи, першозасновник та розповсюджувачі різних шкіл, мандрівні конфуціанські проповідники, які представляли вельми впливовий суспільний лад, нерідко були міністрами, сановниками, послами. Це призвело до того, що питання управління країною, відносин між різними класами і соціальними групами населення в суспільстві, зайняли панівне місце в китайській філософії та визначили суто практичний підхід до життя суспільства. Питання управління суспільством, відносини між різними соціальними групами, - ось що переважно цікавило філософів Стародавнього Китаю. Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язана з тим, що природничонаукові спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш-менш адекватного вираження у філософії, тому філософи, як правило, не вважали за потрібне звертатися до матеріалів природознавства.

Відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань звузила її предмет. Відособленість стародавньої китайської філософії від природознавства і нерозробленість питань логіки є однією з головних причин того, що формування понятійного апарату йшло дуже повільно. Для більшості китайський філософських шкіл метод логічного аналізу залишився фактично невідомим.
ШКОЛИ У КИТАЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ.

У «Ши цзи» («Історичні записки») Сима Цяня (II-I ст. До н.е.) наводиться перша класифікація філософських шкіл Стародавнього Китаю. Там названо шість шкіл: «прихильники вчення про інь і ян» (натурфілософи), «школа служивих людей» - жуцзя (конфуціанці), «школа моістов», «школа листів» - Мінцзе, «школа законників» (легистов) - фацзя і «школа прихильників вчення про дао і де - даосистов.