Семінар № 2. Філософія античності

План

1. Поняття античної філософії. Етапи ї розвитку та загальні особливості.

2. Розвиток ідей у натурфілософських («фізичних») школах Стародавньої Греції.

3. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.

4. Антична філософія класичного періоду (Платон, Арістотель).

Ключові поняття: логос, міф, космоцентризм, архе, апейрон, натурфілософія, “досократики”,

піфагореїзм, атомізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, кініки, неоплатонізм.

Теми рефератів:

1. Енциклопедичний характер систематизованих філософських уявлень античних філософів.
2. Вчення про мікро та макрокосмос в античності.
3. Діалог та виникнення філософських традицій.
4. Оцінка ролі софістів в розвитку античної філософії та культури.
5. Феномен античної філософії в європейській історії.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте співвідношення понять «антична філософія»?
2. У чому головна особливість античної філософії?
3. Поясніть значення філософских ідей Піфагора.
4. Хто такі «досократики» та в чому полягають особливості їх філософствування?
5. Поясніть позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких софістів ?
6. Які аспекти вчення Платона зумовили його значення для світової філософії?
7. У чому головна відмінність філософії Арістотеля від філософії Платона?

Рекомендована література:

1. Історія української філософії : підручник. — К. : Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України: хрестоматія : навч. посіб. /упоряд. : М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К. : Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія : навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія : навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол : В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії : курс лекцій : навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

Методичні поради

При розгляді першого питання необхідно звернути увагу студента, що виникненню філософії у Стародавній Греції сприяли такі обставини:

особлива соціально-політична атмосфера (демократія, публічний спосіб життя); вигідне географічне положення (морські шляхи, клімат); економічний розвиток (торгівля, мореплавство); високорозвинутий міфологічний світогляд.

Історія античної філософії нараховує тисячу років – з кінця VII – початку VI ст. до н.е. і до VI ст. н.е.

Виділяють три періоди античної філософії: досократівський, класичний та період, що об’єднує елліністичну та римську філософію.

Розглянемо становлення філософської проблематики в кожному періоді. Зверніть увагу на коло питань, що цікавили перших філософів, на появу категорій.

Специфіка давньогрецької філософії на початковому етапі полягала в прагненні зрозуміти сутність природи, світу в цілому, Космосу. Рання грецька філософія за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою передовсім на Космос, як на безумовну реальність і найвищу цінність. Образ Космосу будувався за принципом предметно-речового, тілесно-статуарного бачення світу. Отже, предмет постійних устремлінь грецького філософа – вічний і незмінний макрокосмос (природа). Буття для грека – це існування в певному місці Космосу, який сприймається як “упорядкований світ ”. Людина постає лише щаблем у природному порядку, особливим видом тварини – “суспільною твариною ” – і ще не протиставляється світові.

Цей початковий період давньогрецької філософії називають натурфілософським, де спосіб філософствування і спосіб світорозуміння є такими, в яких природа відіграє вирішальну роль. Філософи намагалися відкрити вічні закони природи, зрозуміти природні процеси без допомоги міфологічних уявлень.

Таким чином, потрібно звернути увагу студентів, що греки зробили перший крок у напрямку до наукового способу мислення, заклали підвалини майбутнього природознавства. Поєднання філософії та науки стало важливою умовою швидкого розвитку філософії у Стародавній Греції.

Друге питання семінарського заняття пов’язане із спробами перших філософів пояснити основи світобудови та спільним переконанням, що за всіма змінами у природі повинна стояти первісна праматерія. Головним питанням ранньогрецької філософії було питання про першооснову речей (архе), те субстанційне начало, з якого все виникло.

Представники мілетської школи (від назви міста Мілет у Малій Азії) вирішували це питання з позицій наївного матеріалізму. Першоречовину буття вони уявляли в конкретно-речовій формі води – Фалес (близько 625-547 до н.е.), повітря – Анаксимен (близько 585-525 до н.е.), “айперона” – Анаксимандр (близько 610-5-16 до н.е.). Початковий стихійний матеріалізм був невіддільним від елементів діалектики, яка сприймає світ у його народженні, становленні та розвитку. Згідно з вченням Геракліта (близько 544/540-483 до н.е.) першоначалом світу є вогонь, що закономірно спалахує і закономірно згасає.

Вогонь у Геракліта постає і як прообраз становлення, мінливості сущого. Все тече, все змінюється, вважав Геракліт, а тому не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, оскільки і води будуть іншими, та й людина вже буде не та.

Таким чином, Геракліта можна вважати одним із засновників діалектичного мислення, згідно з яким різноманітність

сущого можна звести до певної його внутрішньої енергетики.

Не погоджувалися з Гераклітом представники елейської школи (елеатів) – Ксенофан (близько 570-478 до н.е.), Парменід (кінець VІ –V ст. до н.е.), Зенон (близько 333-262 до н.е.), які вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Буття – центральне поняття філософії елеатів. Вперше в тлумаченні субстанції вони перейшли від конкретних природних стихій (води, повітря, вогню тощо) до буття як такого.

Таке розуміння останнього відриває його від світу матеріальних речей і перетворює в ідею, хоч буття і залишається поцейбічним, оскільки ідеальне в елеатів ще не відірвалось від матеріального, не перетворилось у його протилежність. Висунення елеатами поняття єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного, однаково наявного в усіх елементах дійсності – це ще один крок у розвитку філософії.

Студенти мусять знати, що закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді останнього великого натурфілософа Демокрита (близько 460-370 до н.е.), який завдання філософії бачив у тому, щоб навчати істині. За Демокритом ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Все навколо складається з маленьких невидимих частинок, кожна з яких вічна і незмінна. Ці частинки Демокрит називав атомами (“атом” означає неподільний). Матерія, з якої створено все навколо, не може й далі поділятися на ще дрібніші часточки, бо інакше атоми вже не могли б служити будівельним матеріалом.

Демокрит підбив підсумок грецької натурфілософії, представників якої цікавило передовсім питання про першоначало речей і його відношення до різноманітного світу явищ, тобто фактично завершив епоху “досократиків”, які в рамках натурфілософської традиції не могли пояснити характеру розвитку людського мислення, зв’язку між природним і духовним. Цілком природно, що у бутті космологічного натуралізму людина безнадійно втрачалася.

Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації. Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група – Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (580-500 рр. до н.е.). Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення – число, але слід зауважити, що число для нас – це величина арифметична і математична, а для еллінів – величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Усе своє життя Піфагор сконцентрував на пошуці гармонії. У будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування – скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Одним із принципових моментів вчення Піфагора була віра у “переселення ” душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з його вченням після смерті душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитися в інше тіло, в якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку.

Звернення до людини як предмета філософствування виразно виявляється у софістів – професійних учителів загальної освіти, зокрема філософії, котрі виробили новий своєрідний тип філософського світогляду. Відбувається поворот інтересу філософів від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Приділяючи головну увагу аналізу пізнавальних та оцінювальних здібностей людини, софісти виходили з ідей релятивізму – вчення про те, що все у світі відносне, що може бути будь-якого об’єктивного правдивого змісту в людських знаннях.

На думку софістів, істина у кожного своя і повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Протагор вважає, що “людина є мірою всіх речей: для існуючих – що вони існують та неіснуючих – що вони не існують”. Перенесення орієнтації філософських інтересів на людину свідчив про те, що софісти почали свідомо вирізняти з-поміж різноманітних відношень світу суб’єкт-об’єктне відношення, поза яким формування предмета філософії неможливо. Уміння софістів говорити і переконливо доводити тезу, а потім не менш успішно і антитезу, вміння заплутати суперника в дискусії призвели до негативної оцінки діяльності софістів та їх методу – софістики.

Спробу подолати релятивізм і суб’єктивізм софістів, їхній принцип “все є відносним”, відновити віру до загальних цінностей зробили Сократ (близько 469-399 до н.е.) та Платон ( 428/427-347 до н.е.). Надзвичайний вплив цих мислителів на античну світову філософію значною мірою зумовлений тим, що саме вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – всезагальні ідеї.

Моральній та логічній проблематиці у творчості Сократа присвячене третє питання семінарського заняття. Необхідно звернути увагу студентів, що на відміну від софістів Сократ намагався довести, що існують абсолютні норми людської поведінки і вони є загальноприйнятими. Звернувши увагу на поняття, зробивши їх предметом дослідження, Сократ вважав, що фундаментом знання є людський розум. Несхитна віра філософа в останній дає підстави назвати його раціоналістом. Саме через розум Сократ обґрунтовував моральні цінності, їхню вічність і незмінність.

Філософське вчення Сократа народжувалося під двома новими девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”. Справжні знання, на думку Сократа, слід шукати в собі (“пізнай себе”), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло космічних перевтілень, потенційно знає усе.

Відмовившись від створення картини світу, Сократ змінив напрям філософського дослідження від світу, природи до людини.

Греки першими в особі Сократа закликали людину “пізнати саму себе”, і це був заклик не до одних лише греків, але і до всіх інших. Пізнати світ людини можна тільки тоді, коли пізнаєш душу людини та її основні справи. У цьому, на думку Сократа, основне завдання філософії.

Досліджуючи природу загальних понять лише у сфері моралі, Сократ не міг відповісти на питання про те, де знаходяться ті загальні поняття та ідеї, які визначають поведінку діяльності людини.

Відповідь на це питання дав Платон, розвиток думки якого вплинув на подальший розвиток європейської філософії.

Отже,студенти мусять знати, що класичний період античної філософії представлений філософськими системами Платона і Аристотеля.

Основним змістом учення Платона була теорія ідей, на якій будувалася не тільки система категорій, а також його онтологія, космологія, гносеологія.

На думку Платона, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого, оскільки чуттєві речі перебувають у безперервній зміні: то виникають, то гинуть. Отже, вічне та незмінне не є фізичною праматерією. Вічними і незмінними є уявні або ж абстрактні зразки, за якими створені всі феномени природи. Ці зразки або безтілесні прообрази Платон називав ідеями. Вони не залежать від умов простору і часу і є вічними та незмінними. Щодо чуттєвих речей ідеї є водночас і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Таким чином, Платон вважав, що поза чуттєвим світом повинна існувати окрема власна дійсність, яку він назвав світом ідей, де є вічні і незмінні зразки усіх феноменів, з якими ми зустрічаємося в природі. Пригадати те, що душа бачила у світі ідей, зможе діалектика, з допомогою якої відбувається пізнання істинно сутнього. Отже, якщо про речі, які ми сприйняли відчуттями, маємо лише непевні уявлення, то те, що ми збагнули розумом, належить до точного знання. Відкривши світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, Платон багато зробив для розуміння природи пізнання. Саме розум має бути вирішальним у створенні та управлінні доброю державою.

Нові принципи витлумачення світу запропонував учень Платона Аристотель(384-322 до н.е.), який не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання, а й започаткував логіку, розробив логічні засоби аргументації, утвердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення. Він був великим систематизатором, котрий заклав і упорядкував науки. Якщо Платон послуговувався тільки розумом, то Аристотель ще й відчуттями. Майже вся його творчість пов’язана безпосередньо з природничими дослідженнями. Керуючись довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивідуального й одиничного буття, Аристотель піддає критиці теорію ідей Платона, його онтологію, космологію, вчення про людину.

На думку Аристотеля, Платон перевернув усе з ніг на голову. Передусім йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. За Аристотелем, загальне не може існувати окремо від одиничних речей.

Тільки одиничне буття може бути субстанцією. Загальне існує в окремих чуттєвих речах, завдяки яким воно може бути пізнане.

Отже, сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Проголосивши, що ідея та річ – це не одне й те ж, тільки річ існує у реальності, а ідея – в нашому пізнанні і позначає передовсім неєдине, а загальне в різних речах, Аристотель стверджував, що пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій.

За Аристотелем, дійсність складається з різноманітних окремих предметів, котрі становлять єдність форми та матерії. Матерія є матеріалом, з якого створені предмети, а форма – його конкретна властивість. У матерії завжди закладена можливість осягнути певні конкретні форми. Можна сказати, що матерія прагне реалізувати закладену в ній можливість. Згідно з Аристотелем кожна зміна в природі є перетворенням можливості в дійсність. Форма предмета свідчить про його можливості і про їх обмеженість. Таким чином, причиною існування речі “оформленої матерії” є форма.

До третього періоду античності (ІV ст. до н.е. – поч. VІ ст. н.е.) відносять елліністичну та римську філософію. Скептицизм, стоїцизм, епікуреїзм–головні течії елліністичної філософії.Їхпроблематика визначається змінами у соціально-політичному житті країни, крахом полісних ідеалів. Головна риса філософування – відхід метафізики на “другий” план, перевага надається логіці, риториці, етиці.

Видатні римські філософи – це Сенека, Марк Аврелій, Тіт Лукрецій Кар, Цицерон. Римській філософії в цілому притаманні еклектика, песимізм, етична проблематика.

Необхідно зазначити, що антична філософія розпочалась як натурфілософія (фізика), а завершилась проблемою особистості в етичному забарвленні. Занепад, руйнація культури, що базувалися на засадах раціоналізму, гармонії людини та космосу, призвели до появи та розповсюдження нових ідей. Зароджувалася ера християнства.

Отже, основні риси античної філософії такі: по-перше, для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду.

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно

пов’язана з наукою.

По-третє, для філософії Стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика.

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі.

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні та ідеальні).