Огляд творчості о.забужко

Тематика й проблематика сучасної української прози.

Огляд творчості Т.Прохаська.

Огляд творчості Г.Пагутяк.

Огляд творчості О.Забужко.

1. У кінці XX — на початку XXI сто­ліття плідними є пошуки українських прозаїків. Інтенсивно працюють митці старшого покоління. Найбільший суспільний резонанс мали історичні романи Юрія Мушкетика «На брата брат», Миколи Вінграновського «Северин Наливайко», Романа Іваничука «Орда», «Рев оленів нарозвидні», роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», книга прози «Божа кара» Анато­лія Дімарова.

Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у тво­рах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федоріва (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В.Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стан­дартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; пові­сті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. Їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справжню серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Леонід Кононович. Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сер­гій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр намагаються через призму авантюрно-пригодницького міс­тичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності. Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді.

Особливою популярністю серед читачів користу­ються прозові твори Марії Матіос: «Життя коротке», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», «Фуршет від Марії Матіос», «Буль­варний роман», «Солодка Даруся», «Щоденник страченої». Здо­бутком є роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир», в якому письменник досліджує екзистенціальні проблеми буття людини. Лірико-романтична, патетична стильова течія залишилася на узбіччі. Натомість химерна стильова течія була трансформована у прозі постмодерністів.

Гострі дискусії викликали романи постмодерністів Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Олеся Ульяненка, Євгена Пашковського, Юрія Іздрика, Любка Дереша та інших. Наймолодші митці видали альманах прози «Тексти» (1995), де опубліковано новели, оповідання 28 авторів.

Виділяються дві школи прозаїків: «київсько-житомирська» (Валерій Шевчук, Євген Пашковський, В’ячеслав Медвідь, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва) і «львівсько-франківська» (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик). У творах прозаїків першої школи переважають екзистенціальні мотиви, другої — гра й іронія, карнавал і травестія, хоча сар­казм і скепсис притаманні й новелам Богдана Жолдака (збірка «Яловичина»), і повісті «Бурдик» Володимира Діброви.

Митці цих шкіл змальовують також різні типи героїв: галицькі про­заїки культивують героя-інтелектуала, рафінованого інтелігента, житомирські — героя-маргінала (міського жителя — вихідця із села) та селюка з комплексом меншовартості. Проте пред­ставників усіх шкіл об'єднує постмодерне світобачення, образ, точніше «маска» автора у центрі твору.

Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, пере­кладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літе­ратурі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марії Матіос (роман «Солодка Даруся»).

Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продо­вжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Ана­толій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово- тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем.

Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця.

Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадли­вістю форм.

Мова сучасної української прози різновимірна: це й висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елемен­тів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов'язків і протистояти цензурі.

Яскравим представником постмодерного дискурсу є Оксана Забужко, яка народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку, за­кінчила Київський державний університет імені Тараса Шев­ченка, є кандидатом філософських наук. Відома як авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Диригент останньої свіч­ки», «Автостоп», повістей «Інопланетянка», «Книга буття», «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», двох романів, ряду есе і літературознавчих праць.

Юрій Андрухович є найпомітнішим творцем постмодерного роману. Народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську, закінчив Львівський поліграфічний інститут, вчився в Москов­ському літературному інституті. Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя » (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії з її прихо­ваними від суспільства позастатутними стосунками між військовими. Уже тут автор відійшов від традиційної описової манери, ліризму, патетики, над якими кепкує, наповнивши тексти жаргоніз­мами, просторіччями, русизмами. Духовну атмосферу передає назва кінофільму «Кисневий голод», до якого Андрухович на­писав сценарій. У журналі «Сучасність» вперше побачили світ романи письменника «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996). Епічні твори «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007) так само зацікавили читачів.

Постмодерний роман «Рекреації» викликав неоднозначні відгуки читачів. Одні сприйняли його появу з розумінням, інші — одновимірно. Вони керувались матеріалістичним прин­ципом, що художній твір є аналогом, точною копією життя, хоча сучасне літературознавство відкинуло такий спрощений погляд на художню творчість. Дехто сприйняв роман як поганьблення святощів, знущання над співучою українською мовою, адже текст рясніє русизмами, що нею спілкуються герої. Однак автор цим прийомом навмисно епатував читача, водночас розвінчуючи постколоніальну дійсність.

Андрухович використав вигадливу систему літературних алюзій, розширив смислове поле твору ремінісценціями й на­тяками, образами й сюжетними мотивами з «Енеїди» Івана Котляревського_, роману «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, з творів Миколи Гоголя (епізод гри у карти з чор­том, в якій ставкою є життя гравця). Як зазначав Андрухович, пишучи роман, він орієнтувався на концепцію середньовічної «карнавальної культури» і двоїстості, суперечливості всіх жит­тєвих явищ, сформульовану Михайлом Бахтіним, відомим російським літературознавцем, дослідником сміхової культури Середньовіччя. Саме карнавальність визначає зміст і розвиток дії твору. За цим принципом написано центральні картини ро­ману — Свято Воскресаючого Духу, де використано перевдя­гання, маскування, ігнорування соціальних ієрархій та звича­їв, ламання узвичаєних табу, коронування і позбавлення трону короля карнавалу, сміх, пародія на серйозні речі тощо. Роз­повідь будується за Бахтінським принципом «багатоголосся», чергування внутрішніх монологів персонажів. Автор пародіює схеми, випробувані у романах Федора Достоєвського, тому в його творі ці «голоси» ведуть мовлення в другій особі однини, тобто самі до себе звертаються на «ти». Такі постмодерні заба­ви, гра з читачем забезпечують романові добру читабельність.

Назва «Рекреації» (латин. — відновлення, пере­рва для відпочинку між лекціями) натякає на звичаї спудеїв Києво-Могилянської академії, які вдавалися до карнавальних ритуалів і забав. Проте назва має й інший смисл — «творити по-новому» й символізує поховання культури як засобу вижи­вання нації і народження вільної, багатоманітної культури, яка після проголошення незалежності України розвивалася в новому духовному просторі.

Як колись у класицистів, прізвища героїв твору промовисті. У вигаданому місті Чортопіль, цій «українській Мецці», зу­стрічаються талановитий поет Мартофляк (він же чоловік Марти; можливо, прототипом його є побратим Андруховича з «Бу-Ба-Бу» — Неборак), геніальний режисер всіх часів і народів Павло Мацапура (прізвище означає «бридкий», «страховисько» й асо­ціюється з «Енеїдою» Івана Котляревського), поет Юрко Немирич, Хомський (прізвисько Хома, що асоціюється з біблій­ним Хомою Невіруючим), Грицько Штундера (прізвище якого асоціюється з «бандерою»: герой народився в Караганді, а ви­хований у російськомовному Донбасі, де такі прізвиська були звичними; корінь прізвища до того ж натякає на легковажну, цинічну, безпринципну людину). Словом, це не плакатні герої з лакованих творів соцреалізму, а нові, яскраві, об'ємні. Цитати, алюзії з творів світового письменства, посилання на інші дже­рела розширюють межі моделювання дійсності.

Художній світ Андрухович будує на перетині його реальних і карнавальних площин, використовуючи прийоми української вертепної драми. Уже початок твору дає уявлення про карнавал Свята Воскресаючого Духу як антисвіт, тобто світ навиворіт, що відбиває «есесерівсьцу» дійсність. До Чортополя приїжджа­ють з Ленінграда Хомський, зі Львова — Марта і Мартофляк, з Коломиї (можливо, це прототип Чортополя, де в ці роки про­ходило дійство «Духовної Української Республіки») — Немирич і Штундера, з-за кордону — Попель (згодом з'ясується, що це новітній Мефістофель, чорт). З кожним персонажем уже в дорозі відбуваються пригоди, що свідчать про наближення дійства карнавалу. І таке напруження романної дії не спадає до кінця твору. Проте це лише зовнішня площина роману. Кар­навал перериває путч, але свято триває. Дійство висвітлює те, що між карнавалом і некарнавалом межа хитка: карнавальний король теж може бути жорстоким, тут теж може чинитися насильство, а в насильстві є елементи карнавалу, блазнювання (яскравим прикладом чого є гітлеризм і сталінізм). Таким чином, митець із тривогою порушує питання про можливість нашого відродження, розвінчуючи деякі ейфорійні міфи. Наприклад, сюжетний мотив карнавального коронування й декоронування Великого Поета, функції якого виконує Мартофляк. Упродовж романної дії автор навмисне приземлює образ Поета, знімаючи його з п'єдесталу Пророка і Вождя.

Андрухович своїм твором прагнув змінити естетичну стратегію українського роману, звертаючись до мовлення, що охоплює різні пласти мови: тут відтворено живе мовлення людей кінця XX століття, народнорозмовну мовну стихію — від довоєнного галицького зразка до сучасного суржика, з використанням еле­ментів жаргону. Автор з комічною метою зіштовхує різні мов­леннєві потоки, що є засобом характеристики персонажів, ство­рення двозначних ситуацій, ілюзії достовірності змальованого життя. Символіка роману багатофункціональна. Дія відбувається на Ринку, в ресторані під Ринком, тобто у підвалі, що є символом підземелля, пекла. Нічні дійства підсилюють таємничість і карнавальність зображуваного. Чортопільський карнавал мав на меті перемогти смерть, здолати яку героям допомагає чорт. І сама дійсність, і герої зазнають перевтілення і перетворення — рекреації. Але митець розсіює ілюзії — ще багато перетворень і розчарувань у нас попереду. У карнавальній стихії будемо про­щатися зі старими міфами, щоб витворювати нові.

У сучасній прозі співіснують різні тен­денції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це й детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окре­мий авторський художній текст становить собою поєднання різ­ностильових елементів.

Авторське «я» перш за все виявляється в мові, тому вона — це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо.

2. Тарас Богданович Прохасько ( нар. 16 травня 1968, Івано-Франківськ) — сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Брат перекладача Юрія Прохаська, племінник Ірини Вільде.

Основні твори: «Інші дні Анни: проза» (1998), «FM Галичина» (2001), «НепрОсті» (2002), «Лексикон таємних знань» (2003), «БотакЄ» (2010), «Хто зробить сніг» (2013), «Одної і тої самої» (2013).

Мати Прохаська — троюрідна племінниця письменниці Ірини Вільде, яка підтримувала тісні зв'язки з їх родиною та часто приїжджала до них зі Львова. Батька Тараса Прохаська у віці 10 років депортували разом з матір'ю, бабусею Прохаська, з Моршина до спецпоселення у Читі, звідки він повернувся в Україну у 1956 році, коли йому виповнилося 16.

В школі Прохасько добре знав біологію, брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови, але не міг уявити себе радянським філологом або журналістом, тому вступив до біологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка (1992). За фахом ботанік. Після завершення університету йому пропонували працювати на розташованому в горах біостаціонарі, але Прохасько відмовився через родинні обставини. Учасник студентського руху 1989-1991 років, зокрема брав участь у «революції на граніті» у Києві у 1990 році, під час якої не тільки встиг полюбити Київ, але і, за власним зізнанням, зрозумів рядки Василя Стуса «уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном» — бо саме такою видалася йому Софія з Майдану Незалежності.

Після завершення університету спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, згодом — учителював у рідному місті, у 1992-1993 роках був барменом, потім сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1992-1994 роках був «мандрівним» співредактором журналу «Четвер», бо в той час постійно їздив до Львова, де навчався в університеті.

Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997).

У 1993 році Тарас Прохасько разом з Андрієм Федотовим та Адамом Зевелом знявся у короткометражному фільмі «Квіти святого Франциска», а у 1996 році у селі Делятин Івано-Франківської області відбувся перший в Україні міжнародний фестиваль відео-арту, гран-прі на якому отримав двохвилинний фільм «Втеча в Єгипет» (1994), де знявся Тарас Прохасько, його сини та Леся Савчук.

У 1998 році почав працювати журналістом у львівській газеті "Експрес", згодом писав авторські колонки до "Експресу" та "Поступу". Деякий час писав до інтернет-газети "Телекритика", а потім, коли друзі Прохаська створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент".

У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani».

У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорку та Вашингтоні.

Працює в «Галицькому кореспонденті».

Одружений, має двох синів, один навчається на історика в Українському католицькому університеті, а другий — на архітектора та будівельника у Львівській політехніці.

Член Асоціації українських письменників.

За словами Прохаська, він вирішив стати письменником, коли йому виповнилося 12 років. У школі не читав радянських українських письменників, а тільки після армії прочитав вірші Василя Стуса та почав писати і сам. Оскільки біологічний факультет, на якому він навчався, був немистецьким середовищем, Прохасько деякий час вважав, що сучасної української літератури як такої не існує. Перші її твори він прочитав лише 1990 року, коли познайомився з Юрком Іздриком, який розвісив в Івано-Франківську оголошення про створення літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, а згодом Прохасько написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі.

Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити внутрішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.

Серія внутрішньо-інтимних переживань «FM „Галичина“» та «Порт Франківськ» мають, дещо, притчевий характер. Написані у формі щоденника, ці роздуми на різноманітні теми, свого часу опубліковані в тижневику «Галицький кореспондент» та озвучені в ефірі радіо FM «Вежа».

Прохасько бере участь у різних мистецьких перформансах. У 2009 року він, разом із іншими письменниками (Юрієм Андруховичем, Юрком Іздриком, Володимиром Єшкілєвим, Софією Андрухович) взяв участь у проекті «БОМЖ» («Без Ознак Мистецького Життя») Ростислава Шпука, пізніше презентованому на польському "Міжнародному фестивалі бездомного мистецтва.

2011 року книгу Тараса Прохаська «БотакЄ» було визнано Книгою року.

2013 року премією «Книга року BBC» було відзначено дитячу книжку Тараса Прохаська «Хто зробить сніг», створену разом з Мар'яною Прохасько.

3. Москалець Галина Василівна (свої твори підписує як Пагутяк Галина) (нар. 26 липня 1958 року, Залокоть, Дрогобицький район, Львівська область) — українська письменниця. Лауреат Шевченківської премії з літератури.

Тато Галини Василівни — Василь Пагутяк, мама — Іванна Басараб. Наймолодша з трьох доньок в сім'ї.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш або як ще його називає Галина Пагутяк Влад Басараб).

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер - Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.

Основні твори: «Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Записки Білого Пташка» (1999), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006).

Лауреат Шевченківської премії 2010 р. за книгу прози «Слуга з Добромиля».

4. Оксана Забужко - наша сучасниця, відома українська письменниця. Її твори (лірика,оповідання, есе, повісті, романи) вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном.

Письменниця дотримується у своїй літературній діяльності такого принципу: "Перша і головна заповідь письменника: Не збреши. Здавалося б, просто. Та сама вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією - як у альпініста або водолаза".

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства - отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі "Автобіографія":

"Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не "Забужко", а "Забузькі" - з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького "польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".

А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, "Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті "Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. "Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, - з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з "чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш". То хіба ж це не зболене дитинство ?!

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці ( доки батько не потрапив до "чорних списків КДБ"), "я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварило таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм "шістдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: "роздвоєння на себе - для світу"; "себе - для - себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і "почалося моє життя від власного імені - і на власний - таки ризик".

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Покальчук, Ю.Андрухович, В.Медвідь, Є.Пашковський.

І весь наш народ і покоління молодих письменників саме у 1986 році зрозуміли, імперія зла, яким був Радянський Союз "в духові", а 1991 рік став тільки констатацією фактів, не треба було навіть Кассандрінового крику: "Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!"

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто - "Королівство Повалених статуй" (1996), повісті "Інопланетянка" (1992), літературно-філософських студій "Дві культури" (1990), "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992-1993), "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" (1997 р.), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1994 р.), повісті "Казка про калинову сопілку" (1999 р.), оповідань "Сестро, сестро", "Дівчатка" (1999 р.), "Я - Мілена", "Інструктор із тенісу" (2001 р.). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994 р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США, 1997 р.). Мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.

Тарас ПРОХАСЬКО

«Відчуття присутності» (уривок)

Йому постійно снилася ріка. «За всі рази він нарахував і записав кілька сотень назв всього того, що було і відбувалося на обох берегах і у воді. Ці фрагменти були щоразу незмінними, але швидкість течії унеможливлювала роздивитися все».

Памва лежав на ліжку, вкритий теплим ліжником, а на сусідньому ліжкові — купа яблук. Він приїхав у гори, на місце, де жив колись його дідо. У дитинстві ніколи тут не бував, а тепер намагався приїжджати якнайчастіше. Тут була порожня хата, сад, криниця. Йому треба обірвати яблука, посортувати їх — а на щеплених дідом деревах було по декілька сортів.

Памва натягнув на себе якийсь одяг, головне, щоб були кишені, куди він, сидячи на дереві, складав яблука.

Для нього все набувало якоїсь дивовижної важливості — позривати яблука, позбирати горіхи, позгрібати листя, повиливати воду з бочки під дерева, позатикати мохом шпарини в стінах, позалишати трохи найпізніших ягід птахам.

«Важливо ще було бути впущеним у остаточність, у кінцевість. І бути перемерзлим, незграбним, немовним і терплячим». «Один раз уявив собі — як сьогоднішній день звучав би на фортепіано, якби всі вони — Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горіхи, трава, світло, холод — трималися на деці і клавіатурі. Або, якби принаймі поводити себе при фортепіано так, як він сьогодні ходив, лазив, розтягався, падав, котився, нагинався, присідав, підскакував, стулювався, видихав».

Памва лежав і думав, як йому поєднати такі парадоксальні речі: приємно лежати, приємна вовна, приємно їсти яблуко, приємно не хотіти вставати, приємно залишатися, приємно, що тобі приємно...

Памва все ж пішов на поїзд. По дорозі зайшов на цвинтар, відніс на дідову могилу пізньоцвіти. Згадуючи діда, щоразу пригадує й епізод із власного життя.

На станції сильно пахло вином. У залі сиділо багато чоловіків та жінок — везли вино на продаж. Памва закурив. Помітивши жадібні погляди чоловіків, пригостив їх останніми своїми запасами. Ті налили йому вина. Говорили чужою мовою, але якось розуміли одне одного.

Памві хотілося фортепіано, озвучити музику, що була в ньому. Принесли дитяче фортепіано, і він заграв на ньому. Подумав, що добре б запам'ятати теми п'єс, вони йому на завтра потрібні. У вагоні холодно. Памва перебирав вміст своїх кишень — срібні перстені, бурштиновий камінець, перелік справ на аркушику, що нагадує щоденниковий запис. Підійшла наймолодша з його нових знайомих. Він подарував їй бурштин. Потім довго цілувалися в тамбурі. Нарешті відсторонив дівчину, дістав з кишені фотографію і показав: жінка в білому з дівчинкою, далі, аж за озером, — мужчина в чорному вбранні.

Він наполягав, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: «знімати фрагменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка».

Поїзд в'їхав у місто, і Памва пішов у вагон забирати свої речі. Він у двадцять п'ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше».

Коментар

У творі Т. Прохаська відтворена філософія часу, миті, вічності. Герой у повній мірі відчуває життя, його наповненість, різноманітність виявів. Він: очевидно, людина творча, усе намагається перекласти на музику, навіть латинський покажчик рослин, якими зацікавився. Памва самодостатній, самотність для нього — як благо існування особистості. Разом із тим він щирий, відкритий до людей і здатний сприймати всі вияви життя.

Галина Пагутяк «Ранок без вечора»