Проблема пізнання у філософській традиції

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльнос­ті людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри­мання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан­ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Про­цес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат досліджен­ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єк­том, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає пи­тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протисто­яння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пі­знання певну парадоксальність, що призводить до виник­нення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина­мічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних кон­цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс­периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви­вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін­шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро­зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1. «Шлях павука» -- здобуття істини із чистої свідо­мості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

2. «Шлях мурахи» — вузький емпіризм, збір роз'єдна­них фактів без їх концептуального узагальнення.

3. «Шлях бджоли» — єднання обох шляхів, здібностей Досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна­ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам.

1. Поняття пізнання та його види.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання - це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

- по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

- по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Види пізнання - це специфічні форми одержання нових знань. За іншою класифікацією розрізняють такі види пізнання: 1) повсякденне пізнання - одержання людиною елементарних відомостей про природу, людину й суспільство в процесі повсякденного життя); 2) художнє пізнання - процес створення й сприйняття художніх образів - творів мистецтва); 3) ігрове пізнання здійснюється в процесі спортивних і ділових ігор, ритуальних і культових дій; 4) релігійне пізнання - пояснення світу на основі віри в реальне існування надприродних сил; 5) філософське пізнання - створення загальних концепцій існування світу й людини; 6) наукове пізнання - дослідження світу за допомогою наукових методів з метою одержання істинного знання про закони його функціонування й розвитку.

Рівні та форми пізнання

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання(сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

-відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

-сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей;

-уявлення є відтворенням образу без контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

-відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.;

-відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

-самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.

Подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

-поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

-судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

-умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивні (рух думки від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).

Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

-досвід - особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

-експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

-практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

Проблема істини.

Проблема істини у філософії є центральною у всій теорії пізнання. Вона ототожнюється з самою сутністю, є одним з самих найважливіших світоглядних понять, знаходиться в одному ряду з такими ключовими явищами, як Добро, Зло, Справедливість, Краса.

Проблема істини у філософії та науці є досить складною. Багато концепції минулого, наприклад, концепція Демокріта про неподільність атомів, вважалася протягом майже двох тисяч років безперечною. Тепер вона вже представляється як оману. Однак, швидше за все, велика частка існуючих зараз наукових теорії виявляться помилками, які спростують з часом.

На кожному етапі свого розвитку людство мало в своєму розпорядженні тільки відносною істиною – неповним знанням, що містить омани.
Визнання істини відносної пов’язано з нескінченністю процесу пізнання світу, його незглибимістю.

Проблема істини у філософії також полягає в тому, що знання кожної історичної епохи містить у собі елементи абсолютної істини, оскільки воно має об’єктивно істинний зміст, є необхідним етапом пізнання, включається в наступні етапи.

Способи тлумачення

Проблема істини у філософії зажадала для свого вирішення декількох способів тлумачення цього поняття.

· Онтологічне розуміння. «Істина – те, що є». Важливо сама наявність речі або предмета. Вірність висновку може бути розкрита в певний момент, людина відкриє його через слова, твори мистецтва, зробивши тим самим надбанням всіх. Однак до випадків різного розуміння і сприйняття одного і того ж процесу така позиція не критична.

· Гносеологічне розуміння. «Істина – коли знання відповідають дійсності». Але тут також виникає безліч розбіжностей, оскільки поширена практика порівняння завідомо незрівнянного: реально-матеріального і ідеального. Тим більше багато явищ, наприклад, «свобода», «любов», неможливо перевірити.

· Позитивістське розуміння. «Істина повинна підтверджуватися досвідом». Позитивізм розглядав тільки те, що можна реально перевірити на практиці, а інше виходило за межу вивчення «справжньої філософії». Подібний підхід явно залишає без уваги багато важливих для людини явища, процеси, сутності.

· Прагматичне розуміння. «Істина – корисність, ефективність знання». Відповідно до цього підходу вірним визнавали те, що дає ефект, приносить прибуток.

· Конвенціонального розуміння. «Істина – це угода». Відповідно до цього підходу, якщо виникали розбіжності, то слід домовитися, що саме вважати вірним висновком.

Швидше за все, проблеми істини у філософії об’єднують всі ці підходи. Істина – те, що насправді існує, відповідає нашому знанню. У той же час це певний договір, угоду. Вона об’єктивна і суб’єктивна, абсолютна і відносна, конкретна і абстрактна.

Велике значення в пізнавальної діяльності відіграють віра людини, переконання, впевненість. У процесі пізнання суб’єкт стає до світу ближче, об’єднується з ним. Пізнавальні відносини – це відносини зацікавленості, а не байдужості і безособовості. У пізнавальному процесі присутній вольовий вибір віри та переконання. По суті, віра є відправною точкою пізнання і його метою. Вона дозволяє подолати той розрив, який існує між незнанням і знанням. Проблема істини у філософії полягає у виборі більш переконливого пояснення. Тому для мобілізації своїх духовних сил за відсутності точних доказів або нестачі інформації потрібно віра у власні можливості.