Давньокитайська філософія

Філософія виникла в VI–IV ст. до н.е. одночасно в трьох цивілі-заціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справж-нім знанням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих ду-мок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприй-нятого і справжнього.

Таке протиставлення породжується різними чинниками: соці-альними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомленням з іншими народами та їх звичаями; кризою традиційної міфології; зародками наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке справжнє буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тіль-ки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобут-ків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епо-хи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. — по-лягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фак-тів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду.

Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософству-вання про нього. Проте існує сфера філософського знання, де істи-на не пов’язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі.

— 20 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Морально-етичні концепції, як і раніше, відчутно впливають на прак-тику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосували-ся реального життя і вибудовувались на його основі.

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь

в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та ет-нографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже

в II тис. до н.е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була мі-фологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кас-товий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, у т.ч. військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ве-дійської літератури — панування духовного над матеріальним, брах-манів над іншими кастами.

У середині І тис. до н.е. у давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об’єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшат-ріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Усе це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течі-ям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест про-ти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших кра-їнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як

— 21 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і само-заглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їхніх типи: ортодоксальні, класичні (даастика) і неортодоксальні, некласичні (настика). Ортодоксальні визнають безумовний автори-тет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не виз-нають їхньої святості.

Ортодоксальні, класичні філософські школи.До них належать

веданта, міманси, вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Основою світувони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духов-ну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (комен-тарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індиві-дуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Аристотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людсько-го життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевті-лень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з кос-мічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя.Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев’ять субстанцій — землю, воду, світло, по-вітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Унаслідок їх сполучення і роз’єднання, якими керує світова душа, відбувається ви-никнення і зникнення речей.

Санкх’я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — прин-цип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтоло-гічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші шко-ли. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила

— 22 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (мето-дологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, за-вдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи.Доних належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — сві-това релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди прого-лошують: існує страждання, є причина страждання, можна припи-нити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмискладовий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правиль-не прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, пра-вильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьо-му шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з не-багатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розгляда-ють суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття — небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним моти-ви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії.Основою світу вважає п’ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незни-щенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі. її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, мі-манса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. У деяких школах (вайшешика, санкх’я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовин-ну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі

— 23 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їхніх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страж-дання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мо-тиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої осо-би в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціан-ці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому зали-шалось лише регулювати психічні процеси.

Давньокитайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китай-ської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для пере-ходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традицій-них поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, у якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, у V–III ст. до н.е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян дав-ньогрецького полісу, — у Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво». Однак у цей час відбувається заміна дрібних державних

— 24 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

об’єднань ранньокласового суспільства, у якому панували патріар-хальні родові відносини і родова аристократія, централізованою дер-жавою з розвинутими класовими відносинами. Для цього конфуціан-ство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. Її сутність можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. У родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототож-нення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтову-вав не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Со-ціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, що повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чинов-никами. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма інши-ми людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як мораль-ний принцип воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо ке-рувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок пока-ранням, то народ буде прагнути ухилятись (від покарань) і не буде від-чувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчу-вати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціаль-ному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин

— 25 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. «Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним?» — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відпо-відає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існу-вати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правите-лями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Унаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною керувало чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало

в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати влас-ні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім’ї та дер-жави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про кон-серватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непат-ріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства

в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Не-бо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю-дей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проб-лематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепо-

— 26 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

роджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбав-лене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення неви-димого (дао) безкінечні. (Дао) — наглибинніші ворота народження...

Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті. Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справж-

нього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно іс-нує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподіб-ного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Сутність дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той по-ступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не-діяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалекти-ки, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізна-ються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні час-точки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфу-ціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюб-ством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння,

— 27 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріар-хальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призве-ло до погіршення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспіль-ство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», проти-лежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Подальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звів-ся до примноження різноманітностей, а не виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’яз-ком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоре-тичної форми.

Філософія Стародавнього сходу являє собою своєрідне куль-турно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могут-ність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтую-чись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати по-веління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності. Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний сти-лі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення ство-рює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не утилітарне загли-блення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роз-думів.

— 28 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Антична філософія

План