Структура та форми функціонування внутрішнього економічного механізму

2.1. структура внутрішнього економічного
механізму та принципи його побудови

Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються за допомогою відповідних методик, інструкцій, положень, нормативів, які на основі єдності принципів їх підготовки становлять реальний механізм управління економікою.

Господарський механізм — це механізм, що забезпечує взаємодію підсистеми, яка управляє, та підсистеми, якою управляють. Він складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку.

Однак господарський механізм не може бути розрізненим набором методик і розпоряджень, відірваним від реальних завдань виробництва, які, у свою чергу, визначаються не тільки державним законодавством, а й об’єктивними законами виробництва, у тому числі законом відповідності рівня розвитку інтелектуального та виробничого потенціалу суспільства і характеру суспільно-виробничих і політичних відносин.

У політичній економії відрізняють дію економічних законів від їх свідомого використання. Механізм економічних законів і господарський механізм (механізм їх використання) є поняттями різних рівнів: перший передбачає об’єктивну необхідність економічних законів, другий використовується в конкретній господарській практиці.

Господарський механізм — складна суспільна система, для якої характерний досить високий ступінь невизначеності притаманних їй зв’язків і відносин. Це відкрита, здебільшого ймовірна, непостійна система з гнучкими і переважно нестійкими внутрішніми і зовнішніми зв’язками.

Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб’єкти (організатори виробництва) і відносини, у які вони вступають з приводу організації суспільного виробництва (або господарські відносини).

Господарюючі суб’єкти, якими можуть бути як окремі особи, так і підприємства, мають достатню самостійність. Це дає їм змогу на основі визначення економічних інтересів проявляти підприємницьку ініціативу, приймати відповідні рішення і здійснювати господарську діяльність, тобто реально брати участь у процесі організації виробництва.

Господарюючі суб’єкти спираються у своїй діяльності на матеріальні фактори, які виконують функцію економічних орієнтирів та важелів, носіїв господарської інформації. До матеріальних факторів господарювання належать: засоби виробництва, обсяг і структура продукції, пропорції продуктообміну.

У розпорядженні господарюючих суб’єктів перебувають різноманітні засоби господарювання, які створюють матеріальне та нематеріальне забезпечення господарської діяльності, тобто ресурси, що використовуються для досягнення господарських цілей.

Суб’єкти господарювання вступають в економічні відносини, які можуть бути прямими (двосторонні угоди і прямий продуктообмін), непрямими (субпідряд або ринковий продуктообмін), виробничими, невиробничими та ін. Економічні відносини реалізуються як юридично оформлені, так і юридично неоформлені.

Центральним у системі господарського механізму є економічний механізм, що діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економічних способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об’єктивні економічні закони.

Економічний механізм підприємства має складну структуру, однак можна виділити такі його складові, як механізм формування і використання ресурсів (капіталу); механізм управління затратами; механізм управління фінансами; мотиваційний механізм; механізм взаємодії з ринком.

Таким чином, економічний механізм підприємства, з одного боку, має забезпечувати зовнішні зв’язки останнього і створювати відповідні умови отримання доходу. З іншого боку, цей механізм спрямований на розвиток виробничих відносин усередині підприємства. У першому випадку його принципи цілком визначаються особливостями господарського механізму суспільства (домінуючою формою власності на засоби виробництва, існуючими системами ціноутворення, оподаткування, планування тощо), а в другому випадку — особливостями виробничих відносин на підприємстві.

Функціонування підприємства як системи господарюючих елементів (підрозділів) забезпечується через його внутрішній економічний механізм. Структура цього механізму визначається через:

· організаційно-технічну систему або формування вертикальних зв’язків між підрозділами й адміністративним центром та горизонтальних зв’язків між окремими підрозділами;

· систему планування діяльності підрозділів;

· систему контролю й оцінки діяльності підрозділів;

· установлення матеріальної відповідальності підрозділів;

· мотиваційний механізм функціонування.

Організаційно-технічна система підприємства визначається переважно формою зв’язків між окремими підрозділами. Можна визначити три типи технологічних зв’язків виробництва:

1. Послідовний технологічний зв’язок, якому притаманна відкрита мережа зв’язків між виробництвами, що спеціалізуються на виробництві однорідного кінцевого продукту. У такій мережі вихідна сировина послідовно переробляється в n виробництвах. Центром цієї системи (головним виробництвом) є виробництво кінцевого продукту, яке визначається результатами діяльності всіх елементів технологічної системи. Така мережа зв’язків характерна для металургійної, текстильної, хімічної, лісової та інших галузей промисловості.

2. Паралельний технологічний зв’язок, що являє собою мережу зв’язків з розгортанням виходів з першої виробничої ланки в ряд паралельних виробництв, які виготовляють з напівфабрикатів різні кінцеві продукти. Центральним елементом такої виробничої системи є виробництво, яке переробляє вихідну сировину. Така структура має місце у нафтопереробній, деревообробній, взуттєвій та швейній промисловості.

3. Послідовно-паралельний технологічний зв’язок — це мережа зв’язків з різними входами вихідної сировини у ряд виробництв з послідовним розгортанням входів у такі виробництва, одно- чи дворівневим напівфабрикатом і кінцевим продуктом. У середній ланці такої виробничої системи виготовляються напівпродукти для кінцевої ланки, проте вони самі можуть бути кінцевими продуктами. Така структура характерна для машинобудівних галузей промисловості (авіаційної, автомобільної, суднобудівної та ін.).

Структура технологічної мережі виробництва кінцевого продукту впливає на організацію виробничої кооперації між підрозділами, визначає ступінь залежності підрозділу підприємства від його адміністративного центру, а також організацію управління на рівні адміністративного центру.

Планування діяльності підрозділів здійснюється шляхом уста­новлення основних показників виробничо-господарської діяльності підрозділів та базується на прогресивних нормах матеріальних, трудових і грошових витрат. Залежно від завдань, які вирішують ті чи інші підрозділи, застосовуються такі показники, які найбільшою мірою стимулюють досягнення високих результатів.

Система контролю й оцінки діяльності підрозділів дає змогу визначити причини відхилень, місце їх виникнення і вжити відповідних заходів щодо усунення недоліків і поширення позитивних результатів. Система оцінки діяльності визначає ті підрозділи, які найраціональніше використовують економічні важелі в організації своєї діяльності та забезпечують зростання результативності функціонування підприємства в цілому.

Установлення матеріальної відповідальності підрозділів передбачає компенсацію збитків одного підрозділу за рахунок прибутку або собівартості іншого, з вини якого вони виникли.

Мотиваційний механізм створюється відповідно до структури підприємства та складності його цілей. Він охоплює, як правило, три підсистеми мотивів, кожна з яких спрямована на досягнення певних цілей підприємства, а саме:

· мотиваційного механізму високоякісної продуктивної праці;

· мотиваційного механізму науково-технічного розвитку виробництва;

· мотиваційного механізму підприємництва.

Мотиваційний механізм високоякісної продуктивної праці спря­мований на раціональне використання виробничих ресурсів, підвищення продуктивності праці, бездефектне виготовлення продукції, скорочення термінів освоєння виробництва нової конкурентоспроможної продукції. Як показують численні соціологічні дослідження, переважним є мотиваційний механізм праці, в якому схильність особистості до праці має більшу мотиваційну цінність, ніж спонукання до праці, а останнє — більшу цінність, ніж примушення до праці.

Дослідження мотиваційних механізмів трудових колективів бригад, дільниць, цехів (середня групова оцінка особистих мотивів) на підприємствах текстильної та легкої промисловості доводять, що для колективів, де переважає мотиваційний механізм праці, характерні висока якість виготовлення продукції, перевиконання норм виробітку, задоволення працею, висока дисципліна та низька плинність кадрів.

Мотиваційний механізм розвитку підприємства спрямований передусім на підвищення науково-технічного рівня підприємства, створення та освоєння нових видів продукції. В основу цього механізму покладено мотиви нововведень у виробництві, які генеруються внутрішніми елементами виробничого процесу і зовнішнім оточенням, мотиви сприйняття нововведень виробничою системою (відкритість технологічної системи для нововведення, сприйняття нововведень організацією та персоналом), мотиви інженерно-технічної творчості як безпосередніх учасників процесу технічного розвитку, так і учасників виробничого процесу.

В умовах централізованого управління основними мотивоутворюючими чинниками розвитку підприємства були план і наявність централізованих капіталовкладень. У ринковій економіці мо­тиви науково-технічного розвитку генеруються внутрішніми і зовнішніми чинниками виробничої системи: параметрами виробничого процесу (якісними результатами процесу, рівнем соціальної організації та мотивації праці), параметрами ринкового сере­довища (конкурентоспроможність, прибуток, нові потреби), новими досягненнями науково-технічного прогресу, екологічними параметрами.

Мотиваційний механізм підприємництва спрямований на виживання та досягнення успіху в умовах конкуренції в коротко- і довгостроковому періодах. Функціонування цього механізму забезпечують мотиви конкуренції і кооперації при створенні нової продукції і технології, підприємницькі стратегії, мотиви підприємницького ризику, мотиви підприємницьких реакцій на зміну зовнішнього оточення, мотиви внутрішньофірмового підприємництва, які забезпечують гнучкість управління і сприйняття нововведень.

Таким чином, особливості кожної з наведених складових внутрішнього економічного механізму визначають характер діяльності підприємства як системи та створюють умови для досягнення поставлених цілей.

Як будь-яка система, внутрішній економічний механізм підприємства будується при дотриманні чітко визначених та науково обґрунтованих принципів.

Принцип цільової сумісності та зосередженості передбачає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її ланки складають єдиний механізм, спрямований на вирішення загального завдання. Робота окремих цехів, виробничих дільниць, лабораторій, відділів будується таким чином, щоб у кінцевому підсумку у визначений термін було вироблено саме ту продукцію, на яку у даний момент є попит споживача.

Принцип безперервності і надійності виявляється у створенні таких організаційно-господарських та технічних умов, за яких досягається стійкість і безперервність заданого режиму виробничого процесу. Вирішення цього завдання забезпечується:

· надійністю та злагодженістю функціонування як самої управляючої системи та її органів, так і об’єкта, яким управляють;

· наявністю зворотного зв’язку між усіма компонентами управляючих органів та об’єктів управління;

· визначеними процедурами та конкретними заходами усунення виникаючих дисфункціональних ефектів (відхилень), що виникають.

Принцип планомірності, пропорційності та динамізму означає, що система управління має бути націлена на вирішення не тільки поточних, а й довгострокових завдань розвитку підприємства. Система господарського управління пов’язує у часі дії людей, кількість, асортимент і якість ресурсів, що витрачаються. Пов’язати всі послідовні етапи виробничого процесу, подальшу діяльність підприємства з його конкретною роботою в даний період можливо лише за допомогою довгострокового, поточного та оперативного планування, яке, на думку американських фахівців, має бути «спрямоване не на контроль поточної, а на проектування майбутньої діяльності фірми».

Демократичний принцип розподілу функцій управління ґрунтується на методах і правилах суспільного поділу праці. Підготовка управлінського рішення та відповідальність за його реалізацію на практиці повинні покладатися на той орган, який:

· краще за інших інформований про стан справ на відповідному об’єкті;

· найбільше заінтересований у реалізації та високій ефективності прийнятого рішення;

· може нести матеріальну, юридичну, адміністративну відповідальність за якість прийнятого рішення і повноту його реалізації.

Принцип науковості та обґрунтованості методів управління виходить з того, що методи, форми та засоби управління мають бути науково обґрунтовані та перевірені на практиці. Принцип науковості не може бути реалізований лише на основі пізнання законів виробництва. Дотримання вимог цих законів потребує безперервного збору, обробки та аналізу різної інформації: науково-технічної, економічної, правової та ін. Це, у свою чергу, передбачає використання новітньої комп’ютерної техніки та математичних методів як важливої передумови нормального функціонування механізму управління економікою на всіх її рівнях, і передусім на підприємствах.

Існування принципу ефективності управління пов’язане з наявністю багатоваріантних шляхів досягнення однієї й тієї самої мети. Підприємство постійно перебуває в пошуку ефективних рішень, спрямованих на поліпшення організації виробництва та випуск конкурентоспроможної продукції.

2.2. Організаційні передумови функціонування
внутрішнього економічного механізму

Для забезпечення ефективної організації внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві мають бути створені відповідні умови. До них належать: майнова відокремленість, відносна економічна самостійність, прогресивна нормативна база, система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції, раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності, економічна відповідальність за кінцеві результати праці.

Майнова відокремленість виробничих підрозділів підприємства означає закріплення за ними частини виробничих фондів (переважно основних виробничих фондів), яка може бути надана підрозділу в оперативне управління. Така майнова самостійність забезпечує організаційну самостійність у сфері виробництва і стає передумовою надання підрозділам відносної економічної самостійності.

Відносна економічна самостійність виробничих підрозділів може бути забезпечена скороченням кількості планових показників і використанням у виробничих підрозділах деяких елементів ринкової економіки. На підприємстві вводиться механізм формування внутрішніх планово-розрахункових цін на продукцію, роботи і послуги для здійснення взаєморозрахунків між підрозділами підприємства. Економічна самостійність покликана посилити на рівні підрозділів реалізацію таких принципів, як порівняння витрат з результатами діяльності, економічна заінтересованість та матеріальна відповідальність.

Прогресивна нормативна база є основою планування, регулювання і контролю діяльності структурних підрозділів, порівняння виробничих витрат з досягнутими результатами, розмежування відповідальності за результати діяльності між підрозділами та об’єктивної оцінки і стимулювання діяльності персоналу.

Система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції дає змогу одержувати інформацію про стан і результати роботи підприємства і його підрозділів; відбиває надходження, внутрішньовиробниче переміщення, використання і реалізацію матеріальних ресурсів та дає можливість визначити оптимальність їх використання.

Раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності на внутрішньозаводському рівні ґрунтується на прин­ципах повної або часткової самоокупності і часткового самофінансування структурних підрозділів підприємства та на економічній заінтересованості трудових колективів у максимальному підвищенні кінцевих результатів роботи як свого підрозділу, так і підприємства в цілому. Вона дає змогу ефективно використовувати трудовий потенціал підприємства та підвищувати його конкурентоспроможність на ринку.

Економічна відповідальність за кінцеві результати праці зводиться до безумовного виконання планових завдань і дого-
вірних зобов’язань, що сприяє досягненню оптимального спів-
відношення між отриманими результатами і витраченими ресурсами. Дотримання принципу економічної відповідальності є запорукою економічної ефективності взаємодії підрозділів підприємства.

Однією з основних передумов функціонування внутрішнього економічного механізму поряд з наданням підрозділам відносної самостійності має бути створення внутрішньозаводської інфраструктури шляхом формування різних суб’єктів економічних відносин усередині підприємства. До цих суб’єктів належать, наприклад, такі укрупнені структурні підрозділи, створені на базі основного, допоміжного та обслуговуючого виробництва:

¨ управління ремонтним обслуговуванням підприємства на чолі з головним механіком, до якого входять відповідні служби, ремонтно-механічні цехи, цехові ремонтні дільниці, склади запасних частин та ін. До функцій цього управління поряд з традиційними функціями відділу головного механіка входять планування та облік руху основних виробничих фондів, їх оцінка та переоцінка, вирішення проблем технічного розвитку, деякі функції бухгалтерії з обліку та інвентаризації. Все це дає змогу проводити єдину амортизаційну і технічну політику збалансованого розвитку парку технологічного обладнання, його ефективної експлуатації;

¨ управління технічним розвитком, яке очолює технічний директор;

¨ управління матеріально-технічним постачанням та збутом на чолі з комерційним директором;

¨ управління виробництвом, яке очолює виробничий директор;

¨ соціальне і кадрове управління.

Таке організаційне оформлення дає змогу не тільки створювати укрупнені об’єкти внутрішньозаводських відносин, а й здійснювати єдину технічну, економічну і кадрову політику за всіма функціями управління.

Можлива схема організації внутрішньозаводської інфраструктури подана на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Схема організації внутрішньозаводської інфраструктури

2.3. форми функціонування внутрішнього
економічного механізму

внутрішній економічний механізм може мати різні форми функціонування. Вони різняться ступенем свободи поведінки підрозділів, формами їх зв’язків і показниками ефективності діяльності. При дещо спрощеному підході можна виділити такі економічні форми функціонування підрозділів:

1) підрозділи — центри витрат;

2) підрозділи — центри прибутку, серед яких виокремлюють:

· підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток;

· підрозділи — центри реального прибутку.

Підрозділи, що є центрами витрат, виготовляють, як правило, продукцію внутрішньокоопераційного призначення. Їх діяльність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюється за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв’язки в межах технологічної послідовності обробки.

Підрозділи, що є центрами прибутку, виготовляють або кінцеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продукцію внутрішньокоопераційного призначення, яку передають іншим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибуток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділи предметної та змішаної спеціалізації.

Економічний механізм може мати різні режими функціонування: від жорсткого адміністративно-наказного управління з високою централізацією прийняття рішень до повного саморегулювання в умовах вільного ринку. Між цими крайніми станами можливий ряд варіантів.

Вибір режиму функціонування внутрішнього економічного механізму визначається кількома чинниками, а саме: призначенням продукції, величиною підприємства та розмірами його підроз­ділів.

На форму функціонування економічного механізму підприємства істотно впливає тип виробництва. Від нього залежить виробнича структура підприємства та його підрозділів, характер технологічних процесів та їх оснащеність, форми організації вироб­ництва, праці та управління. У міру підвищення серійності ви-
робництва розширюється застосування високопродуктивного спе­ціального обладнання, прогресивних технологічних процесів, зменшується необхідність жорсткого контролю за функціонуванням окремих підрозділів та централізації управління підприємством взагалі.

Сучасний період розвитку промислового виробництва характеризується високим ступенем оновлювання об’єктів виробництва. У зв’язку з тим, що виробничий апарат промислових підприємств оновлюється повільніше, ніж вироби, що виготовляються, виникає одна з найгостріших проблем сучасного виробництва — проблема його адаптації до динамічної зміни продукції. Тому сучасна виробнича система, на якій ґрунтується економічний механізм, має бути:

· високоефективною — вирізнятися високою продуктивністю при мінімальних витратах виробництва;

· високоадаптивною, що передбачає високий рівень гнучкості техніки і технології, який забезпечував би мінімум витрат трудових і матеріальних ресурсів при зміні (оновленні) об’єктів виробництва;

· стабільною — характеризуватися постійним складом і структурою технічних засобів, технологічного процесу та організації виробництва протягом певного періоду часу.

Не менш суттєву роль при формуванні економічного механізму відіграє величина підприємства. Якщо малому підприємству більш притаманне централізоване управління з прямим плановим регулюванням його діяльності, то на великих підприємствах (особливо в умовах динамічного зовнішнього середовища) можуть застосовуватись договірні форми регулювання діяльності підрозділів внутрішньозаводської кооперації, а предметно-спеціалізовані підрозділи, що є суб’єктами ринку, взагалі мають широку свободу поведінки.

За рахунок внутрішньої спеціалізації та кооперування великі підприємства на відміну від малих мають більші можливості підвищувати загальний рівень кваліфікації персоналу, завантажувати обладнання, зменшувати витрати на складські та транспортні операції, рекламу та ін. Концентрація фінансових і людських ресурсів у великих корпораціях дає змогу останнім здійснювати внутрішньофірмову диверсифікацію капіталу з однієї галузі економіки в іншу, що поряд з тими перевагами, які вони мають за рахунок концентрації ресурсів, дає їм можливість існувати навіть у найбільш несприятливих для економіки періодах. Диверсифікація поряд з науково-технічним прогресом стала головним напрямком підприємництва великого капіталу.

На великих підприємствах СРСР диверсифікація виробництва розгорталася на дещо іншій основі, ніж у країнах Заходу. Через постійний дефіцит та перебої в матеріально-технічному постачанні радянські підприємства диверсифікувалися головним чином з метою самозабезпечення, що перетворювало їх у громіздкі «натуральні господарства».

Найважливішою рисою підприємства в сучасних умовах господарювання має бути адаптація до змін навколишнього середовища. Вибір тієї чи іншої форми функціонування економічного механізму підприємства значною мірою залежить також від того, яку ринкову політику проводить підприємство, яких стратегічних цілей воно намагається досягти: чи визначити та захопити нову ринкову нішу, чи забезпечити стабільну діяльність, чи не звертати увагу на зміну ринкових умов функціонування.

На думку провідних фахівців, адаптація можлива при вирішенні трьох фундаментальних проблем, що безпосередньо впливають на форму економічного механізму підприємства:

1. Проблема підприємництва: уточнення або переорієнтація сфер діяльності підприємства. Для новоствореного підприємства ця проблема полягає в конкретизації попереднього, відносно невизначеного напрямку і секторів ринку, що неминуче натикається на труднощі технічного й адміністративного характеру при новій орієнтації давно існуючих підприємств.

2. Проблема інжинірингу: створення технічної системи, яка б забезпечила можливість реалізації попереднього рішення, а саме: вибір технології, переформування інформаційної мережі та системи контролю.

3. Адміністративна проблема: визначення структур і процедур, які б забезпечували нормальне функціонування підприємства.

Послідовне вирішення цих проблем формує цикл адаптації підприємства. Кожне підприємство визначає свою стратегію адаптації виходячи з власних особливостей.

2.4. еволюція економічного механізму
вітчизняних підприємств

Найбільш радикальний шлях підвищення економічної ефективності промислового виробництва пов’язаний зі створенням досконалого господарського механізму, застосуванням економічних методів у системі управління, планування, фінансування, оцінки та економічного стимулювання господарської діяльності виробничих підприємств.

На шляху вдосконалення господарського механізму вже про-
йдено кілька етапів, і на кожному з них випробувана певна модель (або принципова схема) організації господарського механізму. Зупинимося на цих моделях детальніше, оскільки досвід їх розроблення і впровадження становить не тільки історичний, а й, безумовно, науковий інтерес.

До економічної реформи 1965 р. у державному секторі діяв господарський механізм, в основу якого було покладено переваж­но директивний, адміністративно-командний підхід до вирішення господарських питань. Його можна охарактеризувати як однобічний, бо основним було завдання виконання плану з випуску і реалізації товарної продукції та забезпечення нею всіх споживачів за обсягом, номенклатурою, асортиментом, якістю та термінами постачання. Інше важливе завдання — підвищення економічної ефективності промислового виробництва — у повному обсязі не ставилося, а його часткове вирішення за допомогою окремих планових показників відчутно не впливало на господарську діяльність виробничих колективів та підвищення якості їх роботи. Відносно високі темпи розвитку в галузях промисловості в попередні роки досягалися в основному за рахунок політичних, ідеологічних, організаційних та адміністративно-правових методів в управлінні та плануванні.

Невідповідність між економічною політикою, яка базувалася на адміністративному підході до виробництва та розподілу ресурсів, і завданням підвищення економічної ефективності промислового виробництва проявилася досить явно вже в перші роки після війни, коли здійснення нових п’ятирічних планів розвитку народного господарства вимагало великих капіталовкладень та мобілізації всіх можливих джерел накопичення. Уже тоді зниження темпів розширеного відтворення, падіння рівня економічної ефективності промислового виробництва та темпів накопичення вказували на необхідність удосконалення принципів еко­номічної політики, зміни стилю та методів у системі управління, планування та економічного стимулювання, заміни моделі господарського механізму, що склалася, новою.

Уперше завдання переходу на нову, оновлену модель господарського механізму в промисловості було поставлено в 1965 р. Центральною проблемою такого переходу було визнано підвищення економічної ефективності промислового виробництва.

Для визначення економічної ефективності виробничих фондів передбачалося використовувати показники прибутку та рентабельності. Ці показники пропонувалося застосовувати в системі централізованих показників планування основної промислової діяльності підприємств, у системі обліку та звітності, а також у системі економічного стимулювання трудових колективів при створенні трьох фондів — фонду матеріального стимулювання, фонду соціального розвитку та житлового будівництва і фонду розвитку виробництва.

Слід зазначити, що ця реформа господарського механізму мала прогресивний характер, була першим кроком на шляху до ринкової економіки з елементами державного регулювання, створювала можливість відійти від суто адміністративних методів господарювання. Далеко не всі ключові питання реформи моделі господарського механізму того періоду дістали необхідне розроблення та наукове обґрунтування. Насамперед це стосується системи економічної оцінки основної діяльності підприємств. Передбачалося, що така оцінка, як і раніше, повинна здійснюватися за допомогою системи планових показників, доповнених показниками прибутку та рентабельності. Однак питання, яким чином слід визначати ефективність виробничих фондів або основ­ної діяльності, не було з’ясовано. Одні економісти пропонували використовувати загальний прибуток та рентабельність, інші — розрахунковий прибуток та відповідний рівень рентабельності. Котрий із цих показників точніше відображає реальний рівень ефективності виробництва при тій чи іншій економічній оцінці, визначено не було, як і не було з’ясовано питання, який з наведених показників доцільніше використовувати при розробленні та формуванні поточних і перспективних планів економічного та соціального розвитку підприємств.

Не можна також вважати обґрунтованим питання про використання зазначених показників у системі економічного стимулювання. Якщо за допомогою системи економічного стимулювання передбачалося мобілізувати зусилля виробничих трудових колективів на розв’язання завдань підвищення ефективності промислового виробництва, що визначалася через показник рентабельності, то виникало запитання: для чого другим фондоутворю­ючим показником використовується показник реалізації товарної продукції?

Якщо цим передбачалося підвищити відповідальність, моральну та матеріальну заінтересованість колективів не тільки у виконанні плану виробництва, а й у реалізації товарної продукції, то для досягнення такої мети, очевидно, доцільно використовувати систему формування фонду заробітної плати на підприємствах. З цієї точки зору фонд матеріального стимулювання більшість економістів розглядали і зараз розглядають як частину загальної системи оплати праці відповідних виробничих колективів. Тим самим не приділялося необхідної уваги стимулюванню виробничих колективів за досягнутий рівень ефективності основної діяльності підприємств.

Якщо передбачалося стимулювати трудові колективи за досягнутий рівень ефективності виробничих фондів або основної діяльності, то доцільно було б використовувати один фондоутворюючий показник, а саме: рівень рентабельності підприємства, який склався. У цьому разі стимулювання за досягнутий рівень ефективності основної діяльності має своє особливе, самостійне значення, відмінне від призначення та практичного застосування системи створення фонду заробітної плати та різних форм оплати праці.

До недоліків реформи 1965—1966 рр. можна віднести те, що запропонована модель господарського механізму практично не торкалася діючого на той час фінансово-кредитного механізму та його основних ланок, зокрема системи розподілу прибутку, системи фінансування та кредитування капітало-
вкладень, методів розроблення, формування та обґрунтування щорічних та перспективних фінансових планів у їх зв’язку з завданням підвищення ефективності основної діяльності підприємств та ін.

Принципово новий підхід до розроблення та формування моделі господарського механізму було запропоновано у 1979 р. Основний наголос у цьому підході було зроблено вже не на постановку та розв’язання завдання підвищення економічної ефектив­ності промислового виробництва, а на розроблення та формування п’ятирічних та річних планів економічного та соціального розвитку підприємств. Для оцінки їх роботи було рекомендовано використовувати показник чистої продукції (валового доходу) та розрахований на його основі показник продуктивності праці. З теоретичного погляду це означало відхід від теорії чистої доданої вартості (прибутку) та орієнтацію на теорію валового доходу, а побудований на основі останньої господарський механізм було визнано особливим його типом — так званою другою моделлю господарського механізму.

У практиці господарської діяльності підприємств цей тип господарського механізму не дістав широкої підтримки, оскільки відразу у процесі його практичного застосування виявилися суттєві недоліки. Насамперед це стосується вибору вихідної теоретичної концепції — теорії валового доходу (чистої продукції). Відомо, що при цьому знову-таки залишалося невирішеним питання: як визначати ефективність виробничих фондів або ефективність основної діяльності підприємств. Ігнорування цього питання в системі економічної оцінки, обліку та звітності, під час аналізу господарської діяльності підприємств, розробленні та формуванні перспективних і річних планів економічного та соціального розвитку, при організації системи економічного стимулювання, по суті, нейтралізувало всі зусилля з практичного здійснення всіх інших пропозицій щодо удосконалення моделі господарського механізму.

Новий етап перебудови господарського механізму розпочався у 1987 р. з удосконалення та розширення сфери застосування господарського розрахунку, самоокупності та самофінансування з метою створення та посилення внутрішніх стимулів розвитку під­приємств. При цьому передбачалося поширення принципів госпрозрахунку на роботу всіх структурних підрозділів. Головним критерієм оцінки та матеріального заохочення колективу вважалося зіставлення витрат та результатів. В основу організації госпрозрахунку внутрішніх підрозділів були покладені ті самі принципи, що визначали госпрозрахунок підприємства в цілому: окупність витрат і самофінансування процесу відтворен­ня, виробничо-господарська самостійність та самоуправління колективу, матеріальна заінтересованість у кінцевих результатах діяльності.

Особливу роль у розвитку внутрішньовиробничого госпрозрахунку відіграло впровадження колективного та орендного підрядів. Економічна сутність колективного підряду полягала в тому, що колектив робітників брав на себе обов’язки щодо випуску продукції (виконання робіт або надання послуг) у встановлені терміни, а адміністрація підприємства зобов’язувалась надавати йому необхідні ресурси та оплатити виробничу продукцію за наперед визначеними розцінками.

Розвиток колективного підряду на підприємствах передбачав упровадження його більш прогресивної форми — орендного підряду, ефективність якого пов’язувалася з можливістю господарської самостійності колективу-орендатора у використанні держав­них засобів виробництва. Однак широкого застосування на прак­тиці господарювання підприємств орендний підряд не знайшов, що було зумовлено особливостями командно-адміністративної економіки.

Узагальнюючи практику формування внутрішнього економічного механізму вітчизняних підприємств, зазначимо особливості господарського механізму, що склався, та його недоліки. До них належать:

· централізоване планування, яке охоплювало всі сторони діяльності підприємств, що зменшувало їх відповідальність;

· оцінка ефективності діяльності за рівнем виконання плану, що не стимулювало підвищення ефективності виробництва;

· жорстка регламентація взаємозв’язків між підприємствами (постачальник – виробник – споживач) керуючими органами, що не створювало умов для стимулювання до підвищення якості продукції;

· централізований розподіл ресурсів, регламентація розподілу прибутку, що не стимулювало його збільшення;

· централізоване витратне ціноутворення, яке не давало можливості об’єктивно оцінювати ефективність діяльності підприємства.

2.5. світовий досвід організації внутрішніх
економічних відносин

у ринковій економіці важливою передумовою успішного розвитку підприємства є підприємницький стиль його діяльності. Якщо підприємство велике, воно може втратити підприємницькі властивості внаслідок більшої інерційності. Для такого підприємства більш характерні риси прирістного стилю поведінки. воно надає перевагу стабільності, що значно знижує потреби в нововведеннях. Це, у свою чергу, призводить до зниження конку­рентоспроможності та зменшення частки підприємства на ринках збуту продукції. Усі ці проблеми притаманні нині більшості великих підприємств України. Перед ними постає завдання пошуку шляхів поєднання переваг великих фірм та підприємницьких властивостей малих підприємств. Тому процес відродження та подальшого розвитку великих підприємств в Україні повинен супроводжуватися їх внутрішньою дезінтеграцією — виокрем­ленням внутрішніх підприємницьких структур. Досвід такої де-
зінтеграції мають Японія та США.

Розглянемо, як вирішувалася подібна проблема великою япон­ською фірмою «ОМРОН», що була створена на базі невеликого підприємства з персоналом 110 осіб. Ця фірма спеціалізувалася переважно на виготовленні апаратури управління та мала на кінець 70-х років на ринку цієї продукції частку в 40%. Технічні підрозділи фірми хоча й були невеликими, але мали змогу в найкоротші терміни (за кілька днів) створити на вимогу замовника новий устрій, не застосовуючи складного устаткування.

У 80-ті роки становище фірми, масштаби якої значно зросли, стало погіршуватися. Відчутно збільшився термін виконання замовлень — до 2—3 місяців. За п’ять років частка фірми на ринку знизилася до 37%. Ці зміни було названо «синдромом великого бізнесу», який характеризується надто централізованим та розгалуженим апаратом управління, всеохоплюючою формалізованою системою процедур прийняття рішень, збільшенням кількості нарад для формування щоденних рішень, відсутністю відповідальності за їх підготовку та прийняття, відкладання рішень та ін.

В основу реконструкції фірми були покладені дві ідеї:

а) наблизити адміністрацію до реальних умов роботи низових підрозділів;

б) створити кілька підприємств, яким можна надати повну самостійність і які функціонуватимуть у межах компанії як окремі невеликі фірми, самостійно здійснюючи дослідницькі роботи, модернізацію продукції, виробництво і маркетинг, у тому числі зарубіжний маркетинг.

На початок реконструкції у фірмі працювало понад 5000 осіб. Фірма виготовляла 7 видів продукції. Усього було створено 20 дрібних фірм у межах компанії, по кілька фірм з кожного виду продукції. Управління децентралізували за трьома рівнями: адміністрація компанії, управління по групах продукції, керівництво фірми.

З організацією внутрішньофірмового підприємництва поряд із збільшенням обсягу діяльності низових підрозділів підвищується відповідальність та розширюються повноваження їхніх адміністрацій. Якщо раніше керівник підрозділу відповідав лише за прибутки і збитки та повинен був відстежувати обсяг продажу, то після створення малої фірми він контролює статті бухгалтерського балансу та надходження готівкових платежів. таким чином, його обов’язки стають подібними до обов’язків президента компанії середнього масштабу.

Як організовані фінансові відносини між компанією та внутрішньою фірмою? Корпоративний фінансовий центр (у даному разі «ОМРОН-банк») розглядає капітал низових підрозділів як свої позики цим організаціям. Так, якщо товарні запаси в тому чи іншому низовому підрозділі збільшуються порівняно з поперед­нім роком, то таке збільшення розглядається як додаткова позика від «ОМРОН-банку», що обкладається відповідним обліковим відсотком.

Подібна реорганізація перетворює низовий підрозділ у ризиковану компанію, діяльність якої можна порівняти з діяльністю конкурентів.

У результаті організації внутрішньофірмового підприємництва «синдром великого бізнесу» змінився «довгостроковим циклом зростання». Цей цикл здійснюється за схемою: реакція на вимоги споживачів — нові технології — нові товари — розширення ринкової участі — зростання прибутків. Результати проведеної реорганізації характеризують такі дані: у перший рік обсяг продажу збільшився на 27%; доходи до сплати податків — на 33%; доходи після сплати податків — на 49%1.

Внутрішньофірмове підприємництво досить поширене в американських корпораціях. Тут основоположною є ідея, згідно з якою підприємницька автономія — суттєва передумова інноваційної діяльності. Сутність внутрішнього підприємництва полягає у вивільненні творчої підприємницької активності на внутрішньофірмовому рівні. Якщо вчений, інженер, винахідник, служ­бовець має потенційно цінну науково-технічну ідею і готовий стати головним організатором у справі її здійснення, йому створюють необхідні для цього умови.

Керівництво корпорації формує певну мережу підтримки підприємництва в межах корпорації. По-перше, воно забезпечує фінансування ризикованих проектів шляхом створення альтерна-
тивних джерел фінансування (загальнокорпоративні кошти на НДДКР, кошти підрозділів, спеціальні інноваційні фонди для фінансування ризикованих проектів). Щоб мати можливість використовувати ці фонди, інтерапренер мусить довести вигідність свого проекту. Деякі корпорації дають змогу інтерапренерам випускати власні акції і розміщувати їх усередині корпорації. По-друге, багато корпорацій створюють у своїй структурі спеціальні підрозділи — венчурні групи, відділи нововведень та ін., що виявляють цінні науково-технічні ідеї, реалізація яких неможлива в межах даної структури. Таким підрозділам доручається організація внутрішніх фірм для реалізації цих ідей і створення умов для їх діяльності.

Першим кроком до розвитку внутрішньофірмового підприємництва на вітчизняних підприємствах має стати усвідомлення їх керівниками і спеціалістами сутності та ефективності підприємницького стилю поведінки. Важливо проявити ініціативу у створенні малих підприємницьких фірм усередині великих акціонерних товариств. для цього необхідно формувати концепцію орга­нізації внутрішньофірмового підприємництва, яка повинна орієнтувати на вирішення стратегічних завдань компанії: обраних ком­панією стратегій діяльності, науково-технічного розвитку, маркетингу.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «господарський механізм».

2. У чому полягає сутність економічного механізму підприємства?

3. З’ясуйте складові внутрішнього економічного механізму підприємства.

4. Що таке організаційно-технічна система підприємства?

5. Які різновиди зв’язків можна встановити між підрозділами та адміністративним центром підприємства?

6. Від яких чинників залежить форма зв’язків між окремими підроз­ділами підприємства?

7. У чому полягає сутність мотиваційного механізму функціонування підприємства та його підрозділів?

8. Які основні принципи побудови внутрішнього економічного механізму підприємства ?

9. Визначте основні організаційні передумови функціонування внутрішнього економічного механізму підприємства.

10. Які форми функціонування внутрішнього економічного механізму вам відомі?

11. назвіть і охарактеризуйте основні режими функціонування внутрішнього економічного механізму?

12. Які фундаментальні проблеми необхідно вирішувати керівництву підприємств при їх адаптації до динамічних зовнішніх умов функціонування?

13. З’ясуйте основні ознаки організації внутрішніх економічних відносин на вітчизняних підприємствах?

14. Які тенденції розвитку внутрішніх економічних відносин на зарубіжних фірмах?

1 Круглов М. И. Стратегическое управление компанией: Учебник. — М.: Русская Деловая Литература, 1998. — С. 363—366.