З угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; 3 страница

Зміст права власності на природні ресурси становить сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами.

Право володіння суб'єктів права власності на природні ресурси є юридично гарантова­ною стабільністю власності на природні ресурси, їх невід'ємністю від власників без особис­того волевиявлення, визнання виключності та абсолютності прав на ці ресурси.

Право користування суб'єктів приватної власності на природні ресурси — це юридично гарантована можливість їх самостійного господарювання та ефективного використання при­родних ресурсів, експлуатації корисних властивостей для задоволення різноманітних потреб власників.

Право розпорядження суб'єктів приватної власності природними ресурсами є юридично забезпеченою можливістю самостійного використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та відчуження іншим суб'єктам на дого­вірних засадах.

Дана стаття розкриває лише право власності суб'єктів господарювання на землю як один з природних ресурсів, вочевидь, виходячи саме з виключної важливості земель для здійснення господарської діяльності, оскільки земля виконує поліфункціональну роль: є територією дер­жави України, виступає природним ресурсом, основним засобом сільськогосподарського ви­робництва, є територіальним базисом життєдіяльності людини, здійснення господарювання.

Особливості права власності на землю визначені у Земельному кодексі України. Відповід­но до ст. 78 ЗК право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджати­ся земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та дер­жавній власності.

Відповідно до статті 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Такий принцип у земельному праві отримав назву принципу акцесії.

2. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на зе­мельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадяна­ми, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

прийняття спадщини;

виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення:

у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спору­дження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридични­ми особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасни­ків спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-право­вими угодами;

при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

за рішенням суду.

Відповідно до статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право:

продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, за­ставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділян­ці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок мають право власності на посіви і насадження сільськогос­подарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.

Вони також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, вста­новленому законом.

Стаття 91 ЗК формулює низку обов'язків власників земельних ділянок:

забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

своєчасно сплачувати земельний податок;

не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самовря­дування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земель­них сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Відповідно до статті 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів міс­цевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату переда­ватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і мало­продуктивних угідь для заліснення.

До земель лісового фонду відповідно до статті 55 ЗК належать землі, вкриті лісовою рос­линністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використо­вуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зай­няті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу за­лізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними наса­дженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до статті 59 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх зе­мельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, проти­ерозійні та інші штучні водойми.

Відповідно до пункту «г» частини 1 статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Принцип, за яким власник земельної ділянки автоматично визна­ється власником корисних копалин під площею земельної ділянки у юриспруденції отримав назву акцесії. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік корисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, дано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження пере­ліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення» [171]. Корисні копали­ни місцевого значення власне і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [364].

Стаття 151. Використання природних ресурсів на праві користування

1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою ор­ганів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

2. Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

1. Право природокористування розглядають у двох значеннях - об'єктивному і суб'єктив­ному. В об'єктивному значенні право природокористування постає як сукупність правових норм різного характеру, але однакового призначення — регулювання відносин природоко­ристування або, іншими словами, відносин, які виникають у зв'язку з використанням при­родних ресурсів.

Відтак, право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямова­них на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони при­родних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інте­ресів та законних прав суб'єктів природокористування.

Виходячи із змісту Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (ст. 31, 32, 33, 34), можна виділити такі принципи права природокористування:

1) екологічна безпека природокористування;

2) платність спеціального і безоплатність загального природокористування;

3) багатогранність цільового використання природних ресурсів;

4) нормативність і лімітування природокористування;

5) диференційованість та множинність правових форм права природокористування;

6) комплексність, дбайливість, раціональність, ощадливість та ефективність здійснення природокористування;

7) оплатність за погіршання якості природних ресурсів;

8) стабільність права природокористування та його невід'ємність без особистого волеви­явлення;

9) стимулювання ефективного природокористування;

10) нормування видового природокористування.

2. Право природокористування, поряд із правом власності, є юридичним титулом їх при­належності суб'єкту і найбільш поширеною формою використання природних ресурсів за екологічним та природоресурсовим законодавством України. Проте, на відміну від права власності на природні ресурси, зміст права природокористування не включає у себе право­мочність розпорядження природними ресурсами і охоплює тільки володіння та користуван­ня (див. коментар до статті 150 даного Кодексу). На титулі права природокористування ви­користовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного світів, при­родно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.

Законодавство допускає використання певних природних ресурсів як на титулі права власності, так і на титулі права природокористування. Так, зокрема, відповідно до статті 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлен­ня строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та кому­нальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і законодавство не пе­редбачає можливості передачі їх у власність. Так, зокрема, надра відповідно до статті 4 Кодексу України про надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради народних депутатів.

Визначення титульної форми використання природного ресурсу на праві власності чи ко­ристування деталізується у нормах так званого ресурсного законодавства (Земельний, Вод­ний, Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд» [420] тощо). Атмосферне повітря, зокрема, може використовуватись тільки на титулі користування через об'єктивні природні особливості його як об'єкта правовідносин (немож­ливість юридично відособити, персоніфікувати за конкретним індивідом тощо).

Відтак, право природокористування залежно від об'єкта можна поділити на землекористу­вання, водокористування, лісокористування, атмосферокористування, користування надрами, тваринним світом, рослинним світом, об'єктами природно-заповідного фонду тощо.

Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та тимчасове (строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда природного ресур­су. Приміром, відповідно до статті 93 ЗК право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орен­дареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть пе­редаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і орга­нізаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроко­вою - не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років. Інший приклад правовідно­син оренди природного ресурсу — це передбачена статтею 51 Водного кодексу України оренда водних об'єктів: у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місце­вого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, мо­жуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогоспо­дарської і промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях. Передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам господарю­вання забороняється. Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого значення є Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради. Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколиш­нього природного середовища та водного господарства. Умови, строки і збір за оренду вод­них об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за згодою сторін.

За формами організації природокористування поділяється на колективне та індивідуальне.

За способами виникнення - на первинне та вторинне.

За підставами виникнення природокористування поділяється на таке, що здійснюється на праві загального природокористування та таке, що здійснюється на праві спеціального природокористування. Право загального та право спеціального природокористування ма­ють суттєві відмінності. Право загального природокористування є невід'ємним елементом правового статусу людини, невіддільним правом загального статусу та реалізується в ме­жах загальної правосуб'єктності особи. При цьому природні ресурси не закріплюються за конкретними суб'єктами, не надаються дозволи на їх використання, таке право не підлягає спеціальній фіксації в правовстановлюючих документах, не потребує державно-правової ре­єстрації, таке право є невід'ємною умовою життєдіяльності людини та її повноцінного фізіо­логічного існування. Право загального природокористування реалізується безоплатно (приміром, право користування вулицями, скверами, парками, іншими місцями та об'єктами загального користування для задоволення фізичних, екологічних, естетичних, рекреаційних, оздоровчих потреб).

Право спеціального природокористування, натомість, здійснюється за плату; природний ресурс закріплюється за конкретним суб'єктом, таке право підлягає державно-правовій реє­страції, режим спеціального використання фіксується в обліково-кадастровій документації, передбачається надання дозволу на спеціальне використання природного ресурсу.

Загальні засади диференціації права загального та спеціального використання природних ресурсів викладені у статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища».

Процедури надання природних ресурсів у спеціальне користування врегульовані щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (поресурсових законах та ко­дексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послі­довних дій: подання клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладення договору), реєстрація державних актів.

Наприклад, відповідно до статті 123 ЗК надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. (Як уже зазначалося вище, право постійного землекористування набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Усі інші юридичні особи одержують земельні ділянки тільки в оренду або у власність.) Умови і строки розроблення проектів від­ведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Юридична особа державної або комунальної власності, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.

До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунто­вують її розмір, призначення та місце розташування. Відповідна районна державна адміні­страція або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спад­щини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, мі­ської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених ЗК, приймають рішення про надання земельної ділянки.

При наданні земельної ділянки у користування обласними державними адміністраціями, Ра­дою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів Ав­тономної Республіки Крим. При наданні земельної ділянки у користування Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки централь­ному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і в місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України. Відмову органів місцевого самовряду­вання або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

Стаття 152. Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ре­сурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством по­рядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знахо­дяться на наданій йому земельній ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з викорис­танням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а та­кож користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'яза­ної з використанням природних ресурсів.

Перелік прав суб'єктів господарювання у галузі використання природних ресурсів, наве­дений у коментованій статті, не є вичерпним. Права суб'єктів господарювання щодо вико­ристання природних ресурсів різноманітні, але взаємопов'язані. Вони носять як майновий так і немайновий характер.

Право експлуатації корисних властивостей наданих суб'єктам господарювання природ­них ресурсів полягає у здійсненні самостійного безпосереднього господарювання щодо при­родного ресурсу шляхом використання необхідних у господарській діяльності суб'єкта яко­стей та характеристик природного ресурсу відповідно до мети та цільового призначення природокористування.

Як зазначалось у коментарі до статті 150, право використовувати для господарських по­треб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ді­лянці, є формою акцесорного природокористування. Відповідно до пункту «г» статті 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісо­ві насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних копалин. Перелік ко­рисних копалин, які відносяться до загальнопоширених, сформовано у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. «Про затвердження переліків корисних копалин за­гальнодержавного та місцевого значення» [171]. Корисні копалини місцевого значення влас­не і є загальнопоширеними, що випливає з пункту «з» частини 1 статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Право на одержання доходів від результатів господарської діяльності, пов'язаноїз вико­ристанням природних ресурсів, є формою реалізації правомочності користування у змісті права власності на природні ресурси та права природокористування. За загальними госпо­дарсько-правовими нормами одержання плодів і доходів суб'єктом господарювання є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди та приплоди, доходи, якщо інше не пе­редбачено договором власника з іншою особою. Право суб'єкта господарювання на вико­ристання природних ресурсів з метою одержання від його корисних властивостей позитив­ного ефекту у вигляді доходу одночасно є одним із способів набуття права власності на результати експлуатації природного ресурсу.

Право одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації захо­дів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також: ко­ристуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів слід розглядати у контек­сті економіко-правового стимулювання здійснення екологічно спрямованої діяльності, зміст якого полягає у встановленні чинним законодавством пільг, переваг, преференцій, компенсацій та інших форм економічного заохочення, спрямованих на ініціативне здійснення суб'єктами господарювання заходів щодо ефективного використання природних ресурсів, охорони навко­лишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Власник природного ресурсу чи природокористувач має право вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також: усу­нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природ­них ресурсів. Відновлення порушених прав здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану природного ресурсу та приведення його у стан, придатний для подальшої експлуатації, який існував до порушення права; в) запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; г) визнання угоди недійсною; д) визнання недійсними розпорядчих актів чи актів ненормативного характеру; є) відшкодування запо­діяних збитків; є) застосування інших, передбачених законом, способів.

Стаття 153. Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний: використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначе­ного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забруд­ненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якос­ті у процесі господарювання;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та корис­тувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам при­родних ресурсів.

2. Законом можуть бути визначені й інші обов'язки суб'єкта господарювання щодо використання природних ресурсів у господарській діяльності.

1. Наведений у статті 153 перелік обов'язків суб'єктів господарювання щодо використан­ня природних ресурсів не є вичерпним. Обов'язки цього спеціального кола суб'єктів-природокористувачів у цілому грунтуються на вимогах статті 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [364], відповідно до якої використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додер­жанням обов'язкових екологічних вимог:

- раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого за­стосування новітніх технологій;

- здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ре­сурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я населення;

- збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших терито­рій, що підлягають особливій охороні;

- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.

Окрім того, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» міс­тить загальний перелік обов'язків громадян у галузі екології (ст. 12):

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

- здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

- вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;