Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання 1 страница

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом фор­мування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарюван­ня, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені дер­жави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому ви­значаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

3. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Дер­жавного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

4. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для дер­жавних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військо­вої техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

1. З переходом України до ринкових відносин державне керівництво економікою стало здійснюватися на основі принципів, що сполучають приватно-правові і публічно-правові ін­тереси. Необхідність державного керівництва, державного планування не відпала. Однак ці процеси почали поєднуватися з самостійністю суб'єктів господарювання, зростанням ролі угод, іншими принципами ринкової економіки.

У Законі України «Про підприємства в Україні» [382] прямо вказувалося на те, що дер­жавне замовлення (разом з угодами, укладеними з постачальниками продукції (робіт, по­слуг) та постачальниками матеріально-технічних ресурсів) виступає як основа складання планів підприємства. У цьому ж Законі було закріплено договірну основу для виконання під­приємством робіт та послуг для державних потреб.

2. Державний контракт є різновидом договору поставки. Однак державний контракт має свої відмітні риси, що випливають із цілі, для якої він укладається — задоволення державних потреб України. Специфікою державного контракту є те, що, по-перше, держава гарантує оплату продукції (робіт, послуг) за цими контрактами, по-друге, держава може надавати еко­номічні пільги виконавцям таких договорів, по-третє, такий договір укладається на основі державного замовлення, і його зміст обов'язково повинен відповідати змісту такого замов­лення.

У Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] йдеться також про договір закупівлі. Цей договір визначено як письмову угоду між замовником та ви­конавцем - переможцем процедур закупівлі, яка передбачає надання послуг, виконання ро­біт або набуття права власності на товар за відповідну плату.

Спеціальне законодавство, що регламентує процес закупівлі та поставки товарів для дер­жавних потреб, детально не визначає змісту договору закупівлі за державні кошти. Воно ли­ше вказує, що договір про закупівлю укладається тільки у письмовій формі та набуває сили з моменту його підписання замовником та виконавцем. У разі виникнення зобов'язань, які неможливо було передбачити під час укладання договору та які призвели до зміни ситуації так, що закупівля перестала відповідати державним інтересам, замовник може, за узгоджен­ням з уповноваженим органом, вносити зміни до будь-якої частини договору чи відмовитися від його виконання протягом одного місяця з моменту виникнення таких обставин.

Для виконавців державного замовлення, які засновані повністю або частково на держав­ній власності, а також для суб'єктів господарської діяльності усіх форм власності — монопо­лістів державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання держав­ного замовлення не завдає збитків цим виконавцям.

3. Частина третя статті визначає джерела фінансового забезпечення здійснення поставки продукції для державних потреб. Це, передусім, кошти Державного бюджету України, а також інші джерела фінансування, що залучаються для цього. Передбачається, що в останньо­му випадку необхідним є закон, який би регламентував порядок залучення цих джерел.

4. Державне завдання, яке згадується у частині четвертій даної статті Кодексу, раніше не було передбачено законодавством України. Його відмітною ознакою є обов'язковість ви­конання усіма суб'єктами господарської діяльності. Зазначено, що суб'єктами встановлення державного завдання є Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Зрозу­міло, що встановлення загальнообов'язкового державного завдання не може бути повсякден­ною практикою. Це мають бути особливі випадки, які прямо вказані в Кодексі або в інших законах.

5. У частині п'ятій даної статті вказується, що засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом. Основним законодавчим актом, у якому вирішуються ці питання, є згаданий вище Закон України «Про закупівлю товарів, ро­біт і послуг за державні кошти».

6. У даній статті також визначено, що особливості відносин, які виникають у зв'язку з по­ставками (закупівлею) для державних потреб деяких специфічних видів продукції або това­рів, визначаються у спеціальному законодавстві. Наприклад, загальні правові та економічні засади формування і виконання державного оборонного замовлення містяться у Законі України «Про державне оборонне замовлення» [96].

Щодо особливостей поставки (закупівлі) для державних потреб сільськогосподарської продукції та продовольства, то вони поки що визначаються підзаконними нормативними ак­тами. Тому слід очікувати появи у цій сфері відповідних законів.

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забез­печення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інте­ресів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарюван­ня, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання- ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, по­в'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з вико­ристанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засоба­ми, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізне­су та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патен­тування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарю­вання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановлено­го строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до зако­ну. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування вироб­ництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встанов­люється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

1. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані, як уже зазначалось, неможлива без застосування державою гнучких засобів впливу на економічні процеси. Крім податкових та інших фінансово-кредитних важелів, правил ціноутворення держава застосовує і системи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.

2. Ліцензування, як випливає з коментованої статті, - це видача і переоформлення та ану­лювання документів державного зразка, які засвідчують право суб'єкта господарювання на здійснення зазначених в них видів господарської діяльності протягом визначеного строку при виконанні ліцензійних умов. Ліцензійні умови - це нормативно-правовий акт, положен­ня якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для прова­дження певного виду господарської діяльності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівно­сті прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпе­ки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування господарської діяльності на тери­торії України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюють­ся Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318]. Він встановлює, що ліцензія є єдиним документом, який дає право на провадження певного виду господарської діяльності, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, порядок їх ліцензування, передбачає державний контроль у цій сфері, відповідаль­ність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства, що ре­гулює відносини, пов'язані з ліцензуванням.

Основні напрями державної політики у сфері ліцензування та законодавчі основи її ре­алізації, за цим Законом, визначає Верховна Рада України, а її реалізацію здійснюють Ка­бінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів, виконавчі органи рад, уповноваже­ні провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановив компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Цей орган, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, узагальнює практику застосування цих актів. А орган ліцензування, яким є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів, або спеціально уповноважений виконавчий орган для ліцензування певних видів господарської діяльності забезпечує виконання законодав­ства у сфері ліцензування, затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом ліцен­зійні умови та порядок контролю за їх виконанням, видає і переоформлює ліцензії та анулює їх, формує і веде ліцензійний реєстр. Ліцензійний реєстр містить відомості про суб'єкта гос­подарювання - ліцензіата, вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією, строк її дії. Відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування містить Єдиний ліцензійний реєстр, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензуван­ня (ст. 19 Закону).

Щодо експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі, то вона є коле­гіальним органом, до компетенції якого належить експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування, аналіз стану та розроблення рекомен­дацій щодо вдосконалення ліцензування.

Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», як уже зазначалось, встановлює єдиний перелік певних видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, почина­ючи з пошуку (розвідки) корисних копалин і закінчуючи посередницькою діяльністю мит­них брокерів та митних перевізників. Законом визначено перелік документів, які подаються суб'єктами господарювання в органи ліцензування для одержання ліцензії, строк (десять днів) для прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

3. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з викорис­танням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб'єктами господарської діяльності, визначається Законом України «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності» [372].

Під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові пла­тіжні засоби та з використанням кредитних карток. Патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами господарської діяльності, а саме юридичними осо­бами або їх структурними (відокремленими) підрозділами (філіями, відділеннями, представ­ництвами) у пунктах продажу товарів - магазинах та інших торгових точках, кіосках, палат­ках, автомагазинах тощо.

Дія зазначеного закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачан­ня у селах, селищах та містах районного підпорядкування; суб'єктів підприємницької діяль­ності - фізичних осіб, які здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності, сплачують податок на промисел і в деяких інших випадках; суб'єктів господарської діяльно­сті, створених громадськими організаціями інвалідів.

Торговий патент видається суб'єктам господарської діяльності за плату державними по­датковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або їх структурних (відокремле­них) підрозділів. Строк дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності стано­вить 12 календарних місяців, короткострокового торгового патенту - від 1 до 15 днів.

Суб'єкт господарської діяльності, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, податок на доходи фізичних осіб, плату (податок) на землю і низку зборів, передбачених законом.

Порядок ведення бухгалтерського обліку суб'єктами господарської діяльності, які при­дбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів.

4. Квотування експорту та імпорту здійснюється у відповідності з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] та декретом Кабінету Міністрів України «Про квоту­вання і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [303].

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (континген­ти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експорту­вати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по то­вару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експор­туватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) при­ймається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання

1-У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Укра­їні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

2. Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продук­ції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стан­дартів.

3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено ін­ші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяєть­ся застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспорту­вання на території України.

4. 3 метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для жит­тя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифіка­ція, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

5. Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.

1. Стандартизація та сертифікація є специфічними засобами регулювання господарської діяльності і водночас складовими національної системи технічного регулювання. Необхід­ність реформування стандартизації і сертифікації є однією з визначальних умов для вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема, в частині гармонізації правових та орга­нізаційних засад стандартизації та підтвердження відповідності в Україні з вимогами Угоди з технічних бар'єрів у торгівлі [504].

Відповідно до частини другої статті 92 Конституції України порядок встановлення дер­жавних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в Україні викладені у Законі «Про стандартизацію» [454].

Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характе­ристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров'я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою стандартизації є створення умов для раціонального використання всіх видів націо­нальних ресурсів та відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, сприяння науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.

У процесі стандартизації виробляються нормативні документи: стандарти, кодекси уста­леної практики, класифікатори та технічні умови.

Стандартом є розроблений у встановленому порядку нормативний документ, що закріп­лює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характе­ристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального сту­пеня впорядкованості у певній галузі.

Класифікація стандартів здійснюється залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, та рівня, на якому здійснюється стандартизація. Залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, розрізняють: національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загально­державного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийня­ті чи схвалені іншими органами стандартизації.

Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним орга­ном виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів. Національний (державний) стандарт має міжгалузеве значення.

Кодексом усталеної практики є нормативний документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів.

Класифікатором є нормативний документ, в якому систематизовано за певним критерієм об'єкти стандартизації у певній сфері господарювання.

Технічними умовами є нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Кодекс усталеної практики, класифікатор та технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Залежно від рівня, на якому здійснюється стандартизація, розрізняють:

міжнародні та регіональні стандарти — стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та регіональним органом стандартизації;

національні стандарти інших країн - стандарти, прийняті уповноваженими органами ін­ших країн.

Стандартизація в Україні здійснюється за пріоритетності прямого впровадження міжна­родних і регіональних стандартів та дотримання міжнародних та європейських правил і про­цедур стандартизації.

Міжнародні стандарти розробляються та приймаються в рамках Міжнародної організації стандартизації (ІСО) та Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК).

Згідно зі статтею 56 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європей­ськими Співтовариствами [508] Україна взяла зобов'язання сприяти застосуванню техніч­них правил Співтовариства та європейських стандартів, які приймаються Європейським ко­мі- тетом стандартизації (СЕН) та Європейським комітетом стандартизації в електротехніці (СЕНЛЕК).

В Україні міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

Міжнародні (регіональні) стандарти запроваджуються як національні стандарти за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації України, тобто шляхом опублікування національного стандарту, що грунтується на відповідному міжна­родному (регіональному) стандарті, чи підтвердження того, що міжнародний (регіональний) стандарт має той самий статус, що і національний, із зазначенням будь-яких відхилень від міжнародного (регіонального) стандарту.

Національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до чинних між­народних договорів України.

2. За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Проте зако­нодавець встановлює обов'язкові випадки застосування стандартів чи їх окремих положень. Так, якщо нормативно-правовий акт містить посилання на стандарт, усі суб'єкти господа­рювання зобов'язані застосовувати такий стандарт.

Обов'язковими для виконання органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання та суб'єктами господарювання незалежно від форми власності є вимоги, що встанов­люються стандартами щодо захисту життя, здоров'я та майна людини, захисту тварин, рос­лин; охорони довкілля, безпеки продукції, процесів чи послуг, запобігання введенню в оману стосовно призначення та безпеки продукції, усунення загрози для національної безпеки.

Інші вимоги стандартів визнаються обов'язковими у договірних ситуаціях або за наявно­сті відповідного посилання на стандарти у технічній документації виробника (постачальни­ка) продукції, а також виконавця певних послуг. Такі вимоги можуть ставитися до основних споживчих (експлуатаційних) характеристик продукції та методів їх контролю; вимог до па­кування, транспортування, зберігання та утилізації продукції; правил та норм оформлення технічної документації; метрологічних правил і норм тощо.

Виробник чи постачальник продукції вправі добровільно підтверджувати відповідність продукції національним стандартам у порядку, встановленому центральним органом вико­навчої влади у сфері стандартизації. У разі складення декларації або наведення стандартів у маркуванні продукції, стандарти чи їх окремі положення застосовуються в обов'язковому порядку при її виробництві, постачанні.

Відповідність продукції вимогам стандартів підтверджується шляхом випробувань за правилами та процедурами обов'язкової та добровільної сертифікації. У разі засвідчення відповідності продукції вимогам стандартів їх застосування є обов'язковим.

3. Стандарти чи їх окремі положення застосовуються на добровільних засадах до продукції українського виробництва, що виготовляється на експорт, але лише за умови, якщо положен­ня відповідної угоди (контракту) між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності не супере­чать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України. У такий спосіб забезпечується пріоритет спожива­ча, тобто допускається виготовлення та постачання продукції за кордон відповідно до вимог міжнародних, регіональних, національних та інших стандартів країни, в якій зареєстровано замовника продукції.

4. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права спо­живачів та здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

Згідно з декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» [106] повноваження щодо державного нагляду за додержанням технічних регламентів з підтвердження відповідності, технічних регламентів, стандартів, норм і правил, станом засобів вимірювань, а також інших вимог, пов'язаних з якістю продукції, покладаються на центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики і його територіальні органи — держав­ні центри стандартизації, метрології та сертифікації, а також інші спеціально уповноважені органи. Нагляд за дотриманням вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм у стандартах та інших нормативно-технічних документах здійснюють органи та установи державної санітарно-епідеміологічної служби. Нагляд за додержанням ветери­нарно-санітарних вимог здійснюють державні органи ветеринарної медицини.

У разі порушення стандартів, технічних регламентів суб'єкт господарювання несе відпо­відальність, засади якої встановлено розділом V згаданого вище декрету.

5. 3 метою захисту споживачів, контролю безпеки продукції для довкілля, життя, здоров'я громадян та майна, усунення технічних перешкод у міжнародній торгівлі здійснюється сер­тифікація, тобто процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган до­кументально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу вимогам, встановленим законодавством.

За визначенням ІСО сертифікація відповідності є дією, що засвідчує шляхом видачі сер­тифіката відповідності або знаку відповідності, що виріб або послуга відповідають певному стандартові або іншому нормативному документу.

Правові засади сертифікації в Україні встановлені Законом України «Про підтвердження відповідності» [383]. Згідно з цим Законом об'єктами сертифікації є продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал.

Сертифікація може мати обов'язковий та добровільний характер.

Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентую­ться законодавством, є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого ор­гану з сертифікації. Обов'язкова сертифікація проводиться згідно з вимогами технічних рег­ламентів з підтвердження відповідності. За результатами обов'язкової сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифі­кат відповідності.

Обов'язкова сертифікація здійснюється акредитованими в установленому законодавством порядку органами із сертифікації будь-якої форми власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності в законодавчо регульованій сфері.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтверджен­ня відповідності створено державну систему сертифікації - УкрСЕПРО. Сертифікація про­дукції в системі УкрСЕПРО проводиться відповідно до затверджених спеціально уповнова­женим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності правил сертифікації однорідних видів продукції (послуг).