Список опублікованих праць за темою дисертації 3 страница

Основна функція центрального банку держави – забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні така норма закріплена в ст. 99 Конституції України та у ст. 6 Закону України “Про Національний банк України”. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності. Це основоположне завдання центробанку є визначальним для розуміння його ролі у суспільстві та функціонуванні держави. Всі інші функції повинні виходити із основної мети діяльності центробанку, його повноваження повинні бути спрямовані саме на вирішення цих завдань.

Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини: 1) економічна політика країни і уряду в цілому, зокрема, участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду; 2) сфера безпосередньої діяльності банку – гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме у сфері безпосередньої діяльності НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону України “Про Національний банк України” будь-який орган державної влади не має права давати йому вказівки обов’язкового характеру інакше ніж в межах, встановлених даним Законом.

Виважену і обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. Це залежить і від політичних факторів, зокрема від характеру політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Політичний вплив на центральний банк тягне за собою і економічний. Тому в умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний ніж потім, коли буде побудована ринкова економіка, оскільки потім він буде мати більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками. В якості коментарю наводяться, зокрема, норми, що характеризують ступінь незалежності Європейського центрального банку (відповідно до ст. 108 Договору про Європейське співтовариство).

Автор аналізує критерії, на підставі яких можна говорити про ступінь незалежності центрального банку держави: статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, в тому числі спосіб призначення або усунення Правління та Голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду.

В ході роботи досліджуються основні функції Національного банку України. Автор зазначає, що аналіз науково-практичних джерел доводить, що усі функції національного банку можна об’єднати у дві групи: організаційні (організація й управління грошовим обігом) й захисту інтересів вкладників і кредиторів. У межах цих функцій НБУ і видає нормативно-правові акти.

Значну увагу приділено автономії центрального банку, яка означає наділення останнього свободою дій, а також заборону переглядати чи скасовувати рішення кері­вних органів центрального банку будь-якими органами законодавчої або виконавчої влади, за винятком оскарження таких актів в судовому порядку. Водночас автор наголошує, що автономія центрального банку ні в якому разі не означає відсутності співробітництва між центральним банком, уря­дом і парламентом, а також іншими державними органами. Для здійснення врівноваженої еконо­мічної політики ці інститути повинні погоджува­ти між собою свої дії. Мова йде і про економіч­ну політику, яку проводить уряд, і про прийняття та виконання бюджету, який розробляється уря­дом, а схвалюється парламентом. Сюди ж доцільно включати й основні засади грошово-кредитної політики, які розробляються Радою Національного банку і доводяться до відома Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Співробітництво є од­ним з головних факторів взаємодії цих інститутів для стабільного економічного розвитку держави.

Важливим для автономії є й інтерналізація керівних органів банку. Як доводить практика, дія­льності центральних банків, інтерналізація керівних органів банку, тобто неможливість сумі­щення посад, завжди є одним з основних чинни­ків, що впливає на незалежність центрального банку у сфері проведення грошово-кредитної політики. Якщо інтерналізація повна, члени керівних органів, тобто ради та правління банку, є постійними працівниками центрального банку, не можуть мати інших державних посад чи займатися підприємницькою діяльністю. Виняток, як правило, становить наукова та викладацька діяльність.

Аналіз чинного законодавства України доводить, що принципу інтерналізації в повній мірі від­повідає організація Правління Національного банку і абсолютно не відповідає порядок форму­вання Ради НБУ. Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України забо­ронено бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за суміс­ництвом, крім викладацької діяльності. Службо­вцям Національного банку забороняється входи­ти до керівних органів та бути акціонерами ко­мерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком Національного банку. Такі обме­ження встановлені для запобігання тиску на ке­рівників і службовців Національного банку України з боку будь-яких органів держави або кредитно-фінансових установ. У той же час на службовців центробанку поширюється Закон України „Про державну службу”, а також нормативно-правові акти, що регулюють статус державного службовця.

В особливому положенні в порівнянні з працівниками Національного банку, членами його Правління знаходяться члени Ради НБУ. Останні здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку. Отже, можна зробити висновок, що члени Ради НБУ не можуть розглядатися як його службовці. Вони можуть займати інші державні посади, займатися іншими видами діяльності. За своїм персональним складом, представленим на сьогоднішній день, більшість членів Ради НБУ – народні депутати. України. Таким чином створюються реальні підстави для зовнішнього втручання активних політичних діячів в організацію та проведення монетарної політики центробанку.

У підрозділі 3.2. „Організаційно-правові й функціональні принципи діяльності НБУ”дисертант зазначає, щоНаціональний банк організується та функціонує у відповідності з найбільш загальними правовими принципами, що характеризують діяльність державних органів. Принципи системи Національного банку визначаються як закріплені в законі, обов’язкові для виконання основоположні ідеї й положення, що найбільш повно і всебічно відображають особливості побудови НБУ та правовідносин, що виникають у зазначеній сфері.

В ході проведеного дослідження дисертант визначає й розкриває наступні принципи організації та діяльності НБУ: законність, нормотворчість, автономія, єдність системи центрального банку, принцип державної служби, дотримання банківської таємниці.

Окрему увагу приділено аналізу принципів організації діяльності філій центрального банку, які автор поділяє на загальні та спеціальні. До перших слід віднести загальні правові принципи, притаманні фінансовим органам держави: законності, єдності фінансової та грошової політики, фінансової дисципліни, домінанту державної власності в організації фінансової установи тощо. До других відносяться принципи єдності та централізації системи центрального банку; обмеженої самостійності в діяльності; відсутність підпорядкування територіальних управлінь НБУ органам державної влади регіонального рівня або органам місцевого самоврядування та ряд інших. В ході дослідження автор розкриває суть вищезазначених принципів.

У підрозділі 3.3. „Правові засади проведення грошово-кредитної політики НБУ”дисертант наголошує на тому, що надійна і послідовна економічна політика є одним із базових принципів ринкового господарства. Одним із найважливіших інструментів такої передбачуваної економічної політики є грошово-кредитна політика. Проведення адекватної грошово-кредитної політики сприяє забезпеченню стабільності фінансово-банківської системи країни та уникненню фінансових складнощів, різких змін в реальному виробничому секторі, створенні сприятливих умов для плавної адаптації цін в економіці.

Грошово-кредитна політика розглядається як сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Грошово-кредитна політика полягає у зміні грошової пропозиції з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Автор зауважує, що взаємозв’язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики дає підстав говорити про явний політичний вплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів монетарної політики. Хоча і досі не виявлено чіткої залежності між ступенем незалежності центробанку та рівнем інфляції в країнах, що стоять на шляху розвитку ринкової економіки.

Автор аналізує правові засади проведення Національним банком монетарної політики, у тому числі пов’язані з застосуванням основних засобів та методів, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через: 1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ; 2) процентну політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу. В дослідженні аналізуються конституційні повноваження Ради НБУ щодо розробки основних засад грошово-кредитної політики центрального банку та проведення контролю за їх впровадженням.

Із монетарною політикою тісно пов’язане виконання й інших основних функцій центрального банку, зокрема, функція „банку банків”. Крім того Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і по яких держава та державна влада, в принципі, не можуть бути дебіторами. В Україні згідно зі ст. 31 Закону України „Про Національний банк України” уряд зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів в НБУ на рахунках Державного казначейства України. Центральний банк бере також участь в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують і зобов’язання Міністерства фінансів.

Правові норми, закладені в чинному законодавстві, визначають компетенцію центробанку в організації монетарної політики і дозволяють йому в межах повноважень, в тому числі за рахунок власної нормотворчості, здійснювати регулювання грошово-кредитним ринком та забезпечувати стабільність гривні.

Розділ четвертий „Правові засади організації банківського нагляду в Україні”розкриває значення банківського нагляду для підтримання стабільності банківської системи. У підрозділі 4.1. „Поняття банківського нагляду. Його мета”зазначається, що банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу – банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.

Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв’язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природнім центром банківського нагляду.

Однак зосередження банківського нагляду та регулювання в руках центрального банку не розглядається як єдиний можливий варіант і часто викликає нарікання. З одного боку, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформація, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов’язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством.

Банківський нагляд (у широкому розумінні) є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров’я. Незважаючи на специфіку банківського нагляду в різних державах, його цілі і завдання, в основному, подібні.

Головними завданнями, що стоять перед будь-якою системою банківського нагляду, є: 1) гарантія здоров’я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни; 2) захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках; 3) підвищення конкуренції в банківському секторі: тобто банківські закони й положення повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції; 4) підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система повинна відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг по прийнятій вартості.

Водночас до завдань банківського нагляду не повинно входити вирішення проблем, пов’язаних із значними змінами на макроекономічному рівні, в політичному житті тощо. Банківський нагляд може лише вирішувати важливі задачі в процесі системних перетворень. Органи банківського нагляду не повинні здійснювати постійну фінансову підтримку окремих комерційних банків, тому не слід поєднувати функції службової особи органу банківського нагляду та керівника комерційного банку. В свою чергу, центральний банк країни повинен сприяти тимчасовій підтримці ліквідності комерційного банку (кредитування в надзвичайних обставинах). Тобто, орган банківського нагляду повинен дотримуватися своїх традиційних наглядових функцій і надавати підтримки політиці уряду. Не слід також приписувати наглядовим органам поєднання функції нагляду з управлінням або володінням банками, як і не слід приписувати їм виступати в ролі власників або директорів (керуючих) банками і в той же час здійснювати нагляд за їх діяльністю. Закладена в такому разі противага інтересів буде призводити до серйозного підриву довіри до осіб, що займаються банківським наглядом.

В ході дослідження проводиться ґрунтовний науковий аналіз положень та поглядів на визначення поняття банківського нагляду й контролю, визначення місця банківського нагляду серед інших функцій центрального банку в країнах, де останні ними наділені. Автор наголошує на тому, що банківський нагляд являє собою одну із форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк (або інший орган, на який покладені дані функції) реалізує функцію державного управління банківським сектором. Прийнято розрізняти економічні, адміністративні та ідеологічні способи або методи управлінської діяльності, в рамках яких існує безліч приватних методів або прийомів.

В свою чергу, банківське регулювання як одна з форм державного управління, являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі. Слід розуміти, що терміни „банківське регулювання” і „банківський нагляд” не є тотожними, оскільки відносяться до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості, здійснюється цілісно і безперервно.

Визначається призначення принципів банківського нагляду, розроблених Базельським комітетом, та їх застосування у практиці вітчизняних банків. Увага також зосереджується на рекомендаціях FATF та Вольфсбергзьких міжнародних стандартах, розповсюджених у 2002 р.; на діяльності органів державної влади України й Національного банку в побудові системи боротьби з відмиванням (легалізацією) „брудних” грошей.

У підрозділі 4.2. „Система банківського нагляду України: етапи формування та перспективи розвитку”автор доходить висновку, що організація системи банківського нагляду залежить від рівня незалежності центрального банку, його власності та національних традицій, що склалися при формуванні банківської системи. Є декілька типів організації наглядової діяльності. По-перше, банківський нагляд може здійснюватися в рамках центрального банку (Італія, Великобританія, Греція, Іспанія, Україна, Казахстан). Змішана система банківського нагляду передбачає, що повноваження по здійсненню банківського нагляду розподіляються між центральним банком та компетентним державним органом (ФРН, США, Франція). Третій тип побудови системи банківського нагляду взагалі виключає участь центробанку в цьому процесі: органи банківського нагляду відокремлені від центрального банку (Швейцарія, Канада, Швеція, Данія, Австрія).

Автор зазначає, що Україна, організовуючи власну систему банківського нагляду, пішла традиційним шляхом, обмежуючи його проведення компетенцією центрального банку і не створюючи окремих спеціалізованих органів для здійснення банківського регулювання та нагляду. Аналізуються правові засади створення та реформування системи банківського нагляду в складі центрального банку починаючи з 1992 року.

В ході дослідження аналізуються повноваження органів банківського нагляду як у складі центрального апарату НБУ (в першу чергу, Генерального департаменту банківського нагляду), так і на рівні територіальних управлінь (відділи банківського нагляду). Розглядаються також повноваження Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків та її територіальних органів.

Автор доходить висновку, що в Україні запроваджена змішана форма банківського нагляду, яка передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та інспектування на місцях.

Водночас зауважується, що з метою підвищення ефективності банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів розроблено нормативно-правову базу, яка створює підстави для реформування банківського нагляду та виведення його протягом перехідного періоду 2001 – 2005 рр. з-під егіди НБУ.

У підрозділі 4.3. „Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ. Правові засади застосування санкцій за порушення банківського законодавства”дисертант зосереджує увагу на визначенні науково обґрунтованих принципів проведення центробанком контрольно-наглядових заходів, здійсненні аналізу методів, що він застосовує, та визначенні правових засад застосування санкцій до банківських установ за порушення банківського законодавства. Аналізуючи норми чинного законодавства та вимоги по організації системи банківського нагляду, дисертант визначає основні принципи банківського нагляду та розкриває їх зміст.

Акцентовано увагу також на тому, що банківський нагляд в широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що називається дистанційним або документарним, та інспектування (інспекційні перевірки на місцях). Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності, яку надають банки. Він дозволяє передбачати проблеми, які можуть впливати на платоспроможність і ліквідність банків і призвести до їх банкрутства. Інспекційні перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності інформації, яку передають банки наглядовим органам та сформувати максимально точну уяву про фінансовий стан банку, якість його менеджменту.

До системи наглядово-контрольної діяльності входить декілька основних напрямків, зокрема: державний нагляд, що здійснюється НБУ; внутрішній банківській контроль (внутрішній аудит), що проводиться відповідною службою банківської установи; зовнішній аудит – проводиться незалежними недержавними аудиторськими компаніями. Фактично при такому підході втілюються основні чотири підходи до проведення банківського нагляду: 1) надання інформації; 2) саморегулювання шляхом внутрішнього аудиту та контролю, зовнішніх аудиторів; 3) перевірка центральним банком; 4) схема гарантування депозитів (визначає гарантування депозитів).

Фінансовий, у тому числі і банківський контроль, проводиться із застосуванням різноманітних методів, під якими розуміють прийоми або способи, засоби його здійснення. Застосування конкретного методу залежить від ряду факторів: від правового положення та особливостей форм діяльності органів, що здійснюють контроль; від об’єкта та мети контролю; підстав виникнення контрольних правовідносин тощо. Стратегічну політику служби банківського нагляду визначають її контрольно-наглядові функції, які концентруються за такими формами як вступний, попередній, поточний контроль. В свою чергу, за напрямками здійснення диференціація банківського нагляду передбачає загальний, інтенсивний нагляд та нагляд високої міри.

В Україні використовується комбінована модель організації банківського регулювання і нагляду, яка передбачає використання як документарного (легалістичного) підходу, побудованого на аналізі звітності комерційних банків, так й інспектування банківських установ на місцях шляхом проведення перевірок органами банківського нагляду. Цей метод відомий також як формалізований підхід до організації банківського регулювання і нагляду. Поряд з ними широко практикується неформальний підхід до здійснення банківського регулювання і нагляду, який базується на проведенні консультацій, переговорів, здійсненні попереджень.

По ходу дослідження автор розглядає правові засади формування банківської звітності та дає її визначення. Банківська звітність визначається як сукупність дій банківської установи по складанню, веденню та здачі документів встановленої форми, які містять відомості про результати діяльності банківської установи, в тому числі результати за активними та пасивними операціями, її майновий стан, ліквідність, платоспроможність, прибутковість тощо. Банківська звітність здійснюється банком самостійно та подається в органи Національного банку України за підсумками звітного періоду у встановлені законодавством строки. Вона надає можливість як власникам банку, так і його кредиторам, клієнтам та безпосередньо центробанку отримати інформацію про поточний фінансовий стан банку та визначити ефективність його діяльності за звітний період.

Розглядаючи організацію банківського нагляду, можна стверджувати, що завершальним етапом нагляду за банками є контроль за дотриманням ними у визначені строки вказівок органів нагляду щодо усунення виявлених недоліків. Для цього наглядові органи використовують неофіційні й офіційні заходи впливу на банки. Основними офіційними заходами є попередження, директиви з усунення недоліків, штрафні санкції, накази про усунення з посади керівників банку, передача банку під контроль наглядового органу, організація злиття або поглинання, позбавлення ліцензії на проведення банківських операцій, і як максимально негативний захід – ліквідація кредитної установи. Дисертант аналізує наукові погляди щодо визначення поняття юридичної відповідальності та розкриває зміст санкцій, що можуть застосовуватися центральним банком до кредитно-фінансових установ за наявності юридичних та фактичних обставин. Визначено правові підстави та порядок застосування уповноваженими службами НБУ санкцій за порушення банківського законодавства.

В ході дослідження визначаються й аналізуються проблеми, що супроводжують застосування центральним банком наглядових процедур. Водночас в роботі аналізуються і позитивні результати реформування банківського законодавства у сфері організації та проведення банківського нагляду.

У Висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що полягає у розробці теорії організації та діяльності банківської системи України. Автором запропоновано ряд пропозицій щодо розробки наукових, суспільних і правових основ банкіської справи та вдосконалення організації банківської системи країни.

Автор зазначає, що головне завдання державного регулювання банківською системою полягає в поєднанні засобів дерегулювання та механізмів забезпечення стабільного функціонування банківської системи для подолання системних прорахунків з ефективним пруденційним регулюванням та наглядом виконавчих осіб органів банківського нагляду; у створенні умов для ефективної та стабільної роботи всіх конкуруючих один з одним банків і разом з ними господарюючих суб’єктів.

Заходи, що здійснюються у межах державного регулювання банківською системою, повинні спрямовуватися на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Такі заходи покликані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.

Основними принципами банківської діяльності є: 1) незалежність банків у своїй діяльності; 2) економічна самостійність банківських установ; 3) виключність та професійність банківської діяльності; 4) закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися; 5) забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов’язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу – повернення грошових коштів вкладникам банків; 6) невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування в діяльність банків, за винятком випадків, установлених законодавством; 7) розмежування відповідальності між банками та державою; 8) обов’язковість отримання банками ліцензій та дозволів на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством; 9) обов’язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи країни та захисту інтересу клієнтів; 10) забезпечення фізичним та юридичним особам права вільного вибору банку; 11) забезпечення законних прав та інтересів клієнтів банківської системи, у тому числі щодо дотримання режиму банківської таємниці.

Національний банк України у своїй діяльності об’єднує, певною мірою, три функції: 1) нормотворчу (видання нормативних актів, що є обов’язковими для виконання всіма учасниками банківських відносин, за винятком випадків, коли вони суперечать Конституції України та законам); 2) виконавчу (здійснення державного регулювання банківської діяльності; реалізація грошово-кредитної політики; співпраця з урядом держави); 3) попереджувально-карну (в аспекті юридичної відповідальності, оскільки центробанки мають право самостійно застосовувати широкий спектр санкцій за порушення учасниками банківських відносин приписів, що містить банківське законодавство).

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. За допомогою монетарних інструментів Національний банк спроможний виконувати своє основне завдання, визначене Конституцією України, – забезпечення стабільності грошової одиниці. Водночас норми чинного законодавства дозволяють зробити висновок про можливість політичного впливу з боку представницьких органів та уряду держави на обрання пріоритетних інструментів монетарної політики, внаслідок чого може відбуватися порушення принципу незалежності Національного банку України.

Застосовуючи законодавчо встановлені заходи впливу на кредитно-фінансові інститути, Національний банк України створює істотні умови для діяльності банківських установ. Водночас існує прямий взаємозв’язок суб’єктів банківської системи: з однієї сторони, економіко-правові особливості банківської системи визначають ступінь регулюючого впливу центрального банку на діяльність комерційних банків, а з іншої – останні як самостійні господарюючі суб’єкти своєю професійною діяльністю істотно впливають на режим функціонування самого центрального банку.

Дисертант вважає, що принципи системи Національного банку України доцільно сформулювати як закріплені в законі, обов’язкові для виконання основоположні ідеї та положення, що найбільш повно та всебічно відображають особливості побудови Національного банку України та правовідносин, що виникають у сфері банківської діяльності. До зазначених принципів відносяться: законність як визначальний принцип діяльності; незалежність центробанку; його економічна самостійність; подвійна правова природа; організація Національного банку України на базі державної власності; здійснення центробанком діяльності без мети отримання прибутку; єдність системи Національного банку; принцип централізації та вертикальної структури управління; принципи колегіальності управління та державної служби; нормотворчість; дотримання банківської таємниці.