Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання 2 страница

Виробники зобов'язані реалізовувати продукцію, що підлягає обов'язковій сертифікації, лише за наявності сертифіката відповідності, виданого або визнаного уповноваженим орга­ном із сертифікації, наносити на продукцію національний знак відповідності у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством; компенсу­вати споживачам продукції завдані їм збитки в разі виявлення невідповідності продукції вимогам, зазначеним у декларації про відповідність та/або сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності; сприяти проведенню всіх процедур підтвердження відповідності, встановлених для певного виду продукції.

Постачальники зобов'язані реалізовувати продукцію за умови наявності копії сертифіка­та відповідності чи копії свідоцтва про визнання відповідності; припиняти реалізацію продукції, якщо вона не відповідає вимогам нормативних документів, зазначеним у декларації про відповідність або у сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності.

Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламен­туються законодавством, здійснюється на добровільних засадах у порядку, визначеному до­говором між заявником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації. Орган із сертифікації встановлює правила проведення добровільної сертифікації, визначає учасників робіт із сертифікації. Результатом добровільної сертифікації є підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персона­лу будь-яким заявленим вимогам.

Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання

1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку вироб­ництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко­логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економіч­ний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

2. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським това­ровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

3. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господа­рювання визначаються законом.

1. Коментована стаття визначає певні економічні важелі, які можуть застосовуватися дер­жавою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать і дотація та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання. Дотація - грошові кошти, що видаються юридичним і фізичним особам. Дотації з державного бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб'єктам господарювання в галузях економіки, які мають важливе соціальне значення. Це, передусім, сільське господарство.

2. Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в цій галузі; державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій виро­щування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї кон­курентоспроможної вітчизняної продукції; підтримки сільськогосподарських товаровироб­ників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільсько­господарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави; до­тування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства; проведення заку­півель сільськогосподарської продукції до державних ресурсів.

Пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні, митні та інші пільги можуть надаватися, за Законом України «Про поставки про­дукції для державних потреб» [408], суб'єктам господарювання з метою економічного сти­мулювання виконання державних замовлень.

3. Застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначається, перш за все, метою їх господарювання. Наприклад, державну підтримку одержують суб'єкти господарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку еко­номіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ре­сурсозберігаючих технологій, виробництво та реалізацію нових видів конкурентоспромож­ної продукції.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в економіці держава підтримує ма­ле підприємництво. Сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення ста­лого позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчизняних виробників, формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом застосування преференційної поправки до ціни тендерних про­позицій при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особливо це стосується суб'єктів господарювання з низькою конкурентоспроможністю. Закон України «Про заку­півлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] передбачає, що замовник (орган дер­жавної влади чи місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також підприєм­ства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти) за­стосовує преференційну поправку до ціни тендерної пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих, спілками, організаціями інвалідів України.

Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання господарської діяль­ності

1. Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно за­конами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доціль­ності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, терито­ріальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави за­кони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передба­чати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись інди­відуально для окремого суб'єкта господарювання.

4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, по­слуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання неза­лежно від результатів їх господарської діяльності.

1. Оподаткування є одним із засобів державного впливу на господарську діяльність, де держава діє в публічних інтересах. Під податком і збором, за Законом України «Про систему оподаткування» [445], слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснений платниками у порядку і на умовах, що визна­чаються законами України про оподаткування. Система оподаткування — сукупність подат­ків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету та цільових фондів — будується за принципа­ми поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарю­вання та громадян, рівності, соціальної справедливості. Справедливим, наприклад, є звіль­нення від оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва підприємств, заснованих всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, що є їх повною власністю, інших платників податку (пп. 5.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» [387].

2. Закони, якими регулюються відносини з оподаткування суб'єктів господарювання, мають передбачати оптимальне поєднання фіскальної функ­ції, тобто отримання необхідних надходжень до бюджету, та стимулюючої функції оподатку­вання, яка полягає, зокрема, в стимулюванні підприємницької виробничої діяльності та інвес­тиційної активності шляхом введення пільг щодо оподаткування прибутку, спрямованого на розвиток виробництва; стабільність (незмінність) загальних правил оподаткування — забезпе­чення незмінності податків, зборів та їх ставок, а також податкових пільг протягом кількох років.

Сприяють стабільності оподаткування і правила, згідно з якими ставки, механізм справ­ляння податків та зборів, за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування (Закон від 22 грудня 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» [82], а також про те, що зміни і доповнення до цього Закону, інших за­конів про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів, механізму їх сплати вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року. Це правило запроваджене Законом України від 2 березня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподат­кування» [76]. У цьому ж Законі зазначено, що це правило не застосовується у випадках зменшення розміру ставок податків, зборів або скасування пільг з оподаткування та інших правил, які призводять до порушення правил конкуренції та створення податкових переваг окремим суб'єктам підприємницької діяльності або фізичним особам.

Закони про оподаткування повинні передбачати і запобігання або усунення подвійного оподаткування, яке досягається заходами, визначеними Законом України «Про систему опо­даткування» [445]. Вони полягають у тому, що суми податку на прибуток, одержаний юри­дичними особами, їх філіями, відділеннями, та суми податку з доходів фізичних осіб, спла­чені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються при сплаті ними податку з прибутку (доходів) в Україні. При цьому розмір зарахованих сум не може пе­ревищувати суми податків, що підлягають сплаті в Україні.

3. На відміну від обов'язків державних підприємств перед бюджетом, які існували за часів адміністративно-командної системи, коли підприємства розраховувались з бюджетом за нормативами відрахувань від прибутку, що установлювались за розсудом міністерств для груп підприємств і навіть для одного, ставки податків не можуть встановлюватись індивіду­ально для окремого суб'єкта господарювання, що було б порушенням принципу рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господа­рювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що за­тверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в гос­подарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобро­совісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування.

3. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи за­проваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами.

1. Антимонопольно-конкурентна політика є одним з елементів економічної політики дер­жави. Держава формує основні напрями антимонопольно-конкурентної політики, закріплю­ючи її в державних програмах. Визначальне значення, серед інших програм, мають програми економічного і соціального розвитку України, у яких визначаються основні положення щодо підтримання конкуренції та розвитку конкурентних ринків.

Значну роль відігравала і продовжує відігравати Державна програма демонополізації еко­номіки і розвитку конкуренції, яку схвалила Верховна Рада України ще у 1993 році [7].

З метою реалізації Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування всіх типів, територіальних відділень Антимонопольного комітету України впроваджуються конкретні механізми з де­монополізації товарних ринків, запобігання монополізації цих ринків у процесі реформуван­ня власності. Реалізація заходів із демонополізації економіки дозволяє створити конкурентні засади на основних товарних ринках та зняти бар'єри на шляху до вступу на них суб'єктів малого підприємництва.

2. Конкуренція обумовлена прагненням підприємців досягти переваг на споживчому рин­ку. Якщо така конкуренція є добросовісною, то вона стає вельми корисною для споживачів і суспільства в цілому. Тому антимонопольно-конкурентне законодавство спрямовано не тіль­ки на захист інтересів підприємців (конкурентів) - учасників ринкових відносин, а й на захист інтересів споживачів і суспільства.

Державна політика в галузі обмеження монополізму в господарській діяльності і захисту суб'єктів господарювання і споживачів формується і здійснюється органами державної вла­ди і місцевого самоврядування.

Верховною Радою України приймаються основні законодавчі акти з питань демонопо­лізації економіки і розвитку конкуренції.

Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, видає укази та розпорядження щодо конкурентної політики, які є обов'язковими для виконання на всій території України. Напри­клад, 18 листопада 2001 р. Президент України підписав Указ «Про основні напрями конку­рентної політики на 2002—2004 роки» [355]. У ньому намічені конкретні заходи для удоско­налення правил конкуренції, подальшого зменшення частки монопольного сектора в еко­номіці України, оптимізації діяльності держави як безпосереднього учасника ринкових від­носин.

Кабінет Міністрів України зобов'язаний виконувати вимоги, які закріплені в антимонопольно-конкурентному законодавстві, при розробці й здійсненні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, при здійсненні внут­рішньої політики держави, забезпеченні фінансової, інвестиційної, податкової політики, по­літики економічної безпеки і природокористування.

У відповідності з пунктом 2 статті 25 Закону України «Про захист економічної конкурен­ції» [282] Кабінет Міністрів України може дозволити економічну концентрацію, на здійснен­ня якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу як на таку, що не відповідає умовам частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект від суспільних інтересів зазначе­ної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Надання дозволу Кабінетом Міністрів України повинно відбуватись у відповідності з Порядком надання Ка­бінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарюван­ня, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р.' [235].

Антимонопольний комітет України згідно з Законом України «Про Антимонопольний комітет України» [58] здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства; запобігає, виявляє та припиняє порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, здійснює контроль за економічною концентрацією; координує та контролює діяльність суб'єктів природних монополій; сприяє розвитку добросовісної кон­куренції.

Міністерства і відомства беруть участь у здійсненні конкурентної політики в межах нада­них їм повноважень у відповідних секторах економіки.

Суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи беруть участь у реалізації конкурент­ної політики в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегова­них їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування.

Міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Верховній Раді Авто­номної Республіки Крим та органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, дер­жавним органам, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державним органам приватизації, Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення, місцевим органам виконавчої влади (у відповідності із стат­тею 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282] вищезазначені органи ма­ють узагальнююче поняття «органи влади», яке застосовується в межах законодавства про захист економічної конкуренції) і органам місцевого самоврядування заборонено делегуван­ня окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господа­рювання, якщо це призводить або може призвести до обмеження конкуренції (ст. 16 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

3. Центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що реалізують конкурентну політику, не можуть приймати акти та здійснювати дії, які необ­грунтовано усувають чи обмежують конкуренцію.

З метою забезпечення національної безпеки, оборони або забезпечення суспільних інтере­сів органам державної влади та органам місцевого самоврядування може бути дозволено прийняття рішень або здійснення дій, які можуть мати наслідком обмеження конкуренції.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються Консти­туцією України, Господарським кодексом України, Законами України «Про захист еконо­мічної конкуренції» [282], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281], «Про при­родні монополії» [419], «Про Антимонопольний комітет України» [58] та іншими законами.

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати гос­подарську діяльність, що не суперечить законодавству.

2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону.

3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів госпо­дарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господар­ських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин -за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель;

водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці -за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриман­ням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів госпо­дарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними дер­жавного контролю та нагляду забороняються.

6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і опера­тивно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єк­тів господарювання.

7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати ін­спектування і перевірок його діяльності не пізніше як через тридцять днів після їх закін­чення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

8. Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а та­кож надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформа­цію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

1. Коментована стаття виходить з приписів Конституції України (ст. 13, 41, 42 та ін.), які за­кріплюють права і свободи громадян України, у тому числі право на підприємницьку (господар­ську) діяльність, що не суперечить законодавству. Виходячи з цього, право без обмежень здійс­нювати діяльність, яка не заборонена законодавством і не суперечить йому, становить один із визначальних принципів господарювання (див. ст. 6 даного Кодексу і коментар до неї).

Слід звернути увагу на таку важливу обставину, стаття, присвячена питанням державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, розпочинається з розгляду не саме цих напрямів державного регулювання, а з посилання на право вільного ведення господарської діяльності. Це є свідченням пріоритетності права вільно господарювати, а не бути лише об'єктом державного нагляду і контролю.

2. Початок господарської діяльності суб'єктів господарювання пов'язаний з їх державною реєстрацією. Держава, здійснюючи реєстрацію, веде облік суб'єктів підприємництва, регу­лює питання створення суб'єктів господарювання, обумовлює особливості початку їх діяль­ності. Основні відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а та­кож фізичних осіб - підприємців, крім цього Кодексу, тепер регулює нещодавно прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115]. Згідно з цим Законом державна реєстрація полягає у засвідченні факту створення або припинення юридичної особи, засвідченні факту набуття або позбавлення статусу підприєм­ця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому ко­мітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Се­вастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації таких суб'єктів гос­подарювання як банки, торгово-промислові палати, фінансові установи, біржі, інші установи та організації.

3. Третя частина коментованої статті торкається вельми «чутливих» питань взаємовідно­син суб'єктів господарювання і державних органів, що здійснюють контроль та нагляд за господарською діяльністю. Тому вона потребує більш докладного коментування щодо сфер господарської діяльності, у яких відбувається цей контроль та нагляд (окремо по абзацах частини третьої).

3.1. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складан­ня фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64].

Перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, до­стовірності обліку і звітності проводять Головне контрольно-ревізійне управління України та контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі згідно зі статтею 8 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну служ­бу в Україні» [110].

Положенням про Головне контрольно-ревізійне управління України [388] визначено, що основним із завдань цього органу є проведення ревізії та перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їх збереження, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності з метою посилення контролю за дотриман­ням касової дисципліни, наявністю, рухом і зберіганням товарно-матеріальних цінностей і запобігання зловживанням у фінансово-господарській діяльності підприємств, установ, ор­ганізацій усіх форм власності та господарювання.

3.2. Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюд­жетами та державними цільовими фондами» [403] визначені контролюючі органи, які мають право проводити перевірки фінансово-господарської діяльності (ст. 2):

митні органи - стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові ор­гани), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну тери­торію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

органи Пенсійного фонду України - стосовно збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Статтею 13 декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [444] визначені функції державних органів і функції банківської си­стеми України у сфері валютного контролю. Зазначено, що Національний банк України є го­ловним органом валютного контролю, який здійснює контроль за виконанням правил регу­лювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим декретом до компетенції інших державних органів та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим декретом та іншими актами ва­лютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться ре­зидентами і нерезидентами через ці банки. Державна податкова інспекція України веде фі­нансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Міністерство зв'язку України забезпечує контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон Укра­їни. Державний митний комітет України контролює додержання правил переміщення валют­них цінностей через митний кордон України.

Держава забезпечує контроль і нагляд за додержанням суб'єктами господарювання кре­дитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни.

Безпосередній контроль за цільовим використанням позичальниками бюджетного креди­ту здійснюють фінансуючі банки. Для повноти контролю за цільовим використанням бюд­жетних кредитів банки, що проводять фінансування, отримують від позичальника всю необ­хідну для цього документацію (бізнес-плани, розрахунки окупності, гарантовані джерела по­вернення бюджетного кредиту тощо).

Додержання вимог податкової дисципліни контролюють органи державної податкової служби. Вони вправі здійснювати на підприємствах, в організаціях та в інших суб'єктів господарювання перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів (Закон України від 5 лютого 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні») [77].

3.3. Статтею 116 Конституції України та статтею 4 Закону України «Про ціни і ціноутво­рення» [493] встановлена виключна компетенція Кабінету Міністрів України щодо забезпе­чення проведення цінової політики. Відповідно до статті 9 цього Закону державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.