Історичні та законодавчі основи ведення особистих селян­ських господарств

Розвиток і функціонування особистих селянських господарств на території сучасної України має тривалу історію. Ще у другій половині ХІІ ст. було остаточно впорядковано систему взаємовідносин між феодалом і селянином. У результаті такого впорядкування за селянином закріплялися садибна осілість та польовий наділ, що може вважатись аналогом сучасного особистого селянського господарства[1].

Законодавством Російської імперії чітко визначалися розміри присадибного землекористування у сажнях, що за сучасною системою мір відповідає нинішнім розмірам присадибної ділянки. Так, у Повному Зібранні законів Російської імперії містилася вказівка, за якою селянська садиба не повинна бути ширшою 14-ти і довшою 60-ти сажнів, що відповідає теперішнім 0,37 га, тобто середнім розмірам присадибної ділянки. Законом також регламентувалася площа земельної ділянки, яка відводилася під садибу з господарськими спорудами та будівлями, під сад і город.

Після Жовтневого перевороту було успадковано цей традиційний тип селянського господарства, який з передачею польового наділу в колгосп став залишком колишнього селянського землекористування.

Після націоналізації землі, на основі Декрету «Про землю», присадибна ділянка надавалася селянинові лише в користування. Чисельність поголів'я худоби та птиці також регулювалося законодавчими актами радянської влади. Юридичне закріплення розміру площі присадибної земельної ділянки 0,25 — 0,50 га було передбачено Примірним статутом сільськогосподарської артілі, прийнятим у лютому 1935 року. Примірний статут закріпив факт існування особистих підсобних господарств.

За радянських часів поняття «селянський двір» і «колгоспний двір» протиставлялися одне одному. З другої чверті ХХ ст. в УРСР був взятий курс на перенесення аграрного виробництва в колективні господарства, які періодично укрупнювались за рахунок індивідуальних. [2]

Аналіз розвитку законодавства, який спрямований на регулювання суспільних відносин, пов’язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, зумовив необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, у юридичній літературі визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні.

На першому етапі розвитку особистих підсобних господарств (з 24 серпня 1991 р. по 16 грудня 1993 р.) було здійснено уніфікацію форм ведення особистих підсобних господарств шляхом вилучення із законодавства України «колгоспного двору» як форми ведення таких господарств, закріплено можливості приватизації земельних ділянок, наданих у користування громадянам для ведення особистих підсобних господарств.

Другий етап (з 16 грудня 1993 р. по 28 червня 1996 р.) характеризується тим, що у законодавстві України було встановлено розмір загальної площі земельної ділянки, яка може бути у приватній власності громадянина, передбачаються заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян.

Особливостями правового становища особистих підсобних господарств на третьому етапі (з 28 червня 1996 р. по 3 грудня 1999 р.) є те, що на конституційному рівні було здійснено закріплення права приватної власності на землю, майно, непорушність цих прав, а також встановлено нові підходи в оподаткуванні земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства громадян.

Четвертий етап (з 3 грудня 1999 р. по 25 жовтня 2001 р.) характеризується тим, що у законодавстві передбачено можливість розширювати площі земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств за рахунок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та шляхом вільного викупу земельних ділянок, що надані громадянам у користування понад норму, яка приватизується безкоштовно.

Так склалося історично, що ведення підсобного додаткового господарства давало змогу селянам, іншим категоріям громадян забезпечувати себе та членів своєї сім'ї додатково продукцією сільськогосподарського виробництва для власного споживання.

Такі підсобні господарства велися спочатку на присадибних земельних ділянках, і їх ведення не регламентувалось чинним законодавством. У юридичній літературі такі особисті підсобні господарства розглядалися як форма дрібнотоварного вироб­ництва сільськогосподарської продукції громадянами в основ­ному для особистого (сімейного) споживання на присадибних і інших наданих для цих цілей земельних ділянках у вільний від основної роботи час. Спочатку особисте селянське госпо­дарство існувало в двох основних формах: особисті підсобні господарства колгоспників тобто членів колгоспного двору і особисті підсобні господарства робітників і службовців. [3]

Земельний кодекс в редакції від 13 березня 1992 р. передбачив можливість надання громадянам спеціально для ведення особистого під­собного господарства земельних ділянок безплатно у власність, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно- облікових документах, або надання безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 га. За бажанням громадян їм додатково могли надаватися земельні ділянки у користування. Загальна площа цих ділянок не повинна була перевищувати 1 га. Збіль­шення розмірів земельних ділянок до 2 га могло провадитись за погодженням з обласною Радою народних депутатів. [4]

Однак, як слушно зауважує В.В. Устюкова, збільшення розмірів та надання спеціально земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств та збільшення обсягів виробництва не впливає на характеристику цих господарств як підсобних, споживчих. [5] Для більшості громадян працездатного віку особисте підсобне господарство було формою виробництва сільсько­господарської продукції для особистого (сімейного) споживання у вільний від основної роботи час. Воно вважалось сферою вторинної, додаткової зайнятості. Інша справа з особистими селянськими господарствами, які на підставі Закону "Про особисте селянське господарство" набувають рис самостійності та автономності.

Тож, п'ятий етап (з 25 жовтня 2001 р.), слід вважати, почався з прийняття Земельного кодексу України який вперше передбачив суб'єкта земельних відносин особисте селянське господарство. [6]

Правову базу для ведення особистих селянських господарств створює законодавство, яке можна поділити на три групи: 1) загальне законодавство, що діє стосовно всіх господарюючих суб'єктів;2) галузеве (земельне, аграрне, цивільне) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини і торкається особистих селянських господарств;3) спеціальне законодавство яке присвячено лише особистим селянським господарствам. Щодо загального законодавства, то провідна роль у ньому належить Конституції України. Її прийняття створило досить чіткий правовий фундамент для розвитку галузевого та спеціального законодавства. У зв'язку з тим, що ведення особистих селянських господарств пов'язано насамперед з земельними відносинами, важливе значення для цього має стаття 14 Конституції, яка гарантує право власності на землю, а саму землю правомірно оголошує «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». [7] І хоч у самій статті немає терміну «приватна» власність, він, на нашу думку, резюмується оскільки у статті 14 говориться про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою «виключно відповідно до закону». Для земельних відносин таким основним законом є Земельний кодекс України, який передбачає право громадян України одержати у приватну власність земельну ділянку. Підтвердження зазначеної думки ми знаходимо і в статті 41-й Конституції України, яка закріплює норму про те, що «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом». [7] Набуття частиною земель товарного характеру у зв'язку з виникненням інституту приватної власності на землі створює підстави для регламентації їх правового режиму цивільним, а не лише земельним законодавством. З окремих галузей законодавства найбільшу причетність до особистих селянських господарств має аграрне законодавство. Це комплексна інтегрована галузь законодавства, яка складає органічну сукупність взаємопов'язаних спеціалізованих до умов сільського господарства елементів різних галузей законодавства (земельного, адміністративного, цивільного,господарського, трудового, екологічного, фінансового тощо). Аграрне законодавство регламентує правове становище всіх суб'єктів аграрних відносин, які функціонують на різних формах власності. [8] Так, як особисте селянське господарство має самостійний характер і є одним із суб'єктів аграрних відносин його ведення регламентується окремим спеціальним Законом "Про особисте селянське господарство".

Отже, систему нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність щодо ведення особистих селянських господарств, складає Конституція, Земельний кодекс, Цивільний кодекс, інші нормативно-правові акти, якими урегульовано відносини власності у сфері сільсько­господарського виробництва, а також законодавчі акти, якими регламентовано найважливіші питання набуття та реалізації громадянами суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків у процесі виробництва, переробки, споживання сіль­ськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, надання послуг, в тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Центральне місце у цій системі відведено спеціальному Закону "Про особисте селянське господарство". Дія цього Закону поширюється на фізичних осіб, яким у встановленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.[9]