Напрямки державного регулювання.
Державне регулювання економіки відбувається двома методами: прямим і непрямим регулюванням. Пряме ґрунтується на використанні адміністративних заходів і юридичних норм, виступає у вигляді директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо. Непряме ґрунтується на застосуванні економічних важелів впливу на господарський суб’єкт, а саме: ставок, податків, мита, державних. Державне регулювання охоплює найважливіші макроекономічні процеси і здатне суттєво впливати на весь процес суспільного відтворення. Але абсолютизувати його не можна. Держава у своїх регуляторних функціях теж має обмеження. Усю сукупність методів певним чином класифікують. Найбільш поширені класифікації пов'язані з такими ознаками: за формами впливу і за засобами впливу. За формами впливу виділяють такі методи: методи прямого і непрямого впливу. За способами впливу виділяють правові, адміністративні, економічні й пропагандистські методи. Серед методів державного регулювання, виокремлених на основі такої ознаки, як засіб впливу, необхідно передусім виділити правове регулювання економіки. Це встановлення державою юридичних норм поведінки громадян і всіх суб'єктів ринку. Правовому регулюванню підлягають усі відносини, які складаються в суспільстві. Це відносини між державою і громадянами, між державою і суб'єктами господарювання, відносини між громадянами тощо.
49. Економічне зростання господарств.Економічний зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлений збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. використовується динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП). При цьому в розрахунок приймаються всі зміни тільки реального ВНП, тобто зміна номінального (у ціновому вираженні) ВНП не може розглядатися як економічне зростання. Для виміру економічного зростання, особливо при зіставленні на міжнародному рівні, широко використовується такий показник, як «величина ВНП на душу населення» (і темпи його зростання). Цей показник звичайно використовується для характеристики рівня життя і динаміки добробуту населення тієї або іншої країни. При однаковому обсязі реального національного продукту його величина, що приходиться на душу населення, буде залежати від чисельності населення даної країни. Рушійними силами економічного зростання, як і кожного іншого економічного явища є суперечності. Щодо економічного зростання, то така суперечність зумовлена тим, що постійно змінюються умови здійснення суспільного відтворення, виникають нові обставини та моменти його протікання і воно, залишаючись цілісним, містить у собі суперечливі сторони, тенденції. Відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню руху (розвитку) суспільного відтворення. Загальною основою і рушійною силою суспільного виробництва та економічного зростання є їх взаємодія із потребами. Ця взаємодія полягає в тому, що економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому вигляді стимулюють його створення. З іншого боку, ці потреби породжуються виробництвом і задовольняються за допомогою Його результатів у вигляді продуктів функціонування і розвитку. В господарській практиці ця суперечність виступає лише як найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою проявляється у відповідному типі економічних систем: традиційній, капіталістичній (ринковій), командній (адміністративно-командній), змішаній, перехідній (від адміністративно-командної до ринкової). Вирішення проблем економічного зростання передбачає застосування різних моделй економічного зростання.
Неокласична модель економічного зростання – теорія або використовувана модель для пояснення довгострокових напрямів економічного зростання розвинених країн. Ця модель наголошує на можливості нагромадження капіталу, тобто зростання капіталоозброєності праці і технічних змін при поясненні потенційного реального ВВП.
Неокейнсіанська модель мультиплікатора-акселератора є моделлю циклічності економічного розвитку. Відповідно до даної концепції імпульсом для виникнення циклічних коливань в економіці служить автономне збільшення якої-небудь складової автономного попиту.
Модель економічного зростання Р.Солоу – неокласична модель економічного зростання, яка була розроблена в 50-60-х рр. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу (рис.12.2). Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані.
50. Розвиток світового господарства. Світове́ господа́рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах. Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Формування світового господарства розпочинається в період великих географічних відкриттів XV—XVI ст. У його розвитку можна виділити декілька етапів. Перший етап тривав до середини XIX ст. У цей час починають складатися світові економічні зв'язки. Основним видом їх у цей період була зовнішня торгівля. Вона ще не мала систематичного характеру. Обмін був нееквівалентним, що давало можливість сильнішим і більш розвинутим Країнам наживатися за рахунок слаборозвинутих. У торгових стосунках часто застосовувалася сила, грабіж. Не існувало міжнародних правових норм. Унаслідок розвитку міжнародної торгівлі починає формуватися міжнародний поділ праці. Виникає спеціалізація — ряд країн спеціалізується на виробництві певних видів товарів, які продаються на міжнародному ринку. Другий етап у розвитку світового господарства розпочався з середини XIX ст. У цей період поряд з міжнародною торгівлею розвивається нова форма економічних зв'язків — закордонні інвестиції, тобто розміщення капіталів в інших країнах з метою одержання більшого прибутку. Це стійкіша форма зв'язку. Вона існує постійно, бо капітал вкладається у виробництво на тривалий час — це означає, що за кордоном будуються фабрики, заводи. Відбувається будівництво портів, шляхів. Економічні стосунки стають регулярними. Поряд із цим виникає ще одна форма економічних зв'язків — міграція робочої сили. З середини XX ст. формування світового господарства вступає в третій етап. Він триває й тепер. Це етап економічної інтеграції. Економічна інтеграція — це процес взаємного переплетення виробничих процесів різних країн, який вимагає проведення узгодженої економічної політики. Вона проявляється в тому, що розвивається виробнича діяльність розвинутих країн за кордоном. Великі фірми будують за кордоном заводи, фабрики, виробляють продукцію і реалізують. Розрізняють вертикальну й горизонтальну інтеграцію.
51. Міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля — торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлітоварами відбувається переміщення товарів через митні кордони різних держав. При міжнародній торгівлі послугами клієнти та ті хто надають послуги є резиденти різних країн. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародний поділ праці. Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку.
Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше
економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку
суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика
окремих держав чи їх груп. Зовнішньоекономічна політика (ЗЕП) за стратегічною метою є логічним продовженням внутрішньої економічної політики, але з власними зовнішніми факторами та інструментами для реалізації, а отже, вона тісно взаємозв'язана з внутрішньою політикою. Це — національна політика країни стосовно інших суб'єктів світового господарства, якими можуть бути і держави, і міжнародні економічні організації, інститути й міжнародні акціонерні товариства. Позиції країни в міжнародних економічних відносинах характеризуються рівнем економічного і політичного розвитку, обсягом національного капіталу, життєвим рівнем населення, природними багатствами, ступенем розвитку науки та іншими чинниками. Інакше кажучи, зовнішньоекономічна політика — це функція економічної та політичної системи держави. Найбільш чітко сутність зовнішньоекономічної політики можна зрозуміти з такого визначення: "... це — комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування національної економіки в системі світового господарства" .Вивіз капіталу — експорт капіталу в інші країни державою, фірмами, приватними особами у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, правінтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності, з метою більш вигідного їх розміщення і використання.Експорт капіталу - вивезення за межі України капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.
52. Міжнародна економічна інтеграція. Це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. На мікрорівні цей процес іде через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) прилеглих країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філій за кордоном. На міждержавному рівні інтеграція відбувається на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик. Найпростіша форма економічної інтеграції – зона вільної торгівлі,у рамках якої відміняються торговельні обмеження між країнами-учасницями й насамперед мита.
Інша форма – митний союз– припускає поряд з функціонуванням зони вільної торгівлі встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу й проведення єдиної зовнішньоторговельної політики відносно третіх країн.
В обох випадках міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, для того щоб забезпечити для країн-учасниць однакові можливості в розвитку взаємної торгівлі й фінансових розрахунків.
Більше складною формою є загальний ринок, щозабезпечує його учасникам поряд з вільною взаємною торгівлею і єдиним зовнішнім тарифом волю пересування капіталів і робочої сили, а також узгодження економічної політики.
Але найбільш складною формою міждержавної економічної інтеграції є економічний (і валютний) союз, що сполучає всі вищевказані форми із проведенням загальної економічної й валютно-фінансової політики.
По-перше, інтеграційне співробітництво дає господарюючим суб'єктам (товаровиробникам) більше широкий доступ до різного роду ресурсам: фінансовим, матеріальним, трудовим, до новітніх технологій у масштабах усього регіону, а також дозволяє провадити продукцію розраховуючи на ємний ринок всього інтеграційного угруповання.
По-друге, економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн.
По-третє, інтеграційна взаємодія дозволяє його учасникам спільно вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, такі як вирівнювання умов розвитку відсталих районів.
53. Міжнародні валютні відносини. Міжнародні валютні відносини – сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних, грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві.При проведенні валютних операцій укладаються валютні угоди, котрі являють собою домовленості про обмін грошей однієї країни на гроші іншої. При цьому фігурують такі поняття, як валютний курс і валютний паритет.Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.
Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютні паритети знаходяться в основі валютних курсів, які інколи відхиляються від паритетів. Світова валютна система склалася на основі розвитку світового ринку, закріплена міждержавними угодами й обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних господарств. Світова валютнофінансова система — це історично сформований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті.Основною формою валютних відносин є міжнародні розрахунки, які здійснюються під час міжнародних операцій і відображаються в загальному вигляді в платіжних балансах усіх країн світу. Характерними рисами міжнародних валютних розрахунків є те, що їх об’єктом стає грошовий (валютний) еквівалент вартості тих товарів, послуг, робіт, капіталів, платіжних засобів, які здійснюють обіг між державами. Суб’єктами міжнародних розрахунків виступають держави (уряди), підприємства, фізичні особи, банківські рахунки яких перебувають на території різних країн.
54. Міжнародні економічні організації. Міжнародні організації — це об'єднання суверенних держав, створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб'єктністю і засновані відповідно до міжнародного права. Найвідомішою такою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка функціонує з жовтня 1945 р. Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із всебічним зростанням ролі світових політичних проблем дедалі більше місця в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінансових питань розвитку сучасного світу. Основними структурними підрозділами системи органів економічного і фінансового співробітництва в рамках ООН є три з шести головних органів, названих у Статуті: Генеральна Асамблея, Економічна і Соціальна Рада та Секретаріат. Генеральна Асамблея (ГА) згідно з відповідними статтями Статуту, несе відповідальність за виконання функцій ООН у сфері міжнародного співробітництва. Головне завдання Асамблеї — бути вищим форумом у рамках Організації для обговорення найбільш важливих, ключових проблем економічного характеру. Свої функції в цьому напрямі Асамблея здійснює, головним чином, через Другий комітет (з економічних і фінансових питань), який є одним із головних комітетів Асамблеї. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) є другим за впливом органом у системі економічного механізму ООН і по суті координує всю діяльність Організації в соціально-економічній сфері. Членами Ради є 54 країни — члени ООН, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН, причому п'ять постійних членів Ради Безпеки є незмінними членами Ради. Секретаріат ООН — третя основна ланка в системі органів економічного співробітництва. Це адміністративно-виконавчий орган, який обслуговує нормальне функціонування інших інститутів ООН та установ і виконує конкретні доручення. Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО) — спеціалізована установа ООН для сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, їх промислового розвитку шляхом мобілізації національних і міжнародних матеріальних і фінансових ресурсів. Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) була створена в 1947 р. як тимчасовий орган ООН з 5-річним строком повноважень для сприяння економічному відродженню післявоєнної Європи. Однак уже в 1951 р. ЄЕК отримала статус постійного органу ООН.
55. Фіскальна політика держави. Фіска́льна полі́тика — це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжуванняциклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.Це дії уряду, спрямовані на формування оптимального обсягу і структури державних витрат для забезпечення належного рівня зайнятості, обмеження і запобігання інфляції та інших негативних економічних явищ.Цій політиці властиві такі функції:- вплив на стан господарської кон'юнктури;- перерозподіл національного доходу;- нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;- стимулювання економічного зростання;- підтримка високого рівня зайнятості тощо.Фіскальну політику розрізняють як дискреційну та недискреційну.Дискреційна політика - це цілеспрямована зміна величини державних податків, видатків і сальдо державного бюджету (різниця між частиною податків і державними закупками) в результаті зміни законодавства, метою якої є:- стабілізація економіки;- досягнення рівноваги в економіці;- збільшення рівня зайнятості;- зниження темпів інфляції.Дискреційна політика може здійснюватися тільки з часом, оскільки вона пов'язана з прийняттям законодавчих рішень.До інструментів дискреційної фіскальної політики належать:- зміна ставок оподаткування;- скасування або запровадження нових податків чи податкових пільг;- трансферти, обсяги яких нейтральні щодо розмірів доходів.Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Податкова політика повинна забезпечити вирішення двоєдиного завдання. З одного боку — це встановлення оптимальних податків, які не стримуватимуть розвиток підприємництва, а з іншого — забезпечити надходження до бюджету коштів, достатніх для задоволення державних потреб. Основні завдання податкової політики 2005 року полягають у:- зниженні граничного рівня перерозподілу валового внутрішнього продукту через доходну частину бюджету;- розширення бази оподаткування шляхом законодавчого скасування пільг;- послаблення податкового навантаження на фонд оплати праці;- запровадження податкового стимулювання діяльності малого підприємництва, насамперед, у пріоритетних сферах матеріального виробництва; звільнення від оподаткування частини їх прибутку (доходу), що спрямовується на рефінансування;- наданні експортерам високотехнологічної продукції, знижок з діючих ставок податку на прибуток у залежності від росту експортної продукції.;
56. Бюджетно-податкова політика.Бюджетна політика є інструментом реалізації фінансової політики держави на основі централізації частини прибутків суб'єктів господарської діяльності і розподілу їх відповідно до потреб і пріоритетів суспільства і завдань підтримки стабільності макроекономічної політики. Отже, стратегічними напрямами сучасної бюджетної політики мають стати: забезпечення повного і своєчасного виконання фінансових зобов´язань держави на всіх рівнях влади;
усунення дестимулюючих елементів і посилення стимулюючих функцій бюджетної політики, насамперед в напрямах реформування податкової системи і політики бюджетних видатків;
зменшення боргового навантаження на економіку; забезпечення стратегічної спрямованості бюджетної політики;
розмежування у бюджетах усіх рівнів поточних видатків і видатків на розвиток, визначення джерел, за рахунок яких мають формуватися ці видатки. Підвищення ефективності бюджетної стратегії в Україні неможливе без суттєвого поліпшення комплексу бюджетних відносин, яке повинне сприяти більш раціональному використанню наявних ресурсів.
Насамперед необхідні якісне поліпшення нормативно-правової бази, що регламентує перебіг бюджетного процесу в Україні, шляхом її уніфікації, консолідації і спрощення, приведення у відповідність із законодавством, що регламентує соціальну сферу країни; усунення суперечностей у чинній нормативно-правовій базі оподаткування; підвищення кваліфікованості та професіоналізму розробки та реалізації бюджету на усіх рівнях.
Удосконалення усієї системи бюджетного планування з метою безумовного дотримання бюджетно-фінансових і грошово-кредитних пропорцій вимагає поліпшувати розробку проектів Державного бюджету України на основі підвищення якості макроекономічних прогнозів основних макроекономічних показників; обов’язкового проведення попередньої незалежної експертизи реалістичності таких прогнозів. Потребує опрацювання система оцінки бюджетних ризиків, умовних зобов’язань або довгострокової бюджетно-податкової стабільності як частини макроекономічних прогнозів. Слід забезпечити поступовий перехід до середньо- і довгострокового бюджетного планування як основи формування Державного бюджету на певний рік, створення системи бюджетних планів.
57. Економічні аспекти глобальних проблем. Великі економісти минулого неодноразово підкреслювали діалектичну єдність природного і соціального, природного і суспільного на всіх рівнях людських відносин. Людське суспільство внутрішньо пов'язане з природним середовищем через виробничу діяльність, яка залежить від форми соціальної організації й характеру виробничих відносин властивих певному суспільству. Виникнення глобальних проблем пов'язане як з конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей. Проблеми взаємовідносин людини і суспільства з природою і самих суспільних відносин класифікують як глобальні, якщо:1. вони мають загальноосвітній характер, тобто стосуються інтересів усіх або значної групи держав;2. нерозв'язання їх викликає загрозу людству, регрес в умовах життя людей, у розвитку продуктивних сил;3. вони потребують невідкладних і рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового товариства. Кожна глобальна проблема є об'єктивною за своїм характером і має матеріальну основу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя, науки, культури і політики визначають зростання взаємозв'язку окремих ланок світового господарства, взаємозалежності держав і тим самим станов-лять основу для можливості глобалізації окремих проблем людської цивілізації. При наявності суперечності між світовим економічним розвитком і соціальним прогресом людства виникають об'єктивні причини для перетворення можливості глобалізації на її реальність, тобто появи глобальних проблем. З розвитком НТР гостро постала проблема охорони навколишнього середовища, невідкладного розв'язання потребує проблема сировинних джерел та ін.Виникнення екологічної проблеми, як і виникнення інших глобальних проблем у сфері взаємовідносин суспільства з природою, пов'язане з прискоренням НТР, який створює можливості для посилення людського впливу на навколишній світ. Навіть позитивне перетворення природи в інтересах суспільства не може не мати хай вторинних чи третинних, але негативних наслідків для навколишнього середовища. Прискоривши розвиток продуктивних сил і давши в руки людини нові засоби підкорення природи, НТР не тільки виявила нові взаємозв'язки між людиною і природою, а й зумовила нові конфлікти в ході здійснення цих взаємозв'язків. Національні програми охорони природного навколишнього середовища будуть ефективними лише тоді, коли відповідатимуть міжнародним потребам. Організатором і координатором цієї діяльності виступає ООН та її спеціалізовані організації, насамперед створена у 1972 році у системі ООН Програма з навколишнього середовища (ЮНЕП). За її ініціативою було розроблено і прийнято Декларацію з розвитку навколишнього середовища (1992 р.) - своєрідну міжнародну екологічну конституцію. Нині ЮНЕП домагається прийняття міжнародної конвенції про збереження глобальної біологічної розмаїтості.
58. Роздержавлення та приватизація Роздержавлення власності – перетворення державної власності в інші її види: приватну, колективну, акціонерну, змішану та ін. Форми роздержавлення: 1) оренда підприємства з правом викупу, виділення або утворення малихпідприємств; 2) перетворення великих підприємств в акціонерні товариства або в
товариства з обмеженою відповідальністю; 3) приватизація малих підприємств торгівлі та громадського харчування,побутового та комунального обслуговування і продаж у власність громадян державних легкових та вантажних автомобілів, об’єктів незавершеногобудівництва, обладнання, матеріалів; 4) передача частини земельного фонду у власність громадян і в їх користування (без права перепродажу);
5) передача (викуп, продаж) частини житлового фонду у власність громадян.
Приватизація – передача державної або муніципальної власності за плату
чи безкоштовно в приватну власність. Приватизація може виступати як
форма субсидіювання приватного капіталу за рахунок держави. Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-при-ватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з
одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те
позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес,
ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас
корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної
власності. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії
робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до
тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.
По відношенню до місця і функцій держави в сучасній економіці серед фахівців не існує єдиної думки. В залежності від ступеню і способу втручання держави в економічні процеси розрізняють три основні моделі ринкових відносин: класичну, кейнсіанську і монетарну. Класична – це вільна взаємодія ринків праці, товарів та грошей. Вона ґрунтується на домінуванні ринкових важелів регулювання народного господарства і означає досягнення економічної рівноваги без державного втручання, а також відсутність соціального захисту населення. Кейнсіанська модель базується на активному втручанні держави прямими і опосередкованими методами у соціально-економічні процеси з метою макроекономічного регулювання розвитком економіки, стимулювання економічного зростання, зайнятості та вирівнювання доходів між бідними і багатими. Монетарна модель робить наголос на динаміці грошової маси у визначенні темпів інфляції та ділового циклу. Вона виникла на противагу кейнсіанській моделі
60. Суперечності економічних відносин природокористування.Економічні відносини – сукупність відносин між людьми у процесі виробництва матеріальних і духовних благ та їх привласнення в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Комплексний характер економіки природокористування обумовлюють зв'язки з економічними і природничими науками, які утворюють єдиний блок, що складається з політекономії, при- кладних економічних наук, наук-методів, історико-економічних, організаційно-економічних та організаційно-технічних наук і наук про управління. Особливо тісні контакти економіки природокористування з економічними науками - статистика, економіка праці, макро-, мікроекономіка, економічна кібернетика, регіональна економіка, а також з природничими науками - екологія, математика, геологія, хімія, з технологічними дісциплінами. Головне завдання економіки природокористування - вивчення природоохоронного механізму функціонування народного господарства в умовах його інтенсификації, міжнародного співробітництва та створення гнучкої системи екологічного управління і засобів раціонального природокористування.