Пріоритетні напрямки вдосконалення форм захисту соціально вразливих верств населення
Проведена оцінка стану соціального захисту найбільш вразливих категорій населення свідчить про необхідність реформування цієї системи.
Найважливішими задачами в цій сфері є розробка і законодавче закріплення системи мінімальних соціальних стандартів, яка б включала погодинний розмір оплати праці, розмір пенсії, розмір допомоги на дитину, мінімальний набір загальнодоступних і безкоштовних послуг освіти, охорони здоров'я і культури, а також методику розрахунку прожиткового мінімуму.
При визначенні розмірів соціальних допомог в основу їх розрахунку доцільно закласти не мінімальний рівень заробітної плати, а середньодушовий сукупний сімейний дохід, як це прийнято в розвинених країнах.
У доповнення до допомог і виплат, встановлених на загальнодержавному рівні, необхідно розвивати систему грошової й натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам та сім'ям.
Комплекс заходів щодо посилення соціального захисту найменш забезпечених груп повинен супроводитися проведенням житлово-комунальної реформи. З цією метою потрібно удосконалити механізми надання субсидій на оплату житла, комунальні послуги для окремих категорій населення, а також ввести адресні субсидії на користування транспортом, телефоном, іншими життєво важливими послугами.
Крім того, заходи з соціального захисту найбільш вразливих громадян повинні включати: створення фондів підтримки малозабезпечених людей; забезпечення гарантій отримання товарів (перш за все продовольчих) та послуг; розширення мережі соціального обслуговування одиноких та людей похилого віку тощо.
Головними напрямами вдосконалення державної молодіжної та сімейної політики є:
розробка та реалізація комплексних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для формування здорової, економічно спроможної сім'ї, орієнтація молоді на самовизначення, здобуття освіти та економічної незалежності;
надання комплексної допомоги сім'ям, де є особи з обмеженими фізичними й психічними можливостями, розширення мережі клубів молодих інвалідів;
розвиток системи державного пільгового довгострокового кредитування на здобуття житла молодими сім'ями та одиноким молодим громадянам;
розробка та реалізація державних і обласних програм, спрямованих на соціальний та правовий аспекти дитинства;
реалізація гарантованої державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, розширення мережі дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, створення сприятливих умов для усиновлення дітей-сиріт;
розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліпшення умов і створення гарантій для здобуття молоддю освіти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки;
забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту з урахуванням економічних інтересів, професійних і соціальних можливостей суспільства тощо.
Контрольні запитання
1. Сутність поняття “соціально вразливі категорії населення”.
2. Форми і заходи підтримки та захисту соціально вразливих категорій населення.
3. Державна молодіжна політика, її завдання.
4. Державна допомога сім'ям з дітьми та її види.
5. Багатодітні сім’ї. Форми соціального захисту багатодітних матерів і неповних сімей.
6. Соціальні служби для молоді, їх роль.
7. Малозабезпечені, неблагополучні сім’ї, сім’ї соціального ризику.
| Тема 9. | Захист і соціально-трудова реабілітація інвалідів |
9.1. Поняття інвалідності та її види. Правові критерії інвалідності
Ставлення будь-якої держави до проблем інвалідності характеризує розвиненість її гуманних принципів. Частіше суспільство сприймає інвалідів крізь призму негативних асоціацій. Тому для кожної соціально орієнтованої держави пріоритетним напрямком соціальної політики є створення ефективної системи соціального захисту інвалідів.
В Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів, із них: 297 тис. інвалідів війни, включаючи інвалідів війни; 74 тис. інвалідів-чорнобильців; 1452 тис. інвалідів загального захворювання; 113 тис. інвалідів через трудове каліцтво і профзахворювання; 90 тис. інвалідів-глухих; 60 тис. інвалідів по зору. Зберігається високий рівень первинної інвалідності (як дорослих, так і дітей), нині спостерігається також її омолоджування.
Про несприятливі зрушення в стані здоров'я населення свідчить і динаміка його захворюваності: тільки за останні три роки показник загальної захворюваності населення працездатного віку в Україні збільшився на 12,7%.
Зберігається тенденція до погіршення здоров'я дітей і підлітків, що пов'язано з впливом різних негативних чинників соціально-економічного, екологічного та психологічного характеру. За даними різних наукових джерел і офіційної статистики, по закінченню загальноосвітньої школи тільки 20 % підлітків не мають серйозних відхилень від норми за станом здоров'я, 58% випускників обмежені в можливості вибору професії.
Чисельність інвалідів постійно зростає внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії і алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.
Протягом багатьох років в Україні державна підтримка людей з функціональними обмеженнями зводилася до матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування) і початкової освіти в спеціалізованих закладах. Більшість інвалідів, обмежених в пересуванні, були й остаються фактично ізольованими від навколишнього світу.
Такі негативні тенденції свідчать про необхідність серйозного аналізу та вивчення соціальних, економічних, правових проблем інвалідності.
Термін “інвалідність”має латинське походження (безсила, слабка людина), він вбирає велику кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть бути інвалідами через фізичні, інтелектуальні недоліки, через порушення функцій органів чуття, стан здоров'я чи розумову хворобу. Такі недоліки, стани чи хвороби можуть мати постійну або тимчасову природу.
Декларація про права інвалідів визначає, що інвалід – це особа, яка не може самостійно забезпечити потреби нормального особистого соціального життя внаслідок недоліків (вроджених або надбаних), фізичних або розумових здібностей [70].
Інвалідність як категорія непрацездатності має своє законодавче закріплення. Згідно з Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, інвалідом вважається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті [22].
За довгі часи світова політика щодо інвалідів розвинулась від простої опіки в спецзакладах до реабілітації і активізації життєдіяльності інвалідів. Утворились організації інвалідів, що відстоювали кращі умови для інвалідів. Після Другої світової війни було висунуто концепції інтеграції та нормалізації, які відображали зростання усвідомлення можливостей інвалідів.
Права інвалідів протягом тривалого часу є предметом значної уваги з боку ООН. Найважливішим наслідком Міжнародного року інвалідів (1981) стала Світова програма дій щодо інвалідів, яка наголошувала на праві інвалідів на однакові з іншими громадянами можливості та рівну участь у покращанні умов життя, що випливає з економічного і соціального розвитку.
Якщо медицина встановлює лише міру захворювання і травмування, працездатності і групи інвалідності, призначає курс лікування, то прийняті документи ООН вирізняються широкомасштабним, всеохоплюючим підходом до вирішення проблем інвалідності й передусім спрямовані на забезпечення рівних можливостей у житті і діяльності інвалідів. У цих документах перед державами ставляться вимоги вживати всіх необхідних заходів для забезпечення інвалідам умов для їх активної участі в трудовій діяльності і громадському житті, розкриття свого потенціалу.
Правові критерії інвалідності в Україні закріплено чинним законодавством України. Соціальне становище та захист інвалідів регулюються законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”; “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”; “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а також укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, в яких певною мірою враховано міжнародні правові документи з цієї проблеми.
Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [22] гарантує інвалідам рівні з іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.
Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Згідно з чинним законодавством, інваліди мають право на участь в економічній, політичній та соціальній сферах життя на рівні з іншими; отримання пенсій, допомог, пільг; освіту та працевлаштування; побутове та медичне обслуговування тощо.
Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.
Інвалідність класифікується за групами. Диференціація інвалідності за групами є одним із способів підходу до цього питання як в нашій країні, так і в деяких зарубіжних країнах, де встановлюється тільки процент втрати працездатності. Встановлення групи інвалідності залежить від міри втрати працездатності.
Основою для встановлення I групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, зумовлене захворюванням, слідством травм, природженими дефектами, що призвело до різко вираженої соціальної дезадаптації, неможливості вчитися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, пересуватися, самостійно себе обслуговувати, брати участь у трудовій діяльності, якщо вказане порушення викликає необхідність постійної сторонньої допомоги (нагляду).
II група інвалідності встановлюється особам, які не потребують постійної сторонньої допомоги, але мають різко виражені порушення функцій організму, що призводять до ускладнення при навчанні або пересуванні, виконанні трудової діяльності або коли окремі види праці можуть бути доступні тільки в спеціально створених умовах.
III група інвалідності встановлюється особам з обмеженням життєдіяльності внаслідок порушень функцій організму, зумовлених хронічними захворюваннями, слідством травм, природженими дефектами, що призводить до значного зниження працездатності. Ця група встановлюється, наприклад, при необхідності перевести працівника за станом здоров'я на більш легку або меншу за обсягом роботу на роботу, що вимагає більш низької кваліфікації.
В Україні за останній час встановлено за інвалідністю I групи – 319 тис. осіб, II групи – 1 млн. 286 тис., III групи – 715 тис. осіб.
В Інструкції “Про встановлення груп інвалідності” перераховані конкретні анатомічні дефекти й соціальні основи для встановлення тієї або іншої групи інвалідності. Встановлення групи інвалідності як юридичного факту має значення для визначення розміру пенсії за інвалідністю.