Природно-рекреаційні ресурси

Природно-рекреаційні ресурси повинні забезпечити віднов­лення та розвиток життєвих сил людини, сприяти регенерації здоров'я і підтримці працездатності населення. До їх складу відносять мінеральні води, мінеральні грязі, кліматичні і ланд­шафтні умови. Вони у певній мірі розміщені по всій території України, але найбільша їх кількість на півдні країни - в Авто­номній Республіці Крим, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Запорізькій областях.

Значна кількість їх є і у зоні Карпат - у Закарпатській, Львівській і Івано-Франківській областях.

На південному березі Криму широко використовується поєднання гірського повітря з степовим, морська вода, гря­зелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів. У Причорно­мор'ї та Приазов'ї - поєднання степового й морського повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями. У Карпатах -гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні джерела.

У Вінницькій, Хмельницькій, Донецькій, Житомирській, Кіровоградській, Київській, Черкаській та інших областях є близько 600 родовищ радонових вод. У Волинській, Луганській, Запорізькій - бромних вод. У Львівській - "Нафтусі", сульфідних розсолів, у Закарпатті є вуглекислі води (Свалява, Поляна). Відомі своїми лікувальними водами Моршин, Любінь Великий, Шкло на Львівщині. Відомі своїми лікувальними вла-

стивостями грязі - Куяльника, Бердянська, лиманів північної частини Чорноморського і Азовського узбережжя Сивашу, Кри­му, озокерит Борислава. Повсюдно розміщені багатопрофільні родовища столових мінеральних вод.

У рекреаційних цілях використовують Шацькі озера Во­линської області, гірські долини Яремчі й Ворохти Івано-Франківської області та полонини Закарпатської області.

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно­го значення. Діє 536 санаторіїв, здатних відразу прийняти на лікування майже 150 тис. відпочиваючих, та 290 будинків відпо­чинку, розрахованих на 90 тис. чоловік, а також 2 тис. баз відпо­чинку, здатних одноразово прийняти 240 тис. чоловік.

3.3. Охорона природних ресурсів

Розвиток народного господарства України залежить не тільки від наявності природних ресурсів, а й від їх раціонально­го використання.

Особливих збитків народному господарству та навколиш­ньому середовищу завдає використання лише одного виду добу­тих ресурсів, невжиття заходів по збереженню навколишнього середовища.

Зростання масштабів виробництва спричинило глобальні екологічні проблеми. Однією з найголовніших є: .

Охорона повітряного басейни. Основні забруднювачі повітря - автотранспорт та промислові викиди у повітря енергетичних і хімічних підприємств у великих промислових центрах та містах.

Вирішення цієї проблеми можливе за рахунок:

- оновлення парку всіх діючих транспортних засобів, особ­ливо авіатранспорту;

- переведення значної кількості автомобільної техніки на газове живлення;

- встановлення вловлювачів шкідливих речовин на діючих металургійних і хімічних підприємствах та теплових еле­ктростанціях.

Охорона водних ресурсів. Основним забруднювачем вод­них об'єктів шкідливими викидами, що призводять до погіршен-

ня якості води, вважаються промислові і комунально-побутові підприємства та сільське господарство. Інтенсивне старіння ос­новних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призна­чення, низька продуктивність очисних споруд, незбалансована за водним фактором система господарювання призвели до висо­кої водомісткості продукції,

Перспективи вирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні во-дозберігаючих форм' господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, за­безпеченні відновлювальних функцій водних джерел.

Важливою умовою реалізації політики раціонального вико­ристання та відновлення водних ресурсів і екосистем на найб­лижчі роки є необхідність виконання насамперед заходів, які не потребують значних капітальних затрат, а саме :

- підвищення загальної культури виробництва;

- суворе дотримання технологічних норм споживання і ви­користання водних ресурсів;

- підтримання в належному стані діючих очисних споруд і устаткування;

- запобігання аварійним ситуаціям, з тим щоб уникнути скидання неочищених стічних вод у водойми;

- забезпечення своєчасного прибирання сміття та очищен­ня забудованих територій, суворого контролю з боку при­родоохоронних органів за станом забудованих територій;

- дотримання законодавства щодо режиму використання прибережних смуг та водоохоронних зон, контроль за зберіганням водних об'єктів;

- застосування раціональних технологій використання ор­ганічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів, нафто­продуктів з метою запобігання їх виносу у воду.

Охорона земельних ресурсів. Збереження землі, як найціннішої складової природо ресурсного потенціалу, потребує:

- поступового зменшення рівня розораності земель за ра­
хунок виключення із ріллі ділянок, розміщених на схилах, з тим,
щоб зменшити дію ерозійних процесів;

- поліпшення якісного складу грунтів. Недотримання за останні роки науковообґрунтованого передування культур, зменшення внесення органічних і мінеральних добрив призво­дить до зменшення рівня гумусу у грунті і погіршення якості землі. В цих умовах слід переходити на нові технології ведення землеробства з широким використанням посівів сидеральних культур і багаторічних трав;

- збереження ґрунтового покриву. Станом на 1.01.2005 ро­ку в країні виведено з ладу через організацію різних кар'єрів і звалищ 160,5 тис. га землі. За останні роки щорічно порушується 2,4 тис. га землі, а рекультивується під ріллю лише 0,8 млн га. В цих умовах потрібне термінове втручання держави у прийняття відповідних законодавчих актів, спрямованих на припинення порушення земель.

Охорона лісових ресурсів. Для доведення площ лісів до оп­тимального рівня в країні необхідно збільшити площу під ними на 2,5-3 млн га. Разом з тим за даними статистики за останні роки в країні вигоряє щорічно14-15 тис. га, і збільшення лісових масивів не відбувається. Для збільшення площ лісових масивів слід:

- по-перше, поліпшити охорону лісів і не допускати масо­вого їх вигоряння;

- по-друге, прийняти Державну програму розвитку лісово­го господарства і визначитись із площами і конкретними ділян­ками заліснення:

- по-третє, забезпечити галузь посадковим матеріалом;

- по-четверте, виділити кошти на проведення робіт, пов'язаних із посадкою лісів;

- по-п'яте, вдосконалити технологію вирубки лісів, забез­печивши при проведенні цих робіт збереження молодих дерев.

Охорона надр. Рудні й нерудні мінеральні ресурси відно­сяться до невідновлюваних. І з кожним роком їх запаси скорочу­ються. Тому раціональне використання всіх ресурсів, які видо­буваються із надр землі, - завдання суспільства. При добуванні руд і вугілля витягується до 30% породи, яка покищо скла­дується у терикони. Крім того, не знайшов використання у на­родному господарстві газ метан, який викачували з вугільних пластів, забруднюючи повітряний басейн.

Раціональне використання всіх ресурсів, видобутих із надр землі, потребує:

- по-перше, розроблення технологій переробки відходів з метою виділення з них всіх мінеральних елементів та викорис­тання переробленої сировини, виробництва будівельних ма­теріалів та інших продуктів;

- по-друге, широкого використання метану у паливно-енер­гетичному комплексі та як палива у автомобільному транспорті.

Контрольні запитання

1. Природно-ресурсний потенціал і його структура.

2. Мінеральні ресурси України.

3. Рудні корисні копалини.

4. Нерудні корисні копалини.

5. Паливні ресурси.

6. Земельні ресурси, їх збереження.

7. Лісові ресурси.

8. Водні ресурси і їх охорона.

9. Рекреаційні ресурси.

10. Охорона природних ресурсів.

Рекомендована література

1. Качан Е. П. Розміщення продуктивних сил України. - К.: Юридична книга, 2002. - 348 с

2. Дорогунцов С.І., Олійник Я.Б. Пітюренко Ю.І. Розміщен­ня продуктивних сил України. - К.: КНЕУ, 2000. - 363 с

3. Класифікація запасів і ресурсів корисних копалин дер­жавного фонду надр, затверджена Постановою КМУ від 5.05.1997 р. № 432.

4. Данилко В.К. Екологічна статистика: водні ресурси. -
Житомир, 2003. - 368 с

5. Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал Ук­раїнської РСР. АН СРСР. Серія геогр. - 1989. - С 88.

6. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. - К.: Видавничій дім "Академія", 1999. - 240 с

4. Населення та трудові ресурси України

Розглядаються наступні питання:

4.1. Чисельність населення та джерела його форму­вання

4.2. Урбанізація та її наслідки

4.3. Трудові ресурси і зайнятість населення

4.1. Чисельність населення та джерела його формування

Населення - це сукупність людей, що проживають на певній території - селі, місті, районі, області, країні, світі. Ра­зом з природними умовами і ресурсами, способом виробництва матеріальних благ воно являється основою матеріального життя суспільства, оскільки взаємодія людей за допомогою засобів ви­робництва та предметів праці забезпечує матеріальне вироб­ництво. Розвиток народного господарства можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для існування суспільства.

Таким чином населення і економіка являють собою певну єдність, тобто людські потреби зумовлюють появу нових вироб­ництв та послуг, які впливають певним чином на людей.

Населення виконує дві основні задачі:

- по-перше,воно створює матеріальні цінності і виступає їх споживачем;

- по-друге, населення є природною основою формування трудових ресурсів як найголовнішого елемента продуктивних сил.

Знання чисельності населення на певний період дає мож­ливість передбачити перспективу розвитку народного господар­ства і напрями демографічної політики.

Чисельність населення країни і окремих її регіонів - величи­на нестабільна. Вона змінюється відповідно до різноманітних факторів.

В Україні чисельність населення на протязі століття як збільшувалось, так і зменшувалось, причому при як наявності на це вагомих причин, так і без них.

Так, за 1993-2004 pp. у мирний час чисельність населення України скоротилась на 4,9 млн чоловік: із 52,2 млн чол. в 1993 р. до 47,3 млн чол. (табл. 4.1). Тепер Україна за чисельністю жи­телів займає сьоме місце в Європі після Російської Федерації, Німеччини, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції.

Таблиця 4.1. Динаміка чисельності населення і демографічних показників України за роками

Рис. 4.1. Динаміка чисельності населення України

Рис. 4.2.Зміна структури населення України за роками

Рис. 4.3. Природний приріст населення України в розрахунку на 1000 наявного населення за роками

Аналіз статистичної інформації свідчить, що в Україні спо­стерігається переважання жінок в чисельності населення.При­чому перевага жінок в останні роки дещо зростає. Якщо в 1996 р. у загальній чисельності населення частка жінок становила 53,6%, то у 2005 р. - 53,8%. Перевага чисельності жінок над чо­ловіками пояснюється нижчою смертністю серед жінок. Якщо за останні роки коефіцієнт смертності серед жінок у віці 40-50 років становив 4,8-6,6 осіб на 1000 їх цього віку, то чоловіків відповідно 13,1-19,1 осіб.

Несприятлива і вікова структура населення України. З кож­ним роком знижується частка дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення та збільшується частка осіб старше пра­цездатного віку. Зменшення чисельності осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16-59 років і жінок 16-54 роки) свідчить про постаріння населення України. Тому державою приймається комплекс заходів по стимулюванню народжуваності та поліпшенню рівня життя населення.

Україна належить до держав з високою щільністю населен­ня.В цілому по країні приходиться по 83 чол. на 1 км². Наймен­ша щільність населення в українському Поліссі та на півдні рес­публіки - менше 60 чол. на 1 км². Так, у Чернігівській області щільність населення не досягає навіть половини середньорес-публіканського показника. Такий рівень заселеності виклика­ний природними особливостями, що обумовлюють певну госпо­дарську діяльність. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонська і Миколаївська області.

Найвищий показник густоти населення у східному регіоні -130 чол. на 1км², а в Донецькій області - 190 чол. на км². Порівня­но висока щільність населення і в західних областях республіки. Так, у Львівській області цей показник становить 126 чол. на км², у Чернівецькій - 116 чол. на км².

В середній частині України та в Автономній Республіці Крим показник щільності населення близьких до середньо рес­публіканського - в межах 80 чол. на км².

Таке розміщення населення по території республіки викли­кане складністю вирішення ряду демографічних, економічних, соціальних і народногосподарських проблем.

Джерела формування населення.Визначення процесів відтворення населення, джерел формування та його чисельності має важливе значення для взаємодії економічних і демо­графічних процесів.

У кожній країні є два джерела формування населення: наро­джуваність та імміграція.

Народжуваність - збільшення населення за рахунок його природного відтворення.

Рівень народжуваності залежить від багатьох факторів -рівня реальних доходів на душу населення, цін на споживчі това­ри і послуги, наявності житла, розміру плати за житло і кому­нальні послуги, рівня медичного обслуговування та ін.

За 1990-2004 pp. народжуваність в країні значно скороти­лась. Якщо в 1990 р. народилось 657,2 тис. дітей, то в 2004 р. -427,3 тис, або на 35% менше (табл.4.2).

Таблиця 4.2. Динаміка природного руху населення України

за 1990-2004 pp. (_тис. _чол.)

Показники
Народилось	657,2	634,0	385,1	376,5	390,7	408,6	427,3
Померло	629,6	669,0	758,1	746,1	754,9	765,4	761,3
Природний приріст	87,6	-35,0	-373,0	-369,5	-364,2	-356,8	-334,0

Причин недостатнього рівня народжуваності в Україні бага­то, основні з них: низький життєвий рівень та несприятлива вікова структура населення, зменшення кількості шлюбів в роз­рахунку на 1000 чол., велика частка розлучень (понад 60%), не­сприятлива екологічна ситуація та ін.

За цей самий період значно зросла смертність населення. Якщо у 1990 році померло 629,6 тис. чол., то в 2004 році - 761,3 тис, або на 131,7 тис. чол. більше.

Таким чином, за рахунок народжуваності не можна ліквіду­вати втрати чисельності, оскільки смертність перевищує народ­жуваність більше ніж на 300 тис. осіб за рік.

Що стосується другого фактора - імміграції, тобто переїзду у країну на постійне місце проживання громадян інших країн, то щорічно із України на постійне місце проживання в інші країни світу в 1991-2000 pp. щорічно виїжджало близько 100 тис. чол., в тому числі у країни далекого зарубіжжя - 50-52 тис. чол. В ос­танні роки кількість виїжджаючих на постійне місце проживання значно зменшилась. Так, у 2004 р. за межі України виїхало 46,2 тис. чол., з них в країни СНД - 28,9 тис. чол. і в інші країни - 17,3 тис. чол. Прибуло в Україну на постійно місце проживання 38,5 тис. чол., з них із країн СНД - 32,6 тис. чол. та із інших країн 6,0 тис. чол. тобто сальдо міграції - мінус 7,6 тис. чол.

Таким чином, за рахунок народжуваності і імміграції ми не маємо можливості збільшити чисельність населення і як резуль­тат щорічно Україна втрачає понад 340 тис. чоловік.

4.2. Урбанізація та її наслідки

Урбанізація- це скупчення населення у містах. Якщо на кінець XIX століття в країні переважало в основному сільське населення і його частка становила 84,8%, то на міське населення приходилось 15,2%. З роками частка міського населення зроста­ла, і станом на початок 2005 р. уже 67,7% населення країни меш­кало у містах (див. рис. 4.2). Причому чисельність сільського на­селення постійно зменшується, і в останні роки це зменшення в межах 200 тис. чол. за рік.

На початок 2005 р. в Україні нараховувалось 454 міста, в то­му числі 24 обласних центрів, столиця України м. Київ і місто ре­спубліканського підпорядкування Севастополь та 897 селищ міського типу. В цих поселеннях і проживає 32 млн чоловік.

У кількох містах-мільйонниках (Київ - 2,6 млн осіб, Харків - 1,6 млн, Дніпропетровськ - 1064 тис. чол., Донецьк - 1016 тис. чол., Одеса - 1029 тис. чол.) проживає 21,6% міського населення. Серед великих міст: Запоріжжя - 860 тис. чол., Львів - 800 тис. чол., Кривий Ріг - 715 тис. чол., Маріуполь - 500 тис. чол., Ми­колаїв - 520 тис. чол., Луганськ - 470 тис. чол. та ін.

В усіх регіонах України частка міського населення не одна­кова. Так, у Донецькій області його 90,1%, у Луганській - 86%, у

Дніпропетровській - 83%, Запорізькій 75,6%, Автономній Рес­публіці Крим - 62,7%, а в Закарпатській області проживає в містах лише 37% населення, в Чернівецькій - 40,4%, в Івано-Франківській - 40,6%, у Вінницькій - 46,2%, а в решті областей частка міського і сільського населення у межах 50%.

На теренах країни в системі сільського розселення пошире­не таке негативне явище, як депопуляція,- тобто смертність пе­ревищує народжуваність. Особливо виражене це явище в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Чер­каській, Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській об­ластях.

Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село зне-люднюється. На постійне проживання в багатьох селах залиша­ються переважно люди старших вікових груп, а в багатьох селах проживають в основному люди пенсійного віку. В результаті ли­ше за роки незалежності в країні чисельність сільського населен­ня скоротилась із 17,0 млн чол. до 15,3 млн чол., або в середньо­му за рік більше ніж на ЮОтис.чоловік.

Слід визнати, що сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику, яка 'сприяла погіршенню умов життя і праці людей, привела до руйнації сфери послуг та зрос­тання безробіття, особливо серед молоді.