Модульний контроль 1 (комплексна контрольна робота за темами 1-3) 4 страница

2. Товарний франчайзинг. Він передбачає використання для збуту товарів торговельної марки їх виробника зі збереженням за останнім права власності на технологію їх виготовлення;

3. Франчайзинг у сфері послуг. Механізм у цій сфері в основному аналогічен тому, що використовується у сфері товарного обігу. Відмінність полягає лише в об”єкті співробітництва.

· Надання наукових послуг у сферах виробництва, обігу та управління, включаючи інжиніринг, консалтинг, інформінг, менеджмент, підготовку персоналу тощо.

Інжиніринг – діяльність по наданню послуг виробничого, комерційного та науково-технічного характеру. Інжинірингові послуги можна розділити на два види:

1) послуги, що пов”язані з підготовкою певного технологічного процесу;

2) послуги, метою яких є забезпечення рентабельного виробництва. Предметом угоди може бути або весь комплекс послуг, що пов”язані з проектуванням та будівництвом, або одна чи кілька ланок з цього комплексу.

Суб”єкти СРТ:

- На мікрорівні – університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу “чистих” новацій. Новація – нові продукти (процеси) інтелектуальної діяльності та організаційного їх впровадження (доринкова стадія). Інновації – нові товари (процеси) як результат відтворення і комерціалізації новацій (ринкова стадія).

- На мезорівні – ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін), які є провідними патентувачами, впроваджувачами, що забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій.

- На макрорівні – держави і національні науково-технічні системи.

- На мегарівні – міждержавні утворення та інтеграційні угрупування, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямках НТР.

- На метарівні – міжнародні організації, насаперед системи ООН та СОТ, серед функцій яких особливо слід вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються, а також формування світового ринку екоголічно безпечних технологій. Основними нормативними міжнародними актами, які регулють відносини у сфері міжнародного обміну технологіями є:

- Парижська конвенція по охороні промислової власності (1883 р);

- регіональна угода, яка регулює охорону промислової власності – Конвенція, яка передбачає видачу європейського патента Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил (1973 р);

- Кодекс поведінки у сфері передачі технологій, який розробляється Конференцією ООН з торговлі та розвитку (ЮНКТАД).

Домінуючи позиції нетто-експортера технологій на СРТ належить США. Надходження в цю країну за продаж патентів та ліцензій зросли в 1985-2005 р.р. вдесятеро і сягають 35.2 млрд дол. США, тобто 65% загальносвітового обсягу.

Наступні місця зі значним відставанням займають Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, а також Італія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни є основними “постачальниками технологій на СРТ, більшість з них зостаються нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних.

Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації СРТ, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовується внутрішньокорпоративними каналами, відповідна частина платежів надходить від закордонних філій до материнський компаній.

Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, включенню країни в техноглобалістський тренд СРТ. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційного самовідтворення.

Найбільш “вузьке місце” в державно-господарському відродженні України становить відсутність сталої, ретельно обгрунтованої і перспективної економічної політики, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.

Концепція такої політики розроблена в Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи:

1. еколого-інноваційний імператив реформування економіки України. Тобто безумовна пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і другорядність товарного насичення ринку на цьому етапі.

2. Інноваційно-випереджувальне спрямування науково-промислової революції в країні. Ідеться про обгрунтуваний вибір і концентрацію ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях.

3. Масштабна “інтелектуалізація” професійно-кадрового потенціалу України.

Вагомим чинником технологічного відродження України є забезпеченість країни науково-інженерним персоналом. За даними ООН, вона є найвищою у світі й становить в Україні 6761 чол на 1 млн населення, тоді як у США – 3873 чол., Швеції – 3081, Нідерландах – 2656.

Але насьогодні у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке постійно зростає. У 2005 р витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 27,3 млн дол, надходження – 1,3 млн дол. З 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб’єктами України на початок 2005 р, 53 стосувалися права на викоритання винаходів, 35 – ноу-хау, 109 – послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з них підписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни).

Їх розподіл має такий виглід: 20 з Росією, 6 – Польщею, 5 – Китаєм, по 3 – з Молдовою, США та Іраном.

Із 27 закуплених за цей рік закордоних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, 13 – ноу-хау та послуги типу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх, ні до наукомістких. Отже відбувається не трансферт, а дифузія вже “відпрацьованих” технологій.

Щодо патентної діяльності, то чисельність винаходів скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 раза.

Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізенгові операції. Їх загальний обсяг, за даними асоціації “Укрлізинг”, сягає 1 700 млн дол., ¾ з яких становлять міжнародні трансакції. Але цей перспективний напрям трансферту технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер.

Загострюється структурних перекіс в інноватиці – більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузькому секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише 0,3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування.

І, нарешті, звернемося до міжнародного науково-технічного співробітництва. Правове середовище для такого спвіробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низьки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень порівняний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень на виконання замовних робіт на витратами зі спільних розробок, у 1998-1999 рр варіювалося від 48 до 34 млн дол. Це свідчить про досить високий рейтинг вітчизняних наукових шкіл у світі.

Таким чином, ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бізнему має сприяти нарощуванню науково-технічного потенціалу України, прискореню її інтеграції у СРТ.

6.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 9

Питання для обговорення

1. Теорії впливу технічного прогресу на МТ.

2. Міжнародний рух технологій.

3. Модель технічного процесу.

4. Механізм міжнародної передачі технологій.

6.3. Інформаційні джерела

1. Киреев А. Международная экономика: движение товаров и факторов производства. – М.: Международные отношения, 1997. - С. 77-280.

2. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. - Одеса: Астропринт, 2001. - С. 55-68.

3. Линдерт П.Х. Экономика мирохозяйственных связей. Пер. с англ.- М.: Прогресс. Универс, 1997. - С.19-273.

4. Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економіка. Навчальний посібник.- К.: ВІПОЛ, 1996. - С.24-37.

5. Пахомов Ю.М., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки у глобальному конкурентному середовищі. – К.: Україна, 2003. - С. 139-159.

6. Циганкова Т.М., Петрашко Л.П., Кальченко Т.В. Міжнародна торгівля . — К.: КНЕУ, 2001. – С.45-128.

Тема 7. Міжнародна торгова політика

7.1. Методичні поради до вивчення теми

Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:

1) одностороннє;

2) двостороннє;

3) багатостороннє.

В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.

Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

- селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

- галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

- колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

- прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Чвіирва організація торгівлі – СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як:

- інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;

- перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита.

Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

Мито виконує три основні функції:

- фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно є однією зі статей доходної частини державного бюджету;

- протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

- балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита.

По засобу стягування:

- адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості);

- специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);

- комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).

Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.

Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:

1. За напрямком їх дії:

- експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

- імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

2. За обсягом дії:

- глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;

- індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:

1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;

2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;

4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.

“Добровільне” обмеження експорту (voluntary export restraint) – це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Їх є дуже багато, за деякими даними до кількох сотень. Але основними з них є:

- адміністративні формальності – національні правила проведення імпортних операцій, які обмежують імпорт (обов’язкове використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання, отримання імпортних ліцензій при виконанні ряду вимог і т. ін.);

- технічні бар’єри – приховані методи торговельної політики, які виникають тому, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила, побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо;

- встановлення мінімальних імпортних цін – передбачає суворе дотримання експортером рівня цін, установлених країною-імпортером;

- імпортні податки – прикордонний податок, яким обкладаються товари при перетині митних кордонів конкретної країни. До них відносяться: митні збори, пов’язані з оформленням митних документів, або зі здійсненням митного контролю; сплата зборів за перевірку якості імпортованого товару; торговельні збори; статистичні збори; збори за здійснення фітосанітарного контролю; сезонні та екологічні збори;

- імпортний депозит – форма задатку, який імпортер повинен внести в свій банк в національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару;

- валютні обмеження – регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою і іншими валютними цінностями;

- компенсаційне мито – накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів;

- антидемпінгове мито – застосовується, якщо на територію країни товар ввозиться за демпінговими цінами.

Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах.

Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:

- спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;

- навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва;

- постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої;

- зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют;

- взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.

В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є:

- ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;

- сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри.

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн, що дозволяють застосовувати антидемпінгове мито у разі відкриття факту демпінгу.

Ставку антидемпінгового мита зазвичай визначають одним з наступних засобів:

- як різницю в ціні, за якою товар реально продається на ринку країни-експортера і на ринку країни-імпортера. Якщо товар виробляється тільки на експорт і не продається на ринку країни-експортера, то ціна на нього на внутрішньому ринку країни-імпортера порівнюється з його ціною на внутрішньому ринку будь-якої третьої країни;

- як різницю в ціні, за якою товар повинен був би продаватися на ринку країни-експортера, і ціни, за якою він реально продається на ринку країни-імпортера. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат, прибутку з продажу на внутрішньому ринку і вартості упаковки і транспортування товару до країни-імпортера.

Антидемпінгове мито, як і звичайне мито, призводить до підвищення внутрішніх цін і витрат у добробуті країни. Водночас, якщо введення антидемпінгового мита змусить фірму, що здійснює демпінг, ще більш знизити експортну ціну, то країна-імпортер може одержати виграш, як у випадку з оптимальним тарифом.

7.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 10

Питання для обговорення

1. Сутність регулювання МТ.

2. Принципи регулювання МТ.

3. Митний тариф та митний податок.

Семінарське заняття 11

Питання для обговорення

1. Нетарифні засоби регулювання МТ.

2. Механізм захисту національних ринків в межах діяльності СОТ.

3. Врегулювання суперечок в рамках СОТ