Державне управління економікою: сутність цілі,органи, функції, методи

Державне управління економікою можна розглядати з теоретичного і практичного погляду.

З теоретичного погляду державне управління економікою — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

Конкретні напрямки, засоби, методи, масштаби державного управління економікою визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто державне управління економікою має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.

Складною теоретичною проблемою є визначення об'єкта державного управління економікою. Дослідження науковців і практична діяльність держави в цій сфері мають поки що фрагментарний, не комплексний характер. Об'єктом державного управління економікою є економічна система держави, тобто об'єкти державного управління економікою і макроекономіки є тими самими. У зв'язку з цим методологічною основою державного управління економікою є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами державного управління економікою є також:

· економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення);

· соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.);

· відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо);

· ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність утілення названих об'єктів державного управління в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного управління є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

З практичного погляду державне управління економікою — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб'єктом державного управління є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби державного управління економікою, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного управління економікою стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

Державне управління у сфері економіки ґрунтується на конституційному положенні щодо соціальної спрямованості економіки. Управління має на меті органічне поєднання заходів для економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, спрямованою на підвищення життєвого рівня населення.

Основними напрямами, що охоплюються державним управлінням у сфері економіки, є:

· фінансова політика та її стабілізація;

· грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи;

· інноваційно-інвестиційна діяльність;

· прискорення приватизаційних процесів;

· посилення управління державним сектором економіки;

· зовнішньоекономічна політика й залучення іноземних інвестицій;

· подолання платіжної кризи;

· політика доходів та регулювання заробітної плати;

· стимулювання малого бізнесу та соціальна політика.

Отже, держава в інтересах суспільства визначає й забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує й розвиває економічно і соціально вигідні сфери. Вона створює й гарантує рівні умови господарюванню, встановлює правила поведінки суб’єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Окрім внутрішніх органів управління підприємствами та організаціями, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об'єктивно необхідними й доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.

Розглянемо чинну в Україні систему загальнодержавного управління підприємствами, організаціями та іншими первинними ланками національної економіки.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує ті або інші підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента.

Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють систему державного управління суб'єктами господарювання (діяльності), є конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства.

Основними складовими елементами чинної системи загальнодержавного управління сферою економіки служать галузеві та функціональні міністерства.

Будь-яке міністерство очолює міністр, який має кількох заступників (здебільшого один з них є першим).

До складу органів управління міністерства входять департаменти (управління) та відділи, які керують підприємствами (організаціями) з певних питань у межах своєї компетенції.

Функції державного управління економікою — це та роль, яку виконує державний апарат (система, що управляє або її елементи) для того, щоби спрямувати, організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених цілей. У функціях державного управління виявляється його сутність.

Саме функції управління складають засади управлінських зв’язків між суб’єктом та об’єктом. Ці засади реальні, силові, цілеспрямовані, мають організуючий та регулюючий вплив на кероване явище, відносини, стан, на який останні реагують та сприймають.

Функції управління мають такі основні властивості:

· є зовнішнім проявом властивостей об’єкту;

· мають цілеспрямований, уособлений та самостійний характер;

· є об’єктивно необхідними для здійснення процесу управління;

· реалізуються певними методами;

· характеризують зміст управлінської діяльності.

Функції державного управління реалізуються державою у особі відповідних органів, посадових осіб. Характер функцій визначається завданнями, які стоять перед державою в області державного управління у найважливіших сферах суспільного життя. Для виконання завдань органи державного управління мають певні повноваження. Ці повноваження мають державно-владний характер.

Отже, функції державного управління – конкретні види керуючих дій держави у особі відповідних органів, посадових осіб, відмінних одне від одного за предметом, змістом та засобом впливу керуючого суб’єкту на керований об’єкт.

Для функцій державного управління характерні наступні ознаки:

· зовнішній прояв властивостей держави;

· здійснюються від імені держави відповідними органами (посадовими особами);

· мають державно-владний, організуючий характер, закріплені у правовій формі.

Відповідно до системного підходу дослідження проблем державного управління економікою, залежно від спрямованості впливу функції поділяють на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх функцій державного управління економікою належать ті, що відображають вплив на економіку органів державного управління:

· стратегія макроекономічних перетворень;

· фінансово-економічна політика;

· зовнішньоекономічна політика;

· валютне регулювання;

· регулювання банківської сфери;

· політика інвестування;

· кредитна політика;

· бюджетна політика;

· податкова політика.

Внутрішні функції відображають характер державного управління економікою, зумовлені організацією державного управління, організаційною побудовою системи органів державного управління, організацією державної служби.

Наступним критерієм поділу функцій є об’єктивність. Так, виділяють об’єктивні функції органу державного управління економікою, які відповідають загальнодержавним завданням та меті загальнополітичних перетворень та суб’єктивні функції – тобто функції конкретних виконавців.

До об’єктивних функцій можливо віднести:

· забезпечення соціально-економічної політики;

· здійснення регіональної політики;

· здійснення структурної політики;

· бюджетування;

· оподаткування;

· кредитування;

· політика адміністративних перетворень.

Зміст об’єктивних функцій частково збігається із змістом зовнішніх, але є ширшим за зовнішні функції тому, що до об’єктивних можливо віднести, частково, внутрішні.

Доцільно також виділення функцій державного управління економікою відповідно основних стадій процесу управління:

· функція вироблення та прийняття рішень;

· організації;

· регулювання;

· корегування;

· обліку та контролю.

Функції державного управління економікою можливо виділяти за критерієм стадій інформаційного процесу:

· функція збору;

· функція обробки;

· аналіз інформації;

· обміну інформацією;

· прогнозування;

· регулювання;

· координування;

· стимулювання;

· обліку та контролю.

Також виділяють загальні, спеціальні, допоміжні функції.

До загальних відносяться ті, які об’єктивно притаманні процесу управління та виражають загальні закономірності управління як соціальної категорії. Через ці функції вирішуються найбільш узагальнені завдання управлінської діяльності, які відносяться до усіх суб’єктів та об’єктів управління.

Спеціальні – відображають специфічні боки конкретного об’єкту управління. Основою спеціальних функцій є особливості управління державою, підприємством, організацією.

Допоміжні призначені для обслуговування процесу управління: діловодство, секретаріат, архівна діяльність, канцелярська діяльність. Аналіз змісту допоміжних функцій дозволяє зробити висновок про те, що їх можливо віднести до загальних за підставою вирішення ними завдань, віднесених до усіх суб’єктів та об’єктів управління.

Методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Особливості методів державно управління:

· реалізуються в процесі державного управління;

· виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління, є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);

· в методах державного управління завжди міститься воля держави;

· виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

· використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;

· мають свою форму і зовнішнє вираження.

Традиційно управлінські методи поділяються на :

· наукові та ненаукові методи;

· демократичні й диктаторські;

· державні й суспільні (громадські);

· творчі й шаблонні;

· адміністративні й економічні;

· прямого й непрямого впливу;

· загальні й спеціальні.

Проаналізуємо загальні методи адміністративні й економічні методи:

Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів, мають директивний, обов’язковий характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління відносяться:

· індикативне планування;

· державне регулювання;

· грошово-кредитна та фінансова політика;

· конкурентна політика;

· вплив на ринкове ціноутворення;

· податкова політика;

· економічне стимулювання.

При визначенні співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління слід зазначити, що ці методи практично використовуються одними і тими ж суб’єктами управління та застосовуються щодо одних і тих же керованих об’єктів. Крім цього, вищенаведені методи використовуються з єдиною кінцевою метою – реалізація управлінського впливу суб’єкта управління на поведінку керованого об’єкта. Для реалізації і тих, й інших методів потрібна, як правило, правова форма.

План державного управління економікою

2.2.1. Визначення проблеми, на розв'язання якої спрямований план

Світова економічна криза не оминула Україну, болісно зачепивши майже всі галузі економіки, тисячі компаній і мільйони громадян. Криза загострила результати бездіяльності останніх років. В умовах, коли джерела швидкого зростання докризових років вичерпано, єдиний шлях виходу України на траєкторію сталого розвитку – це рішучі й всеосяжні реформи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки.

2.2.2. Аналіз причин виникнення проблеми та обгрунтування необхідності її розв'язання програмно-цільовим методом

Основними причинами виникнення проблеми є:

· Світова економічна криза;

· джерела швидкого зростання докризових років вичерпано

· застаріла законодавча база

Комплексне розв'язання проблеми можливе шляхом розроблення, прийняття та виконання Державного цільового плану управління розвитком економіки на період до 2022 року.

2.2.3.Мета плану

Реформи спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських громадян.

2.3.4. Визначення плану

План охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п'ятьма напрямами:

1. Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.

2. Формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.

3. Модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.

4. Збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.

5. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади).

2.3.5. Шляхи та способи розв'язання проблеми

Необхідні кроки:

1. З метою утримання низького рівня інфляції необхідно

· Затвердити найважливіші пріоритети роботи НБУ забезпечення низького рівня інфляції й підтримання стабільності фінансової системи шляхом розробки проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Національного банку України» та Супрводження законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Національного банку України» у Верховній Раді України;

· Поступово підвищувати дієвість використання процентної ставки як основного інструменту монетарної політики та гнучко управляти обмінним курсом національної валюти шляхом виконання положень Основних засад грошово-кредитної політики в частині забезпечення гнучкості обмінного курсу гривні та підвищення дієвості процентної політики;

· Посилити координацію НБУ й Кабінету Мінстрів України щодо вирішення завдань підтримання цінової стабільності шляхом підготовки Спільного Плану Кабінету Міністрів України та Національного банку України щодо переходу до режиму, що базується на ціновій стабільності; підписання Спільного Плану

· Підвищити політичну незалежність НБУ разом з посиленням підзвітності й прозорості його діяльності, поліпшити корпоративне управління НБУ шляхом розробка проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Національного банку України»; супроводження проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Національного банку України» у Верховній Раді України.

2. Для підвищення стабільності й збільшення капіталізації фінансової системи необхідно:

· Завершити рекапіталізацію за рахунок державних коштів, реорганізації або закриття банків, що втратили платоспроможність під час кризи шляхом: надання пропозицій з питань рекапіталізації банків за рахунок держави; приняття рішення стосовно участі держави у до капіталізації банків; постійний аналіз діяльності банків і, у разі наявності підстав прийняття рішення щодо відкликання ліцензії у банків, що втратили платоспроможність під час кризи.

· Підвищити вимоги до мінімального розміру статутного капіталу фінансових установ шляхом супроводження законопроекту №0884 "Про внесення змін до деяких законів України (щодо регулювання діяльності банків)" та супроводження законопроекту № 2540 від 22.05.2008р. у Верховній Раді України; 26.09.2008р. Верховною Радою України законопроект прийнято у першому читанні

· Доопрацювати законодавство для полегшення процесу злиття банків шляхом виявлення проблемних питань у процесі злиття банків; створення робочої групи з метою окреслення проблемних питань у процесі злиття банків; підготовка робочою групою відповідного законопроекту.

· Виявити банки, недокапіталізовані відповідно до діагностичного обстеження якості кредитного портфеля, здійсненого НБУ, скласти й довести до банків відповідні плани до капіталізації шляхом виявлення недокапіталізованих банків; затвердження програм капіталізації банків; контроль за виконанням банками програм до капіталізації.

3. Для збільшення обсягу надання фінансових послуг, відновлення нормального кредитування економіки за одночасного зниження рівня ризиків фінансової системи необхідно:

· Реформувати процедуру банкрутства шляхом створення робочої групи та розробки концепції

· Удосконалити нормативне врегулювання щодо забезпечення виконання зобов'язань позичальників за кредитними договорами з метою підвищення захисту прав кредитора та вкладників банків шляхом розробки проекту Закону України щодо врегулювання питання забезпечення виконання зобов'язань позичальників за кредитними договорами з метою підвищення захисту прав кредитора та вкладників банків

· Забезпечити повноцінне функціонування агентства кредитних історій шляхом: створення робочої групу з розробки закону "Про внесення змін до деяких Законів України (щодо вдосконалення законодавства щодо функціонування агентств/бюро кредитних історій та обміну інформацією між ними)"; залучити до складу групи досвідчених юристів; розробки Концепції законопроекту.

· Запровадити міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФЗ) для всіх фінансових установ шляхом: створення робочої групу щодо розробки закону "Про внесення змін до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні";.

4. Для зростання й розвитку фондового ринку й сектору фінансових послуг необхідно:

· Поліпшити координацію діяльності регуляторних органів фінансового сектору з метою моніторингу системних фінансових ризиків і вироблення погодженої стратегії й тактики регулювання фінансових ринків шляхом розробки проекту Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в частині визначення головного органу серед центральних органів виконавчої влади, відповідального за реалізацію єдиної фінансової політики у сфері фінансових послуг.

· Посилити інституціональну спроможність й операційну незалежність регуляторів ринку небанківських фінансових послуг і фондового ринку шляхом підготовки та запровадження законопроекту про необхідність підвищення фінансового забезпечення регулятора небанківських фінансових послуг

· Підвищити рівень капіталізації страхових компаній, запровадити принципи страхового нагляду відповідно до стандартів Міжнародної асоціації органів страхового нагляду й створити систему гарантування страхових виплат за договорами страхування життя шляхом оприлюднення законопроекту про внесення змін до Закону України "Про страхування".

· Створити законодавчу базу для впровадження нових фінансових інструментів та механізмів перерозподілу коштів, у т.ч. похідних цінних паперів шляхом подання та супроводження проекту Закону України "Про похідні (деривативи)" на розгляд до Кабінету Міністрів України

2.3.6. Очікувані результати виконання плану, визначення його ефективності

Виконання плану дасть змогу забезпечити:

§ створення передумови економічного росту

§ розвиток малого та середнього бізнесу

§ модернізація інфраструктури й базових секторів до 2015 року;

§ поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування;

§ підвищення якості державного управління.

Список літератури:

1. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні - О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін

2. Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України” від 24.12.1999 р. №1616 // Офіційний вісник України. – 1999. - №52.

3. Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Кабінеті міністрів України” від 15.03.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. - №11.

4. Розпорядження Глави Адміністрації Президента України від 17.04.2000 р. №30 “Про затвердження Положення про Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України”.

5. Закону України "Про державну службу"

6. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, Д36 О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. — К.: Знання-Прес, 2003. — 343 с

7. Самолюк В. В. Основи правознавства : навч. посіб. / В. В. Самолюк, А. О. Філіп’єв, Р. С. Мартинюк. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2006. – 253 с.

8. Делія Ю. В. Суб’єкти муніципального правотворчого процесу: теоретико-правовий аспект / Ю. В. Делія // Збірник наукових праць. – 2009. – № 2. – С. 57–68.

9. Самолюк В. В. Основи правознавства : навч. посіб. / В. В. Самолюк, А. О. Філіп’єв, Р. С. Мартинюк. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2006. – 253 с.

10. http://www.president.gov.ua/

11. http://www.ukrstat.gov.ua/

12. Андрусенко Г. О. Державне регулювання макроекономічними процесами: Опорний конспект лекцій / Г. О. Андрусенко, Г. І. Мостовий. – Х.: ХРІДУ АДУ „Магістр”, 2003. – 168 с.

13. Державне регулювання економіки : підруч. / І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога ; під ред. І. Р. Михасюка ; Льв. нац. ун-т ім. І.Франка : –2-ге вид., випр. і допов. – К. : Атака : Ельга-Н, 2000. – 592 с.