Сорти рослин та породи тварин; 10 страница

Норма частини 4 коментованої статті про право сторони передати спір, що виник при вне­сенні змін до договору або його розірванні, до суду, є однією з правових підстав позову, яка відповідно до вимог статті 54 ГПК України має зазначатися у позовній заяві.

У коментованій статті подається бажана, з точки зору законодавця, модель поведінки сто­рін при внесенні змін до договору або його розірванні. Ця модель має рекомендаційний характер з огляду на те, що будь-яких санкцій за недодержання порядку внесення змін до до­говору чи його розірвання, передбаченого частинами 2 та 3 коментованої статті (а саме порядку направлення пропозиції про зміну або розірвання договору та відповіді на неї), ГК не передбачає.

Тривалий час матеріально-правові норми, що регулюють порядок зміни та розірвання господарського договору, так само, як і порядок його укладення, містилися у процесуально­му законі - Господарському процесуальному кодексі України (Арбітражному процесуально­му кодексі України). Стаття 11 АПК України в редакції від 6 листопада 1991 р. встановлюва­ла аналогічний коментованому порядок зміни або розірвання господарських договорів. З внесенням 17 травня 2001 р. змін до цієї статті зазначений порядок поширювався, з ураху­ванням змісту статті 5 ГПК, тільки на певні категорії господарських договорів — договори пе­ревезення, договори про надання послуг зв'язку, договори, засновані на державному замов­ленні, а також у випадках, коли сторони домовилися про додержання такого порядку. Через це порядок внесення змін до договору чи його розірвання ототожнюється з досудовим(доар-бітражним) врегулюванням спору.

Але коментовані правила статті 188 ГК є нормами матеріально-правовими, а не процесуаль­ними (так само, як і норми, що регулюють порядок укладення договорів). Тому недодержання сторонами визначеного ГК порядку внесення змін до договору або його розірвання не можна кваліфікувати як порушення досудового порядку врегулювання спору і застосовувати наслідки, передбачені пунктом 6 частини 1 статті 63 та пунктом 3 частини 1 статті 81 ГПК України.

Оскільки господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при зміні або ро­зірванні договорів, то тільки дотримання сторонами встановленого даною статтею ГК поряд­ку зміни та розірвання договору і недосягнення при цьому згоди може свідчити про наявність між ними спору. Якщо ж особа, яка бажає змінити або розірвати договір, не зверталася з від­повідною пропозицією до іншої сторони, то в цьому разі немає підстав стверджувати про існування спору між сторонами.

5. Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту . укладення відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Як­що ж підставою для зміни або розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміне­ним чи розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним.

Відповідно до статті 84 ГПК України у резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при зміні договору, вказується рішення з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду в такій справі є юридичним фактом, з яким пов'язується настання пра­вових наслідків, визначених статтею 653 ЦК.

Глава 21 ЦІНИ І ЦІНОУТВОРЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 189. Ціна у господарських зобов'язаннях

1. Ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.

2. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

3. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або гранич­ні відхилення від державних фіксованих цін.

4. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формують­ся відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

1. Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визна­чається суспільно необхідними затратами праці. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

У частині 1 коментованої статті під ціною (тарифом) розуміється форма грошового визна­чення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. При цьо­му термін «тариф» вживається щодо господарських зобов'язань, пов'язаних з наданням по­слуг, і є встановленим компетентними органами розміром плати за надання послуг певного виду (наприклад зв'язку, транспортування, зберігання тощо).

2. Кодекс визначає ціну як істотну умову господарського договору. Отже, якщо сторони у належній формі не досягли згоди щодо ціни договору, останній не вважається укладеним (див. коментар до ч. 5 ст. 180 цього Кодексу).

Оскільки гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні (ст. З Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [385]), то й ціна у договорі зазначається у гривнях. За згодою сторін ціни у зов­нішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті.

При визначенні ціни у договорі слід враховувати також положення частини 2 статті 524 ЦК про те, що сторони можуть визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

3. Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів.

За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, що, у свою чергу, поділяються на договірні та ціни, які встановлюю­ться самостійно підприємствами і організаціями;

державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: а) державних фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

4. Певні особливості має ціноутворення при здійсненні експортних та імпортних опера­цій. Відповідно до частини 4 коментованої статті та статті 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» [493] при здійсненні експортно-імпортних операцій у розрахунках із зару­біжними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що фор­муються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Велике значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України має Указ Президента Укра­їни «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності» від 10 лютого 1996 р. та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності [288].

За загальним правилом контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності ви­значаються її суб'єктами на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Проте у ряді випадків Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладенні та здійснен­ні зовнішньоекономічних угод.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення екс­портної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно із законодавством України.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до статті 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293];

щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

експорт яких здійснюється в порядку, передбаченому статтею 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

в інших випадках - на виконання міжнародних зобов'язань України.

Індикативні ціни розробляє Мінекономіки та уповноважені ним організації на базі резуль­татів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних орга­нів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Укра­їні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і роз­рахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація і прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відпо­відному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки України.

Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваже­ними ним організаціями у газеті «Урядовий кур'єр» не рідше, ніж один раз на місяць.

Стаття 190. Вільні ціни

1. Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

2. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах -також за рішенням суб'єкта господарювання.

1. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винят­ком тих, на які встановлено державні ціни.

2. У практиці господарювання розрізняють два види вільних цін: а) відпускні ціни, тобто ті, які встановлюються суб'єктом господарювання - виробником продукції (товарів). Інакше вони ще називаються цінами виробника; б) договірні ціни, тобто ті ціни, що встановлюються у договорі за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, передбачених договором або законом. Зміна ціни у договорі після його виконання не допускається (ч. 2 і 3 ст. 632 ЦК).

Як передбачено частиною 4 статті 632 ЦК, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що скла­лися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Одним з видів вільних цін частина 2 коментованої статті називає ціни, що визначаються за рішенням суб'єкта господарювання для застосування їх у внутрішньогосподарських відно­синах, тобто тих, які складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносинах суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Стаття 191. Державні та комунальні ціни

1. Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справля­ють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та по­слуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресур­сів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

2. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послу­ги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (по­слуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

3. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України.

4. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами.

5. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих дер­жавних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надба­вок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.

6. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами під­приємництва, зобов'язані надати цим суб'єктам дотацію відповідно до закону.

1. Відповідно до частини 1 коментованої статті державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються: а) на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і ди­наміку цін; б) на продукцію та послуги, які мають суттєве соціальне значення для населення.

Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечу­вати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція суб'єкта господарювання є суспільно необхідною.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» від 21 жовтня 1994 р. [495] намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монополіями.

2. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. При цьому ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій, є предметом регулюван­ня діяльності суб'єктів природних монополій згідно із Законом України «Про природні мо­нополії» [419]. Відповідно до частини 2 статті 9 зазначеного Закону при регулюванні цін (та­рифів) на товари суб'єктів природних монополій враховуються:

витрати, які згідно із законами про оподаткування відносяться на валові витрати вироб­ництва та обігу;

податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів;

вартість основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування, потреби в інвести­ціях, необхідних для відтворення основних виробничих фондів;

очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами (тарифами);

віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів;

відповідність якості товарів, що виробляються (реалізуються), потребам споживачів;

державні дотації та інші форми державної підтримки.

Переліки видів продукції (послуг) суб'єктів господарювання - природних монополістів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

3. Згідно з частиною 3 коментованої статті державні ціни встановлюються на імпортні то­вари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Придбання товарів за раху­нок коштів Державного бюджету здійснюється відповідно до Закону України «Про закупів­лю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] та інших актів законодавства.

4. Частина 4 коментованої статті під комунальними цінами розуміє ціни на продукцію та по­слуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Встановлення таких цін може передбачатися законом, проте вже сьогодні відповідно до пункту 7 статті 18 Закону Укра­їни «Про місцеві державні адміністрації» [325] місцева державна адміністрація регулює ціни й тарифи за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їх споживання, здійснює контроль за їх додержанням.

Повноваження обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністра­цій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продук­ції, товарів і послуг затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулюван­ня цін (тарифів)» [87].

Так, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (вста­новлюють):

ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, дрова, торф'яні брикети, газ скраплений), що відпускаються населенню для побутових потреб;

граничні рівні рентабельності і торговельні надбавки на дитяче харчування;

розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутріш­ніх справ громадянам у нетверезому стані;

тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я;

граничні торговельні надбавки (націнки) на лікарські засоби і вироби медичного призна­чення, вказані у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, що реалізуються населенню через аптечну мережу, - на рівні не вище ніж 35 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості), а на ті, які придбаваються державними та комунальними закладами охорони здо­ров'я за бюджетні кошти, — на рівні не вище ніж 10 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості);

тарифи на інвентаризацію нерухомого майна, на оформлення прав власності на об'єкти нерухомого, майна та реєстрацію таких прав;

тарифи на ритуальні послуги, пов'язані з похованням;

граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів.

Обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, виконавчі органи Львівської і Криворізької міських рад регулюють (встановлюють) тарифи на перевезення па­сажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті — метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює у звичайному режимі руху).

За погодженням з обласними, Київською і Севастопольською міськими державними ад­міністраціями затверджуються тарифи:

на перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом у приміському сполученні -управліннями залізниць;

на перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом (який працює у звичайному режимі руху) в міжміському внутрішньообласному і приміському сполученні — Мінтрансом.

5. Частина 5 коментованої статті встановлює форми державного регулювання цін, яке здійснюється шляхом: а) встановлення фіксованих державних та комунальних цін; б) вста­новлення граничних рівнів цін; в) встановлення граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород; г) встановлення граничних нормативів рентабельності; д) за­провадження обов'язкового декларування зміни цін.

6. При встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання при­бутку суб'єктами підприємництва, органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання зобов'язані надати цим суб'єктам дотацію відповідно до закону. Ця норма встановле­на частиною 6 даної статті з урахуванням того, що метою підприємницької діяльності є одержання прибутку.

Надання дотацій є одним з основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 12 ГК) і, водночас, засобом державної підтримки суб'єктів господарювання, підстави і порядок застосування якого визначаються законом (ст. 16 ГК).

Стаття 192. Законодавство про ціни і ціноутворення

1. Політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноважен­ня органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються за­коном про ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.

1. Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної са­мостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;

збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;

об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

розширення сфери застосування вільних цін;

підвищення якості продукції;

соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;

створення необхідних економічних гарантій для виробників;

орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.

Відповідно до статті 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР» [128] політи­ка ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодав­ством. Головну роль відіграє Закон України «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриман­ням на території України. Закон поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форми власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих орга­нів місцевих рад щодо регулювання цін (тарифів)» від 25 грудня 1996 р. Кабінет Міністрів затвердив повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністра­цій щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торго­вельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни) цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг. До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів, цією постановою віднесені Мінекономіки, Мінтранс, Мінфін, Міносвіти, інші міністерства та відомства, а та­кож Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастопо­ля) державні адміністрації.

2. Контроль за додержанням державної дисципліни цін є одним з видів державного кон­тролю за діяльністю суб'єктів господарювання. Державний контроль за цінами здійснюєть­ся, головним чином, при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зо­крема, шляхом декларування) та додержання вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи - дер­жавні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами (урядовий орган державного управління), що функціонує у складі Мінекономіки України. Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами ма­ють, зокрема, право:

здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності пе­ревірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;

одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснення, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;

обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні приміщення підприємств, уста­нов і організацій незалежно від форми власності та місця їх знаходження;

вимагати від керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій усу­нення виявлених порушень законодавства про ціни;

зупиняти операції суб'єктів господарювання за поточними, валютними, іншими рахунка­ми в банках у разі відмови у проведенні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;

накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушення державної дисципліни цін.

Закон зобов'язує суб'єктів господарювання в установленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Глава 22 ВИКОНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Стаття 193. Загальні умови виконання господарських зобов'язань

1. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні вико­нувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших право­вих актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

331До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Ци­вільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногос­подарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господар­ських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

3. Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

4. Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, як­що інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або догово­ром, або не випливає із змісту зобов'язання.

5. Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не пе­редбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

6. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі нена­лежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

7. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випад­ків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належ­ним чином.

8. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимо­гу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язан­ня повністю або його частини.

1. Під виконанням господарського зобов'язання належним чином (належним виконанням) розуміється реалізація зобов'язаною і управненою сторонами суб'єктивних прав і обов'яз­ків, обумовлених цим зобов'язанням, у суворій відповідності з його змістом. Належне вико­нання конкретних зобов'язань залежить від особливостей їх окремих видів і підвидів. Так, виконання майново-господарського зобов'язання з перевезення вантажу полягає у своєчас­ній доставці останнього в установлене місце з дотриманням умов його збереження тощо. За­гальним щодо належного виконання господарських зобов'язань є відповідність виконання вимогам закону, іншого правового акта, договору, якими визначається зміст конкретного зо­бов'язання (суб'єктивні права та обов'язки його сторін), або вимогам, що у певних умовах звичайно ставляться.

Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться, — це звичаї, які склалися у господар­ській діяльності та управлінні нею, звичайна поведінка учасників господарських відносин у конкретних життєвих обставинах, адекватна повсякденна практика. Такі вимоги беруться до уваги лише у випадках, коли конкретні вказівки щодо належного виконання господарського зобов'язання відсутні у законі, іншому правовому акті, договорі. Тобто вони мають субсидійне (додаткове) значення і використовуються тільки тоді, коли вказані акти не дають від­повіді на питання, що постало. Так, передбачене статтею 177 Кодексу організаційно-госпо­дарське соціально-комунальне зобов'язання може бути виконане суб'єктом господарювання шляхом видання ним локального акта про створення спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та виконання цього акта у терміни, встановлені відповідним рішенням місцевої ради.

2. Правило, викладене в абзаці 2 частини 1 коментованої статті, про застосування до вико­нання господарських договорів відповідних положень Цивільного кодексу України з ураху­ванням особливостей, передбачених ГК, стосується усіх видів таких договорів - як тих, що є підставами виникнення та/чи формами організаційно-господарських зобов'язань, так і тих, які пов'язані з майново-господарськими зобов'язаннями. Причому норми Цивільного кодек­су мають застосовуватися до тих правовідносин, щодо яких у ГК відсутнє адекватне правове регулювання (докладніше див. п. 5 коментарю до ст. 175).

3. Поняття належного виконання зобов'язання охоплює також урахування кожною сторо­ною інтересів другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (ч. 2 ст. 193 Кодексу). Єдність інтересів управненої і зобов'язаної сторін у господарському зобов'язанні обумовлена підпорядкованістю їх меті досягнення єдиного економічного результату -належного виконання зобов'язання.