Стаття 1. Предмет регулювання 5 страница

Закріплене за державними установами і підприємствами майно не перебуває в безпосе­редньому віданні держави — не входить до складу її казни — і вона не здійснює стосовно нього розпорядницькі функції. Тільки перехід цього майна до казни породжує таке право. За тих же підстав звернення стягнення за боргами держави можливо тільки на майно, що знахо­диться в складі казни, - не закріплене за державними підприємствами й установами.

Державні та комунальні юридичні особи не відповідають за зобов'язаннями держави та територіальної громади. У свою чергу, держава та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом. Так, держава несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства при недостатності його майна.

Розмежування відповідальності проводиться й стосовно зобов'язань держави та терито­ріальних громад.

Держава, територіальні громади виступають сторонами в зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, можуть стягувати заподіяний шкодою збиток і відповідати за заподіяну шкоду.

Основу правового регулювання відповідальності держави, територіальних громад за за­подіяну шкоду становлять норми Конституції України. У главі 2 Конституції проголошуєть­ся право кожного на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадо­вих осіб (ст. 56).

Кожного разу, коли держава, територіальна громада стає учасником якихось правовідно­син, вони можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення прав і охоронюваних законом інтересів іншого учасника цих відносин, і навпаки. Це загальне правило, що стосу­ється правової відповідальності. Однак, говорячи про державу чи територіальну громаду як про суб'єкта відповідальності, слід мати на увазі особливі випадки позадоговірної відпо­відальності держави чи територіальної громади за шкоду, заподіяну у визначених законодав­ством випадках.

Шкода, заподіяна будь-якому учаснику відносин у сфері господарювання в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування або по­садових осіб цих органів, у тому числі в результаті видання акта державного органу або орга­ну місцевого самоврядування, що не відповідає законові або іншому правовому актові, підля­гає відшкодуванню. Шкода відшкодовується за рахунок відповідної казни.

Таким чином, Конституцією України встановлене загальне правило щодо відповідально­сті держави за шкоду, заподіяну її органами або їх посадовими особами. Така відповідаль­ність настає незалежно від того, чи є орган держави юридичною особою і чи може він са­мостійно нести відповідальність. Природно, держава не відповідає за юридичних осіб, що не виконують владних функцій, і їх посадових осіб, що не виключає субсидіарної відпо­відальності держави за зобов'язаннями окремих державних юридичних осіб.

5. Загальновизнано, що влада держави поширюється тільки на її територію і деякі інші простори відповідно до норм міжнародного права. Отже, за межами своєї території держава владу зазвичай не здійснює.

Особливістю участі держави у зовнішньогосподарському обороті є те, що органи, уповно­важені діяти від її імені, можуть вступати у відповідні відносини як безпосередньо, так і че­рез посольства, консульства або торгпредства. Останні повинні мати спеціальні повнова­ження діяти від імені названих органів, що представляють державу. Таким чином, має місце подвійне представництво. Однак дипломатичні й консульські служби можуть виступати від імені держави і безпосередньо при здійсненні угод для забезпечення своєї власної діяльності за кордоном (оренда приміщень, придбання у власність нерухомого майна та інші подібні дії), а також деяких інших угод. Зокрема, угода, укладена торговельним представництвом від імені держави, зобов'язує державу.

Особливості відповідальності держави і територіальних громад у відносинах, врегульова­них господарським законодавством, за участю іноземних юридичних осіб, громадян і держа­ви визначаються законом та міжнародними договорами України з урахуванням імунітету держави та її власності.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахова­ний на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економіч­них та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

3. Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умо­вах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

4. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення за­сад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціаль­ного розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

1. Частина перша статті 9 логічно розвиває загальну вимогу до формування суспільного господарського порядку, яка полягає в оптимальному поєднанні ринкового саморегулюван­ня економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів (див. Преамбулу, ст. 5 Кодексу та коментар до неї). Регулювання держа­вою макроекономічних процесів завжди має політичний характер, залежить від тих полі­тичних інтересів, які реалізує дана конкретна влада.

Відповідно до загальних засад Конституції України цим Кодексом встановлено, що еко­номічна і соціальна політика держави повинна спрямовуватися на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і на­селення в цілому. Таким чином, дана стаття є нормативно-правовим орієнтиром для будь-яких політичних сил, що формують та здійснюють економічну і соціальну політику в Укра­їні. При цьому реалізація державою економічної і соціальної політики, згідно з коментова­ною статтею, передбачає дві форми здійснення цієї політики - стратегічну (довгострокову) і тактичну (поточну).

2. Частини друга і третя цієї статті присвячені загальному визначенню економічної стра­тегії та економічної тактики. Зокрема, економічна стратегія передбачає вибір пріоритетних цілей народного господарства, а також засобів та способів реалізації вказаних цілей, врахо­вуючи об'єктивні процеси і тенденції розвитку, що мають місце у народному господарстві України та світовому господарстві. Обов'язковою умовою при цьому повинно бути враху­вання законних інтересів суб'єктів господарювання, що випливає з конституційного визна­чення України як демократичної і правової держави.

Разом з тим, при виборі економічної стратегії необхідно брати до уваги спектр інтересів суб'єктів господарювання, в тому числі ті, що не збігаються з законом. Визначений таким чином державою курс економічної політики, що розрахований на тривалу перспективу (від кількох до десятків років), передбачає вирішення крупномасштабних економічних і соціаль­них завдань, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її еко­номічного потенціалу і національного багатства, вирішення на цій основі завдань культур­ного розвитку, підвищення народного добробуту, - є курсом стратегічним.

На відміну від цього, економічна тактика передбачає визначення цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу відповідно до конкретних умов розвитку народного господарства в поточному періоді.

Співвідношення економічної стратегії і тактики не зводиться, однак, до однобічного жорсткого підпорядкування другої першій. Залежно від характеру конкретних умов, що складаються, держава може обрати й такі тактичні рішення, які не випливають з економічної стратегії; але при цьому повинна бути відповідним чином переглянута й уточнена стратегіч­на економічна політика.

3. Виняткове значення має правове закріплення економічної політики, до чого, власне, й зводиться головний зміст даної статті. Завдяки такому закріпленню економічна політика набуває формальної визначеності, необхідної для її чіткого та послідовного здійснення. Фор­малізація політичних цілей і завдань, засобів і способів їх реалізації, надання їх змісту нор­мативного характеру здійснюються шляхом прийняття правових актів, передбачених Кон­ституцією України. Насамперед, це засади внутрішньої і зовнішньої політики, які визначає Верховна Рада України (п. 5 ст. 85 Конституції), загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, які вона затверджує (п. 6 ст. 85 Конституції), програми діяльності Кабінету Міністрів України, що їх схвалює парламент (п. 11 ст. 85 Конституції).

Конкретизація правового закріплення економічної політики відбувається в актах держав­ного прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (див. коментар до ст. 11 цього Кодексу), а також у законах та інших нормативно-правових актах, серед яких ви­ключна роль належить бюджетному законодавству. До актів конкретизації правового за­кріплення економічної політики належать також програми Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористу­вання, охорони довкілля (ст. 138 Конституції), а також програми соціально-економічного та культурного розвитку, які затверджують органи місцевого самоврядування (ст. 143 Консти­туції). Правове визначення і закріплення у різних формах здійснення економічної політики держави об'єктивно зумовлюється змішаним характером національної економіки, що відпо­відає тенденціям розвитку економіки найбільш передових країн.

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньо­галузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-техніч­ний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростан­ня рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхід­них умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення ос­новних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріори­тети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відпові­дального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання най­більш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної бага­тоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійс­нення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, ек­вівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єк­тами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господар­ської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального кон­курентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємо­дії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування дохо­дів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпе­чення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

Податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого подат­кового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхід­ної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справед­ливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської систе­ми, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу на­ціональної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валют­них резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин су­б'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національ­ного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяль­ності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, полі­тику соціального захисту та соціального забезпечення.

1. Поряд із закріпленням форм реалізації економічної політики попередньою статтею Ко­дексу, коментована стаття дає визначення економічної політики шляхом характеристики основних її напрямів або видів. Таке визначення зумовлюється потребою уніфікувати, при­вести до певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, по­в'язаної з виробленням та реалізацією економічної політики держави. Зокрема, наведені в цій статті визначення мають використовуватися в процесі державного прогнозування та роз­роблення програм економічного і соціального розвитку України, передбачених відповідним Законом [27], при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкрет­них положень законодавчих актів. Разом з тим вони забезпечують можливість більш чіткого розуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомле­ного здійснення своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.

У коментованій статті основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику інституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, гро­шово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це загальна диференціація основ­них видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів за більш конкретними сферами. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюють­ся загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазна­чено в цій статті.

2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використанням природних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на довколишнє середови­ще, у частині другій цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також еколо­гічну політику. Зміст вказаної політики визначається необхідністю забезпечити раціональне використання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворен­ня, а також необхідністю створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані поло­ження ґрунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конституційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).

3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різнома­нітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, частиною третьою коментова­ної статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соці­ального захисту та соціального забезпечення. Здійснення названих видів політики у со­ціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначен­ня її як соціальної держави, вимоги забезпечення державою соціальної спрямованості еконо­міки, а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конститу­ції), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні пра­ва. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36).

Захистові прав споживачів присвячено положення статей 20 та 39 ГК, у статті 69 цього Кодексу встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а стаття 19 пе­редбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема, у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, даний Кодекс не лише про­голошує необхідність здійснення зазначених видів політики в соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо здійснення цієї політики.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і про­грамних документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення про­грам економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних до­кументів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого само­врядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської діяльності є Держав­на програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет Укра­їни, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, по­рядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні про­грами.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися пе­редбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

1. Норми даної статті справляють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб'єктів господарювання. У них закріплюється спрямованність правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб'єктів господарювання до врахування в їх діяльності показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у пункті 1 даної статті, можна отримати від державних і комунальних підприємств, а також від великих підприємств будь-якого виду власності та організаційно-правової форми. Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов'язані виконувати загальногосподарські задачі досягнення макроекономічного ефекту в масштабах регіону України чи держави в цілому. Другі ж, при відсутності позитивного зобов'язання їх до виконання загальногосподарських задач, маючи значні масштаби виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можливо саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до організації державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними - надання управлінських технологій, по­слуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті підприємствами зобов'язання відносно залучен­ня до організації і реалізації державних програм. Під правовими - надання сприятливого юридичного режиму для здійснення тієї чи іншої господарської діяльності.

2. Сутність наведених у пункті 2 коментованої статті принципів державного прогнозуван­ня та розроблення програм економічного і соціального розвитку України співвідноситься з головним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну на­ціональну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у статті 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98]: це принципи цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотри­мання загальнодержавних інтересів. Такі принципи орієнтують на створення умов для збіль­шення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і корот­кострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть над­національного масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і со­ціального розвитку важливим є врахування вимог забезпечення сталого економічного роз­витку, розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються ці вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Тому можна перед­бачити, що названі вимоги в подальшому знайдуть конкретний відбиток у законодавстві України.

Безумовно, при подальшому вдосконаленні законодавства знайдуть закріплення загаль­ний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань.

3. Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені у частині 3 даної статті, що в принципі не потребує якихось коментувань. Інша справа, що не всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічні держав­ні бюджети України складаються на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші фор­ми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подаль­шому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програми економічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.

4. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в питаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвит­ку. Очевидний зв'язок даного положення зі статтею 18 Закону України «Про державне про­гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98], яка має назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку». Тому нормами цієї статті і слід ке­руватися.

5. Стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудо­вих, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб'єк­там господарювання, які враховують суспільні інтереси, відображені в програмних докумен­тах. Мета цієї норми очевидна — подолати байдужість суб'єктів, що господарюють, до враху­вання суспільних інтересів.

Слід звернути увагу на те, що позитивні зобов'язання суб'єктів господарювання щодо вра­хування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку (за винятком державних і комунальних підприємств), відсутні. При цьому показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є лише орієнтиром для розроблення суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів, що сприяють досягненню приватного інтересу. Тому для створення умов, зазначених у пункті 1 даної статті, при здійсненні державою еконо­мічної стратегії і тактики у сфері господарювання як державній, так і територіально-господарській системі не знадобляться додаткові повноваження. Однак за неналежних економіч­них, організаційних і правових умов не може бути гарантованим те, що показники прогноз­них і програмних документів економічного і соціального розвитку будуть затребувані.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів госпо­дарювання є: