Тенденції розвитку економіки знань

Стаття присвячена аналізу основних аспектів економіки, що базується на знаннях. Показано, що перехід до виваженого виробництва економічних знань у державі є запорукою процвітання економіки і нації, а на перехідному етапі поширюється аналіз і співставлення сукупності індикаторів економіки. Дж. 11.

Введення.Формування економіки, заснованої на знаннях, стає одним з основних стратегічних пріоритетів політики як розвинених країн, так і країн, що розвиваються. У червні 2000 року на Лісабонському саміті Радою Європи визначена стратегічна мета на сторіччя - економіка Євросоюзу повинна сформуватися «найбільш конкурентоспроможною (інвестиції в наукові дослідження та зміцнення єдиного ринку) і динамічною у світі економікою, яка заснована на знаннях (інвестиції в людський ресурс) і спроможна забезпечити стійке економічне зростання (стимулювання інвестицій у нові технології та розвиток інноваційного бізнесу), поряд зі зростанням кількості і якості робочих місць та зміцненням соціальної згоди». Однак для України процес переходу до економіки знань перебуває у початковій стадії, мало уваги звертається і на виробництво нових знань.

Постановка задачі.У російській науковій літературі рішенню проблеми виробництва нових знань присвячені роботи В.Л. Макарова, Д.С. Львова, Г.Б. Клейнера ін. Так, В.Л. Макаров досліджував основні аспекти економіки знань, що характеризують їхню високу значимість у діяльності підприємства, а Г.Б. Клейнер уважав, що кожна історична епоха народжувала свої домінуючі способи виробництва й оцінки нових знань. До цього процесу підключаються й українські економісти І.В. Сименко і Т.В. Соловйова, які визначають економічні знання індикатором розвитку суспільства, а Скороход Н.М. визнає, що інвестиції в освіту є головною умовою рівноважного економічного росту.

Питання виробництва нових знань одним з перших почав розглядати Ф. Махлуп, який обґрунтував значимість впливу їхнього створення на розвиток виробничої діяльності економічних агентів. Надалі І. Нонака визначив підходи до оцінки ефективності діяльності по виробництву нових знань. В якості основного критерію оцінки виробничої ефективності, він виділяє здатність суб'єкта перетворювати неформалізовані знання у формалізовані, але і він не запропонував методи оцінки ефективності впровадження нових знань у діяльність господарюючих суб'єктів.

Керуючись наведеним, метою дослідження виступає розпізнання і утвердження рис нової економіки на теренах господарства України. За методом перебору і співставлення множини індикаторів економіки вирішується задача розповсюдження здобутків від критичного аналізу досягнень в різних сферах людської діяльності з застосуванням високих технологій і новітніх знань.

Результати. Термін «економіка знань», введений у науковий обіг Фрицем Махлупом (1962 p.), був застосований спочатку до одного із секторів економіки. Зараз цей термін поряд з термінами «економіка, що базується на знаннях», «інноваційна економіка», «нова економіка», «суспільство знань», «електронна економіка» тощо є більш поширеним і використовується переважно для визначення типу економіки, у якій знання відіграють вирішальну роль, а виробництво знань є джерелом економічного зростання. За своєю сутністю «нова економіка» - це економіка знань та ідей, в якій основою створення нових робочих місць і вищого рівня життя населення є інновації, нові технології, що є інтегрованими в продукти і служби [1]. Тобто нова економіка характеризується як економіка, в якій високе економічне зростання є наслідком екстенсивного використання інформаційних технологій. У сучасній економічній літературі найчастіше використовується визначення, запропоноване фахівцями Всесвітнього банку, які під економікою знань розуміють економіку, що створює, поширює і використовує знання для прискорення власного росту і підвищення конкурентоспроможності. Тому в подальшому результатом якісного розвитку соціуму може стати ефективне застосування знання як найважливішого ресурсу соціально-економічного розвитку суспільства. За відповідними процесами формується зовсім інша економіка з новими властивостями і якісними характеристиками – це економіка інновацій, економіка знань. Нова якість економіки має незаперечні переваги, що узагальнюється у джерелі [2] як:

1) необмеженість ресурсної бази, бо знання на відміну від природних ресурсів безмежні;

2) неможливість локалізованості розвитку, бо взаємопроникнення економік рухається за рахунок високотехнологічної продукції;

3) віртуалізація взаємодії покупців і продавців, бо витрати на обіг знижуються;

4) неефективність протекціонізму як форми підтримки власного виробника, бо інновації обмеженими у своєму переміщенні не можуть бути;

5) формування та розвиток високотехнологічних ринків, бо науково-технологічний комплекс, який сприяє переходу середовища від рентно-сировинного укладу до інноваційного суспільства, має визначну роль;

6) зростання експорту інтелектуальних послуг і людського капіталу, бо цінність освіти як ресурсу, що копіюється в людині, а не в природних ресурсах, є більшою.

Провідні риси нової економіки визначив К. Келлі [3]. Він вважає найбільш очевидними в сучасному світі глобальний характер змін, що відбуваються, і оперування невідчутними благами, якими є ідеї, інформація і взаємовідносини, а за цим будуються переплетіння і взаємозв'язки між окремими сегментами економіки. Обґрунтованими є також і тенденції, що формують підвалини економіки знань за положеннями джерела [4], а саме: перетворення знань у важливий фактор виробництва поряд з капіталом, працею і природними ресурсами; збільшення частки сфери послуг і випереджальне зростання «знаннємістких» послуг для бізнесу; підвищення ваги інтелектуального капіталу й інвестицій у системі освіти і підготовки кадрів; розвиток і широкомасштабне використання нових інформаційно-комунікаційних технологій; перетворення інновацій в провідне джерело економічного зростання і конкурентоспроможності підприємств, регіонів і національних економік; усвідомлення в діловому середовищі важливості знання для забезпечення конкурентоспроможності і економічного зростання.

В історичному сприйнятті теоретичною основою обґрунтування економіки знань є ідея інновацій, яка в економічній науці споконвічно пов'язується з нововведеннями і перетвореннями у різних сферах суспільного виробництва. А. Сміт і К. Маркс заснували традицію, яку згодом розвивали Р. Солоу і Е. Денісон, розглядати в якості одного з основних джерел інноваційного розвитку економіки нове в науці і техніці. Доказових наукових фактів, щоб здійснювати таке повсемісно не знайшлося, і тільки на сучасному етапі розвитку цивілізації ключовими елементами для розуміння інноваційного розвитку включені поняття «знання» і «інформації», інновації уявляються як злиття потоків у результаті цілеспрямованого розвитку науки, техніки і технології, а інноваційна економіка - як економіка знань, де знання, що включені в інновації, відіграють домінуючу роль в економічному розвитку. Такий зв'язок визнається, але первинним визнається поперемінно то людина, то капітал.

У теперішній час в економіці знань особлива увага приділяється людському капіталу і створенню такої інфраструктури, що дозволила б оптимально використовувати накопичений суспільством досвід і знання у виробництві і споживанні. Для рішення таких завдань і дослідження нових процесів і явищ формується система індикаторів, що відображає рівень розвитку сектора підвищеного попиту на знання і у цілому до економіки, заснованої на знаннях. Запропонована і діє система індикаторів економіки, що базується на знаннях. За складом цієї системи можна досягти позитивних зрушень, якщо працювати з наступними групами індикаторів, як-от:

1. Інноваційна активність. Інноваційна активність (частка підприємств, які займаються інноваціями) в економіці України низька, її рівень коливається в межах 11,2-14,2%. Наприклад, 13,0% було в 2008 р. Для порівняння: скажемо, що в 2000 р. рівень інноваційної активності був вищий у 1,5 рази і становив 18,0%. Але у тому році проти попереднього майже не збільшилися обсяги витрат як на дослідження і наукові розробки, так і на придбання машин та устаткування, що потрібні були для упровадження інновацій. Тобто показники інноваційної активності в Україні не відповідають сучасним світовим тенденціям: у розвинених країнах (Японія, Німеччина) статистика фіксує їх рівень у 50-80%, а в країнах Центральної і Східної Європи - 30% [5].

2. Розмір інвестицій у сектор знань (як у суспільний, так і у приватний), що включає видатки на вищу освіту, наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки та у розробку програмного забезпечення. Інвестиції в знання в окремих країнах складають майже 9% ВВП, доля витрат на науку коливається від 1,8 до 6,8%. Найнижчий рівень цього показника мають країни Південної Європи, а найвищий - країни Північної Європи, Південна Корея і США. До речі, США і Японія уже декілька десятиліть звертають пильну увагу на економіку знань: з 1994 р. частка їх видатків на науку зростала динамічніше, ніж в ЄС. Для прикладу скажемо, що стаття 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає бюджетне фінансування даної сфери в розмірі 1,7% ВВП, але довгий час фінансування науки з цього джерела коливається у межах 0,41-0,48 ВВП [6]. У 2007 p. рівень досяг - 0,93% [7], і майже не збільшується.

3. Розробка і випуск інформаційного і комунікаційного устаткування, програмного продукту та послуг. Так, у 2002 р. найвищими темпами комп'ютеризації характеризувалися Китай (42%), Індія (25%), а в країнах Східної Європи - Польща (23,6%) і Німеччина (13,7%). В Україні прискорення темпів комп'ютеризації відбулося у 2003 p.: 18,1% проти 3,4% у попередньому. Але тенденції розвитку тут різнобічні - за 2000-2004 pp. частка Інтернет-споживачів у розвинених країнах зменшилась з 73 до 57%, а в країнах, що розвиваються, навпаки, збільшилася з 25 до 38% [6], і така тенденція розвитку залишається.

4. Збільшення чисельності зайнятих у сфері науки і високих технологій. У 1999 р. в країнах нараховувалося близько 38 млн. чол. (25% трудових ресурсів), зайнятих висококваліфікованою працею в названій сфері. В Україні цей показник постійно знижується: в 1990 р. із 1000 зайнятих в науково-технічній сфері працювало 11 таких фахівців, в 2000 р. - 6, а в 2005 р. - 5 [6]. В 1998 р. Україна по кількості наукових і інженерно-технічних працівників, зайнятих у сфері НІОКР із 6761 чол. на 1 млн. жителів, випереджала Японію і США (відповідно, 5777 і 3732 чол.). В 2006 р. цей показник в Україні складав уже 3495 чол. на 1 млн. жителів, у той час як позиції США і Японії не змінилися [8]. Але інтелектуальний потенціал країни залишається досить потужним і на теперішній час. Так, по даним ЮНЕСКО по інтелекту нації Україна займає 23 місце серед 192 країн.

5. Обсяг і структура венчурного капіталу. Цей індикатор зберігає роль провідного джерела фінансування нових високотехнологічних фірм. Частка венчурного капіталу у другій половині 90-х років XX століття становила 0,21% ВВП у США, 0,16% ВВП у Канаді і Нідерландах. Треба нагадати про те, що у країнах ЄС обсяг венчурного капіталу наприкінці минулого століття перевищував 10 млрд. дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових компаній країни, що і є перевагою. На 01.10.2009 р. в Україні діяло 968 інститутів спільного інвестування, з них 730 (75,4%) - це венчурні фонди, загальний обсяг активів яких сягав 58,7 млрд. грн.

6. Участь приватного капіталу у фінансуванні НІОКР. У більшості країн його частка у 90 роки ХХ століття зростала: зокрема, у країнах ЄС - із 52% до 55%, а у США - з 57% до 67%. В Україні ХХ століття видатки на наукові і науково-технічні роботи з бюджету зазвичай не перевищували 40-50% від загальної потреби, а інші - фінансуються з джерел, що є недержавними [7].

7. Структура видатків на НІОКР по стадіях наукових досліджень. У структурі фінансування наукової діяльності в Україні перше місце займають наукові розробки, що спрямовуються на фундаментальні дослідження, які сягають 22,5%, 17,0% - на прикладні та 12,0% на наукові послуги. Все ж таки, така структура фінансування в цілому, за оцінкою [7], відповідає світовим стандартам і сучасним потребам розвитку економіки держави.

8. Міжнародне співробітництво в галузі науки і інновацій. Експорт відповідних послуг в Україні постійно збільшується: з 2003 р. по 2005 р. він зріс з 52,9 до 98,3 млн. дол. США, а загальна кількість придбаних нових технологій у 2000-2007 pp. складає 5633. На власні дослідження і розробки за останні роки припадає в середньому 13-14% технологій від загальної кількості отриманих. Угоди на придбання технологій складаються постійно і постійно задовольняються.

9. Посилення кооперації між фірмами, науково-дослідними організаціями і університетами. Такий індикатор діє за домовленостями з провідними науковими центрами світу, які поширюються. Розрахунки не ведуться.

10. Міжнародний обмін результатами винахідницької діяльності. Для довідки – 14% отриманих у країнах патентів придбано іноземними резидентами, одночасно ці країни придбали близько 15% патентів із-за кордону.

11. Мобільність учених і інженерів, особливо високої кваліфікації. З України виїжджають постійно як фахівці, різної кваліфікації, так і ті студенти, що їдуть працювати чи вчитися до США, Англію, Німеччину й інші країни. Цей рух не обчислюється.

12. Збільшення обсягу фінансових операцій, у тому числі потоків прямих іноземних інвестицій. Прямі інвестиції в Україну складали у 1996 р. - 483,5 млн. дол. США; 1999 р. - 2063,6 млн. дол. США; 2000 р. - 2810,7 млн. дол. США; 2005 р. - 6794,4 млн. дол. США; 2007 р. - 16890,0 млн. дол. США; 2008 р. - 21607,3 млн. дол. США; 2009 р. - 29489,4 млн. дол. США. Прямі інвестиції за даними НБУ і Фонду державного майна України з України у 1996 р. досягли 20,3 млн. дол. США; у 1999 р. - 127,5 млн. дол. США; у 2000 р. - 97,5 млн. дол. США; у 2005 р. - 166,0 млн. дол. США; у 2007 р. - 219,5 млн. дол. США; у 2008 р. - 243,3 млн. дол. США; у 2009 р. - 6196,1 млн. дол. США. Тобто динаміка розвитку реєструється.

13. Частка високотехнологічних галузей обробної промисловості і
високотехнологічних послуг. Частка валової доданої вартості галузей високих технологій високого і середнього рівня у ВВП наприкінці 90-х років XX століття була особливо високою в Ірландії (понад 16%), Південній Кореї (12,6%), Німеччині (11,7%) і Японії (10,7%). Сукупна частка середньо і низькотехнологічних галузей в структурі виробництва обробної промисловості в Україні у 2008 р. складала 75%, середньо і високотехнологічних - 21,5%, високотехнологічних - лише 3,2% [5]. Тут факт тільки коментується.

14. Рівень розвитку ринкових послуг з підвищеним попитом на знання. Складає близько 18% ВВП, а разом з неринковими послугами, такими, наприклад, як освіта і охорона здоров'я, досягає 29-30%.

15. Зростання частки високотехнологічної продукції в товарообміні між країнами. Позитивне сальдо провідних країн у торгівлі високотехнологічною продукцією. За останні 20 років обсяг продажів в наукомісткому секторі розвинених країн збільшувався в 1,7 рази швидше, ніж в обробній промисловості. Так, США щорічно від експорту наукомісткої продукції отримує приблизно 700 млрд. дол. США, Німеччина – 530, Японія - 400. Попит на наукомістку продукцію у 2010 р. сягав рівня 3,5 - 4 трлн. дол. США.

16. Прискорення патентування результатів нових розробок і винаходів в області високих технологій. За останні роки зростає швидкість матеріалізації та упровадження знань. Так, для співставлення скажемо, що час між винаходом і його упровадженням складало для фотографії - 100 років, парової машини - 80, телефону - 50, літака - 20, атомної бомби - 6, лазера - 2 роки, а факсу – вже тільки 3 місяця [9].

Тривалий період часу, практично до середини XX століття, видатні вчені-економісти, призначаючи важливу роль використання нових знань у господарській діяльності економічних суб'єктів, розглядали тільки один вид знань, а саме: формалізоване знання, що необхідне у виробничих процесах. Тому, практично до 60-х років того століття, у світовій науковій думці були відсутні спроби класифікації знань, а вже потім Ф. Махлуп [10] підрозділяв всі знання, якими володіє конкретний індивід, на наступні п'ять видів, як-от:

1) практичні знання. Ті знання, що мають значення для роботи, прийняття рішень і дій і що можуть бути підрозділені у залежності від сфери діяльності на професійні знання, знання в галузі конкретної економіки, знання робітника, політичні знання, знання в області домогосподарства, інші практичні знання;

2) інтелектуальні знання. Ті знання, які задовольняють інтелектуальні потреби, вважаються ознакою широкої гуманітарної, природної освіти і загальної культури;

3) буденні знання. Ті знання, що задовольняють дрібну цікавість або потребу у невибагливих розвагах і емоційному збудженні;

4) духовні знання. Ті знання, що відносяться до пізнання віри, духовності і шляхів порятунку душі;

5) непотрібні знання. Ті знання, що лежать поза сферою інтересів того, хто пізнає, зазвичай здобуваються випадково і утримуються в пам'яті безцільно.

Очевидним є те, що до людського капіталу підприємства прямо, тобто безпосередньо, може бути віднесена тільки деяка виокремлена частина практичних знань працівника як індивіда (професійне знання, знання з галузі конкретної економіки, знання робітника) і, частково його інтелектуальні знання, які є необхідною умовою новаторства і творчості в бізнесі. У той же час, керуючись принципом системного підходу, не можна сказати однозначно, що інші знання індивіда не мають ніякого відношення до бізнесу підприємства. У тому числі і до його інтелектуального людського капіталу. Але оскільки, їхній вплив опосередкований, а тому їх важко облічувати, то рух до них гальмується. Наприклад, якщо система духовних цінностей особистості вступає в протиріччя з корпоративною філософією, то працівник може звільнитися з підприємства, тобто вийти за рамки системи, що створює вартість бізнесу, за рамки інтелектуального капіталу підприємства і т.ін. Таким прикладом підтверджується думка про те, що завжди є відносність і штучність процесу, але є й класифікація змісту.

Досліджуючи сутність класифікацій, треба визнати, що найбільш прийнятною є класифікація знань, що розроблена експертами Європейської комісії. У відповідності до неї враховуються [9]: наукові знання, що формуються в університетах, державних науково-дослідних інститутах і приватному корпоративному секторі досліджень і розробок; технічні знання, основними постачальниками яких є компанії підприємницького сектора, що проводять власні дослідження і розробки, інститути підприємницького сектора і державні наукові установи, університети, а також дослідницька активність у нових підприємницьких структурах, що виникають при створенні нового бізнесу; інновації, що здійснюються компаніями підприємницького сектора та новими створеними підприємствами; інтелектуальний капітал, що створюється у результаті діяльності університетів по підготовці фахівців і кадрів вищої кваліфікації, у процесі досліджень у державному і підприємницькому секторах, а також в інших спеціалізованих закладах вищої професійної освіти; кваліфікації і компетенції, що одержані в процесі навчання у вищих навчальних закладах, у корпоративному секторі, на професійних курсах або з'являються в результаті професійного досвіду працівників у всіх сферах економіки, включаючи і дослідницький сектор; інформаційно-комунікаційні технології, що створені в корпоративному секторі і розповсюджуються завдяки їхньому застосуванню та діяльності мережних структур.

Знання в певному сенсі є предметом самостійного економічного аналізу, його вартість і значення у виробництві все більше зростають, а отже зростає і його роль у розвитку економіки. Знання в економічній літературі представлені в декількох типах. Наприклад, експерти і економісти пропонують розрізняти чотири основних типи знань [11], а саме:

1) набір фактів - «знати що». Знання найбільш близькі до розуміння терміну «інформація» і можуть бути роздроблені і представлені у вигляді одиниць інформації;

2) знання як причина або основа, що утворює предметну область - «знати чому». Це наукове знання, є основою технологічних розробок продуктів і процесів, які визначають роботу більшості промислових галузей економіки. Виробництво і відтворення таких знань відбувається в організаціях, що є науково-освітнім комплексом - університети, науково-дослідні інститути, технологічні лабораторії і т.ін. Доступ до знань відбувається завдяки діловим контактам із ученими і кваліфікованим персоналом, зайнятим у відповідному комплексі, а також шляхом організації спільної діяльності, включаючи науково-дослідні проекти;

3) знання як набір спеціальних умінь або здібностей зробити що-небудь - «знати як». Знання тотожні категорії «конкретна праця», введеної в науковий обіг К. Марксом у провідній праці «Капітал»;

4) знання, що ідентифікують індивідуального носія - «знати хто». Знання включають інформацію про те, хто і якими знаннями і навичками володіє, комплекс соціальної взаємодії, що дозволяє використовувати досвід експертів. Чим вище ступінь економічної спеціалізації і поділу праці, чим вище ступінь технологічних змін у суспільстві, тим більшу значимість мають такі знання. Носять вони переважно внутрішній характер і інформаційному обміну піддаються рідко.

Аналіз змісту, специфіки і характеру використання знань дозволяє виділити і різновиди знань, які обумовлені їхнім споживчим характером і націленістю на втілення в конкретний товар чи послугу [9]. Розрізняються процедурні знання, які застосовуються для здійснення дій і відповідають на питання «як робити?», декларативні знання, що мають справу з описом і інформацією й відповідають на питання «що робити?», епізодичні знання, які використовуються, виходячи зі схожості ситуацій, аналогічності тематики попередніх епізодів, подій які, зберігаються, узагальнюються і знову застосовуються в новій ситуації, евристичні знання, які відносяться до практичних правил, виведені на загалах власного досвіду і дозволяють відзначити різницю між фахівцем і новачком, і, нарешті, які є знаннями про способи і методи пошуку та переробки інформації, прийняття рішень про те, коли необхідно звертатися до того чи іншого типу знань. Останні характеризуються більш високим рівнем абстракції в порівнянні з епізодичними, процедурними і декларативними знаннями.

Важливою якістю знання є його стабільність, що відображає, наскільки конкретні нововведення і наукові пізнання приймаються суспільством. Стабільність можна відобразити як вимір, що відповідає істинності і доказовості для більшості суб'єктів. Чим стійкіше знання, тим конкретніше уявлення людини про той чи інший об'єкт знання, бо знання - це продукт, з одного боку, приватний, який можна привласнювати, а з іншого боку - суспільний, що належить усім. Тому складається два підходи до виміру знань, а саме: по витратах на їхнє виробництво і по ринковій вартості проданих знань. Витрати на виробництво включають видатки на дослідження і розробки, на вищу освіту, на програмне забезпечення і т. ін., а ринкова вартість знань визначається попитом, і тільки попит визначає жити або не жити даному знанню надалі.

Знання має три принципові особливості. Перша особливість пов’язується з дискретністю знання як продукту, бо конкретне знання або створене, або його немає, а тому знання наполовину не існує точно так же, як і на одну третину. Друга особливість полягає в тому, що знання, подібно іншим суспільним благам, будучи створеними, доступні всім без винятку. Третя особливість полягає в тому, що за своєю природою знання є інформаційним продуктом, а інформація після того, як її спожили, не зникає, як звичайний матеріальний продукт. Останнє означає, що знання в сучасному світі включаються в основу соціально-економічних систем і розглядаються як найважливіша домінанта їх розвитку. Тобто знання:

- нарівні з капіталом і працею є ключовим фактором економічного зростання;

- є продуктом, оскільки виробництво знань є найбільш важливим і
визначальним компонентом сучасної економіки;

- стає найважливішим компонентом економічних відносин;

- є найважливішим чинником розвитку інформаційного суспільства, тобто такого сучасного суспільства, що базується на знаннях.

Висновки.Наукова новизна переходу до виробництва нових знань визначається двома факторами – науково-технічним прогресом і підприємницькою взаємодією – які в Україні поширюються після спаду господарства і стагнації. Таке з часом неминуче зверне увагу державного управління як на інформаційні технології, так і на знання, що їх рухають і розвивають соціуми. На даній стадії розгортання економіки інновацій і економіки знань дозволяється вести мову про соціальний ефект, бо будь-який інший ефект не оцінюється, і синергетичні зрушення. Оскільки знання є продуктом, який не потребує значних матеріальних витрат, їх обмін, за особистим досвідом, може бути необмеженими і перспективним для подальшого дослідження.

Список літератури:

1. Ткаченко Т.О. Інвестиції у вищу освіту - модуль «нової економіки» / Матеріали Міжнар. семінару «Нова економіка і вища освіта», 16-17.01.2003 p. / ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2003. - С. 155-158.

2. Грузков И.В. От индустриальной экономики к экономике знаний: теоретические аспекты, условия и возможности перехода / И.В. Грузков // Вестник Северо-Кавказкого гос. техн. ун-та. - 2008. - № 3. - С. 16-22.

3. Kelly К. New Rules for the Economy. Ten Radical Strategies for a Connected World. New York: Vikinq. -1999. - P. 2.

4. Хохлов Ю.Е. Экономика, основанная на знании: социально-экономические тенденции и политические цели / Ю.Е. Хохлов, С.Б. Шапошник // Информационное общество. - 2002. - № 4. - С. 4-7.

5. Мамонтова Н. Тенденции и особенности формирования и использования интеллектуального капитала в Украине / Н. Мамонтова // Экономика Украины. - 2010. - №8. - С. 30-39.

6. Гончаров Ю. Научный потенциал как фактор развития инновационно-инвестиционной системы Украины / Ю. Гончаров, А. Касич // Экономика Украины. - 2007. - №3. - С. 42-51.

7. Другов А. Направления совершенствования финансового обеспечения сферы науки в Украине / А. Другов // Экономика Украины. - 2010. - №7. - С. 69-77.

8. Ильяшенко С. Сущность, структура и методические основы оценки интеллектуального капитала предприятия / С. Ильяшенко // Экономика Украины. - 2008. -№11. - С. 16-26.

9. Мильнер Б. Управление интеллектуальными ресурсами / Б. Мильнер // Вопросы экономики. - 2008. - № 7. - С. 129-141.

10. Махлуп Ф. Производство и распределение знаний в США / Фриц Махлуп. - М.: Прогресс, 1966. - 462 с.

11. Миндели Л.Э. Концептуальные аспекты формирования экономики знаний / Л.Э. Миндели, Л.К. Пипия // Проблемы прогнозирования. - 2007. - №3. - С. 121-125.

УДК 330.13

Саенко Г.В., Микуленко Л.И.