Типи, види й форми власності. історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

ВЛАСНІСТЬ

1.Економічний І Юридичний Зміст Власності. Власність — складна соціологічна категорія, в якій вирізняють економічний, соціальний, правовий та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: політична економія, економічна теорія, юриспруденція, соціологія та ін. Найважливішими сторонами власності є економічна та правова (або юридична).
Економічна власність — виробничі відносини між людьми у процесі виробництва та привласнення різноманітних об'єктів (засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання та ін.) в усіх сферах суспільного відтворення.
Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.
Кількісний аспект власності — різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, в чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.
Якісний аспект власності — відносини між людьми, підприємствами, державою, між державами та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення — тобто у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Теоретичним вираженням відносин власності є сукупність таких економічних категорій, як "вартість", "ціна", "гроші", "капітал", "заробітна плата", "прибуток", "податок" та ін.
Для окремої людини кількісний аспект власності означає привласнення певних об'єктів власності, що є найвагомішим чинником наявності чи відсутності (або наявності слабких) стимулів до праці. За словами А. Сміта, людина, яка неспроможна придбати жодної власності, не може мати інших інтересів, як їсти якомога більше і працювати менше
Якісний аспект власності означає відносини привласнення, в які людина вступає з іншими людьми. Якщо вона працює на капіталістичному підприємстві, то частину результатів її праці привласнює капіталіст-підприємець, і людина внаслідок цього перетворюється на найманого працівника, привласнює необхідний продукт або його частку у формі заробітної плати, тоді як капіталіст — весь додатковий і частину необхідного продукту. їх взаємовідносини виявляються також у тому, що капіталіст контролює процес праці, управляє виробництвом і власністю на підприємстві, визначає форми та системи заробітної плати тощо.
Стосовно інших найманих працівників якісний бік власності виявляється у величині привласнюваного необхідного продукту залежно від інтенсивності та продуктивності праці, рівня освіти й кваліфікації, у наявності відносин співробітництва (замість експлуатації), взаємодопомоги та ін.

Власність — одна з ключових проблем суспільно-економічного розвитку. Зміна соціально-економічних систем — це завжди зміна відносин власності. Які відносини власності — така й економічна система. Надзвичайно складне суспільне явище — власність — вивчається різними суспільними науками. Економічна теорія вивчає реальні економічні відносини, що складаються між людьми з приводу присвоєння благ. Юридична наука розглядає вольові відносини, право власності, що, з одного боку, виражає і закріплює реальні економічні відносини, а з іншого — стає умовою, необхідною для реалізації економічних відносин. Отже, праця виникла набагато раніше від свого правового закріплення, але в сучасному суспільстві, щоб працювати на тому чи іншому підприємстві, треба мати право укласти договір наймання та ін. Внутрішню структуру власності утворюють відносини використання, розпорядження, володіння, відчуження і привласнення. Через них реалізується економічний зміст, представлений всією системою економічних відносин, розглянутих в аспекті привласнення, й юридичний зміст, що виражається в системі прав власності. Форми власності мають відповідати реальним формам праці та виробництва. Отже, первинна форма праці — спільно поділена праця, а привласнення — спільно поділене. Люди спільно (кожний свою частину) виконували визначену роботу і спільно привласнювали результати праці. З розвитком спільно поділеної праці через відносини, з одного боку, поділу та відокремлення, з іншого — кооперації й усуспільнення праці, спільно поділене привласнення розвивається через форми приватної і спільної власності. Держава, стягуючи податки, бере участь у присвоєнні створеного продукту. Але таке спільно поділене привласнення виробників і держави завершується, з одного боку, приватною, з іншого боку — державною власністю на продукт праці. І тільки з утворенням та установленням в економіці акціонерних товариств затверджується спільно поділена власність. В акціонерному товаристві кожен член має свою відокремлену у вигляді акцій частину, яку він може продати, подарувати тощо. Але власність акціонерного товариства представлена також і в натуральній формі в устаткуванні, верстатах, машинах і т. ін. Ця власність не може бути розділена, вона — сумісна. А тому якщо власність одночасно існує і у вартісній, і в натуральній формах, то вона одночасно і спільна, і розділена, тобто спільноподілена. У сучасному суспільстві усі форми власності за своєю економічною сутністю є формами спільно поділеного присвоєння. Поділ власності на два найбільших види — приватну і державну — відбиває з юридичної точки зору лише результат спільно поділеного привласнення. Отже, відносини власності мають не тільки економічний, а й юридичний зміст. Привласнення і відчуження матеріальних умов виробництва, характер поєднання працівника із засобами виробництва — це економічний аспект власності. Ці відносини на поверхневому рівні закріплюються законодавчо. Держава через свої інститути фіксує визначені норми, що регулюють відносини власності між людьми, тим самим закріплюючи існування певних форм власності в країні. Юридичні відносини реалізуються через відому з Римського права тріаду власницьких правомочностей — володіння, розпорядження, використання, доповнену відповідальністю. Володіння — документальна фіксація права власності. Розпорядження — управління об'єктом власності. Використання — застосування об'єкта власності. Відповідальність — ефективне функціонування об'єкта власності, відшкодування збитку, заподіяного об'єкту власності. Система правомочностей наочно ілюструється на прикладі орендних відносин. Орендодавець, залишаючись власником засобів виробництва, передає на певний термін право володіння ними орендарю, що закріплюється в орендному договорі. З цієї хвилини орендар використовує власність на свій розсуд. Він керується своїми уявленнями про найефективніше застосування орендного майна, організовує управління об'єктом власності, привласнюючи результати виробництва, розпоряджається отриманим прибутком тощо. Після закінчення терміну орендного договору він позбавляється правомочностей, повертаючи об'єкт власності орендодавцю. Власник засобів виробництва, якщо він сам здійснює експлуатацію об'єкта власності, також реалізує такі правомочності, оскільки права власності регулюють і поведінку суб'єкта власності. Права власності — санкціоновані законами держави відносини між людьми щодо використання благ. Теорія права власності Різні економічні школи по-різному інтерпретують відносини власності. Однією з найпоширеніших теорій інституціонального напряму є теорія прав власності. Серед авторів цієї теорії називають різні імена. Це професор Рональд Коуз — Нобелівський лауреат, професор Лос-Анджелеського університету Арні Алчіан, англійський юрист Адам Оноре, Девід Норт та ін. Вони оперують не поняттям «власність», а поняттям «право власності.» Інакше кажучи, власність — це не матеріальний чи інтелектуальний продукт, а «пучок» прав із використання об'єкта власності. Правила гри, що розробляються законодавчими органами держави, регулюють відносини власності. Навіть маючи право власності, суб'єкт не завжди може його реалізувати, бо існуючі правила перешкоджають цьому. Не думайте, — зауважує Пол Хейне, —що власником ресурсів виступає той, хто має якесь майно чи зберігає у своєму сейфі документ, який засвідчує права власності. Права власності залежать від діючих правил гри, а не від чинників фізичного характеру. Якщо ви здали у піднаймання власний будинок багатодітній родині, та ще з малолітніми дітьми, і захочете його продати третій особі, то навіть після закінчення терміну договору не зможете виселити родину серед зими, бо це заборонено законом. Отже, власник є номінальний, але не реальний. Реальним власником виступає глава багатодітної родини, якому ви непередбачливо передали свою власність. Повний «пучок» прав власності складається з одинадцяти «травинок»: право володіння ~ право фізичного контролю над благами; право використання — право застосування благ, реалізація корисних властивостей об'єкта власності; право управління — право прийняття рішень щодо того, хто, як, на яких умовах буде використовувати об'єкт власності; право на дохід — право присвоєння результату віл застосування об'єкта власності; право суверена — право на відчуження, зміну, споживання, фізичне знищення об'єкта власності; право на безпеку — право на захист власності від експропріації та від завдавання шкоди з боку чинників зовнішнього середовища; право на передачу об'єктів власності в спадщину чи за заповітом; право на безстроковість володіння власністю; заборона використання об'єкта власності на шкоду іншим; право на майнову відповідальність, можливість відчуження власності на сплату боргу; право на зворотний характер власності, що припускає повернення переданих кому-небудь правомочностей після закінчення терміну договору або при порушенні його умов. Для того, щоб економічні права в суспільстві стали реальними, необхідні відповідні інститути, що могли б забезпечувати їхню реалізацію, відновлення в разі потреби порушених правомочностей. За умов ринкової економіки права власності виступають як специфічний товар. Оскільки ринок припускає таку поведінку господарюючого суб'єкта, що приймає найоптимальніші рішення, то, на думку Рональда Коуза, права власності опиняться в руках тих, хто забезпечить їх найвищу продуктивність. Так забезпечується ефективний розподіл і використання обмежених ресурсів.

Типи, види й форми власності. Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином: