Проблеми розвитку малого підприємництва

Становлення й розвиток ринкової економіки неможливо без створення відповідних умов для забезпечення економічної свободи poзвитку підприємництва, суть якої полягає в усуненні адміністративних перешкод і обмежень на шляху економічної діяльності. Демократичний правовий порядок економічного життя, відносин підприємництва в країні має ґрунтуватися на засадах, відповідно до яких жодного власника майна, жодного підприємця не може бути примушено робити те, що не передбачено законодавством. Щодо органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, то стосовно підприємців вони зобов'язані діяти лише на підставі у межах повноважень і способами, що передбачені Конституцією та законами України. Як юридичне підґрунтя цих принципово нових положень необхідно розглядати, в першу чергу, конституційне закріплення нової для нашого суспільства правової норми, що визнає людину (фізичну особу), її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Більше того, за цією самою статтею права і свободи суб'єкта підприємництва, як фізичної особи, гарантії його захисту мають визначати зміст і спрямованість державної діяльності, за яку держава має відповідати перед людиною. Згідно з Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, права й свободи людини і громадянина захищаються судом [1].

Згідно з результатами проекту щодо визначення індексу економічної свободи у 115 країнах світу, який було запроваджено спілкою 47 дослідних інститутів усіх континентів світу в 1995 році, Україна належить до країн, що мають найнижчий (від 1,9 до 3,6) рівень економічної свободи, а саме 3,4. Максимальний показник цього ріння у Гонконгу 9,3. Спеціальне дослідження, яке проводилось на замовлення Генерального директорату Комісії європейських товариств у 1993–1994 pp. в Україні, показало, що економічна оцінка "адміністративного тягаря" – 180–230 млрд. екю [15].

Якщо індекс економічної свободи є показником, зумовленим в основному об'єктивними (зовнішніми) чинниками, то "адміністративний тягар" – це явище, яке викликається, виключно суб'єктив­ними чинниками. Тому один із першочергових кроків на шляху становлення і розвитку підприємництва в Україні – подолання перешкод, зумовлених саме суб'єктивними чинниками, до яких належать:

— проблеми з реєстрацією;

— недосконалість системи ліцензування;

— бюрократичні дії органів державної виконавчої влади;

— занадто велика кількість контролюючих органів, які дублюють функції;

— слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності.

Реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності регламентується на сьогодні ст. 8 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 p., до якої чотири рази вносилися зміни та доповнення. Зараз діє четверта редакція Положення про державу реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 p. № 740, яка повністю дублює зміст цього положення, затвердженого, в свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 p. № 125. Зрозуміло, що будь-які зміни чи доповнення мають вноситися з метою спрощення процедури реєстрації, але вона й досі залишається складною. Реєстрація складається фактично з послідовності певних процедур, а саме:

1. Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства, установчого договору, протоколу зборів засновників.

2. Засвідчення підписів засновників підприємства під статутом та установчим договором у нотаріальній конторі.

3. Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.

4. Відкриття тимчасового рахунку та сплата власниками під­приємства внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності у розмірі, передбаченому відповідними законодавчими актами.

5. Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації необхідних передбачених законодавством документів для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

6. Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації затверджених документів про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

7. Постановка на облік у міському управлінні статистики та отримання ідентифікаційного коду суб'єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій.

8. Постановка на облік у районній податковій інспекції.

9. Закриття тимчасового рахунка в банку та відкриття постійного (розрахункового) рахунка.

10. Одержання дозволу на виготовлення печатки та штампів у відділі дозвільної системи районного відділу внутрішніх справ.

11. Виготовлення печатки та штампів.

Крім того, вимагаються різноманітні довідки з ЖЕКів, відмітки органів Пенсійного фонду, служби зайнятості.

Як бачимо, шлях до відкриття приватної справи потребує значної кількості документів, чимало часу на їхнє оформлення і значних коштів.

За оцінкою міжнародної фінансової корпорації, вартість відкрит­тя в Україні власної справи (реєстрація, ліцензування, виконання необхідних формальностей) 1069 дол. США, що перевищує середній річний дохід. Якщо врахувати ще й витрати коштів, які потрібні на придбання обладнання наприклад, кіоска, на оренду приміщень тощо, загальна сума витрат на те, щоб розпочати малий бізнес, буде 2000 дол. США і більше. Цей рівень в умовах, коли майже немає кредитних ресурсів, не дає можливості правомірно розпочати власну справу.

У всьому світі реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється органами юстиції, а в нас це досі в компетенції органів виконавчої влади, до того ж ця реєстрація розглядається не як peaлізація державно-владної функції, а як виконання певного виду послуг цивільно-правового характеру. Таким чином, реєстрація перетворюється в джерело доходу, а не в адміністративний інститут контролю, що призводить до зловживань при розв'язанні цих пи­тань з боку службовців державного апарату. Te саме і щодо ліцензування та квотування комерційних операцій суб'єктів цивільного права. Навіть консультування й інформування виглядають як такі самі послуги.

Ліцензування регламентується Законом України "Про ліцензуван­ня певних видів господарської діяльності", який було ухвалено 1 червня 2000 року та Законом України "Про підприємництво", зміни до якого вносились більше 20 разів. Ha початку дії цього Закону було передбачено 11 видів діяльності, які підлягали ліцензуванню, але зараз є безпідставна тенденція збільшення таких видів діяльності. Безпідставно ліцензуються і види діяльності, і види робіт, дозвіл (ліцензію) на які видає значна кількість міністерств, відомств та органів місцевої влади. Взагалі, на сьогодні 831 органу виконавчої влади надано право видачі ліцензій.

Відомчу нормативно-правову базу державних органів виконавчої влади щодо ліцензування підприємницької діяльності не приведено у відповідність до вимог законодавства: ліцензії на здійснення підприємницької діяльності видаються на підставі відомчих інструкцій, які вже втратили чинність.

Для розв'язання цих та інших проблем Указом Президента України "Про Ліцензійну палату України" від 7 лютого 1997 p. № 104 Ліцензійній палаті України було надано статус органу центральної виконавчої влади, але вже 29 липня 1997 p., відповідно до Указу Президента України "Про створення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва", новоутворений орган було підпорядковано цьому комітету.

Велика кількість контролюючих органів і дублювання їхніх функцій створюють значні труднощі в діяльності підприємств малого підприємництва. Виконуючи контрольно-ревізійні функції, десятки контролюючих органів діють за власними нормативними та інструктивними документами, якими встановлюються методи, порядок і періодичність контролю, які, у свою чергу, не погоджені і не скоординовані між собою. Різні контролюючі органи безсистемно і багаторазово розв'язують одні й ті самі питання, перевіряють одні й ті самі документи. Ці дії дезорганізують роботу суб'єктів мого бізнесу.

Надмірний податковий прес примушує підприємців перейти в "тіньову економіку" і, таким чином, стати суб'єктами правопорушень.

Слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності зумовлена тим, що в Україні досі немає розвиненої системи інформаційного забезпечення та інфраструктури, яка була б здатна підняти науково-практичний рівень підприємців. Немає достатньої і системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів підприємницької діяльності, яка давала б можливість oxoпити не тільки досвідчених підприємців, а й тих, хто тільки починає займатися підприємницькою діяльністю. Як свідчать деякі соціологічні дослідження, до 85 % із числа задіяних у дрібному підприємництві, до того ж не з власного бажання, а за умов кризового становища, мають середню та вищу спеціальну освіту, яка не має безпосеред­нього відношення до сфери підприємництва.

Для подолання перешкод, що гальмують формування і розви­ток малого підприємництва в Україні, може бути запропоновано такі заходи:

- розробка та прийняття Закону України про єдиний спроще­ний порядок реєстрації, патентування та легалізації суб'єктів під­приємницької діяльності;

- створення на місцях окремих структурних підрозділів, метою яких є об'єднання та централізація функцій реєстрації, надання кодів, нотаріальне засвідчення підписів і копій, видача дозволів на печатки та інші функції, передбачені Законом України "Про підприємництво".

Для того, щоб розв'язати проблеми, які виникають під час реалізації державної політики розвитку підприємництва в Україні, Ліцензійна палата України має об'єднати процеси реєстрації та ліцензування, виконуючи при цьому такі завдання:

- узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розробка пропозицій щодо його вдосконалення;

- методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензуванням та реєстрацією;

- координація роботи органів, які здійснюють ліцензування та реєстрацію;

- контроль за дотриманням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій та за державною реєстрацією суб'єктів підприємництва відповідними органами.

3 метою вдосконалення неефективної і трудомісткої системи контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва доцільно:

- визначити межовий перелік контролюючих органів;

- встановити регламентні строки, періодичність та послідовність контрольних перевірок;

- розробити єдиний механізм відповідальності контролюючих та посадових осіб за порушення, допущені під час перевірок;

- забезпечити підприємців нормативними документами, які регламентували б діяльність відповідних контролюючих органів.

Заходами науково-методичного, освітнього, консультативного та кадрового забезпечення розвитку підприємництва мають стати:

– розробка механізму правовикористання в приватному секторі економіки України; методологічних і теоретичних засад систематизації законодавства у сфері підприємницької діяльності; проведення соціологічних досліджень щодо розвитку підприємництва в Україні, організація наукових досліджень щодо економічно-правового модулювання і прогнозування розвитку підприємницького сектору економіки України;

– розробка навчальних курсів, програм, посібників, підручників з питань підприємницької діяльності, менеджменту і приватного права;

– запровадження в навчальні програми навчальних закладів, у тому числі й у навчальну програму середньої школи, дисциплін (обов’язкових або факультативних) з основ підприємницької діяльності та організації малого підприємництва, приватного права і підприємницького права;

– створення системи підготовки та перепідготовки підприємців і менеджерів (фахівців менеджменту, банківської справи, маркетингового права) з використанням державних та недержавних форм навчальних закладів, бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків та інших структур.

Для приведення роботи продовольчих та речових ринків до належного стану вважаємо за необхідне підготувати проекти постанови Кабінету Міністрів України такого змісту:

- створення відповідних умов для здійснення торгівельної діяльності на продовольчих та речовин ринках (створення відповідної інфраструктури, придбання техобладнання, електронно-касових апаратів тощо);

- встановлення для підприємців, що здійснюють торгівельну діяльність на ринках, замість податку на прибуток фіксованого податку на види діяльності, пов'язаної з готівковим обігом коштів, та визнання необов'язкового характеру наявності торгівельної освіти для здійснення торгівлі на цих ринках;

- легалізація діяльності громадян інших країні які здійснюють торгівлю на продовольчих та речових ринках України без відповідної державної реєстрації та ліцензії.

Для подолання перешкод, що гальмують процес становлення і розвитку підприємництва, необхідно внести зміни й доповнення до Закону України "Про підприємництво", які б, зокрема, визначили функції та компетенцію державних органів, що здійснюють реєстрацію суб'єктів підприємництва; впорядкували б процедури, необхідні видачі свідоцтва про державну реєстрацію, для ліквідації суб’єкта малого та середнього підприємництва тощо.

Аналіз стану малого підприємництва в Україні свідчить, що головні причини гальмування розвитку малого підприємництва в Україні такі:

- немає дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

- неймовірно важкий тягар оподаткування, що примушує багатьох суб'єктів малого підприємництва піти в тіньову економіку. Про це, зокрема, свідчить той факт, що неухильно зменшується пи­тома вага діючих малих підприємств у кількості зареєстрованих. У 1992 році цей показник становив 49,5 %, у 1993 p. – 47,7 %, у 1994 p. - 37,7 % у 1995 - 32,6 % у 1999 p. з майже 650 тис. зареєстрованих в Україні малих підприємств та кооперативів діяло лише 197 127, тобто лише 30 %.;

- низькі темпи та перекоси у процесі реформування власності. Усього станом на 1 січня 2000 року було приватизовано 67 998 підприємств, у тому числі 53 694 об'єктів малої приватизації. Ha жаль, у багатьох випадках приватизація має формальний характер. Цей процес не завжди створював "реального" власника;

- відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого підприємництва, як і підприємництва в цілому. Недостатньо врегульовані відносини суб'єктів підприємницької діяльності з органами влади й управління, немає законодавчого ме­ханізму державної фінансової підтримки малого підприємництва, немає єдиного трактування понять: "підприємництво", "малий бізнес", "суб'єкти підприємницької діяльності" тощо;

- обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів. Багато малих підприємств не розпочали свою діяльність за браком достатньої суми стартового капіталу, власних виробни­чих площ та устаткування;

- недосконалість системи обліку та статистичної звітності малого підприємництва, обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення, недосконалість системи навчання та перепідго­товки кадрів для підприємницької діяльності тощо.

Ha тенденції розвитку малого підприємництва в Україні безпо­середньо впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників. Спад ВВП спричинив зменшення внутрішніх фінансових ресурсів держави, обігових коштів у суб'єктів підприємницької діяльності, зниження купівельної спроможності населення України тощо.

До основних макроекономічних чинників, які впливають на розвиток малого підприємництва, слід віднести передусім такі:

- обмеженість внутрішнього попиту та наявність кризи збуту на внутрішньому ринку у зв'язку з браком вільних фінансових коштів підприємств та зниженням реальних доходів населення;

- вкрай незначну інвестиційну активність, відсутність переливу із фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність) кредитів.

Разом з тим, мале підприємництво в Україні має певні риси, які суттєво відрізняють його від підприємництва більшості зарубіжних країн, а саме:

- низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному потенціалі;

- низький управлінський рівень, брак знань, досвіду та культури ринкових відносин;

- прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних малих підприємств працюють на умовах франчайзингу, субпідряду тощо, а в нас цього немає);

- поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів діяльності, неможливість у більшості випадків орієнтуватися на однопродуктову модель розвитку;

- немає системи самоорганізації та недостатня інфраструктура підтримки малого підприємництва;

- немає повної і вірогідної інформації про стан та кон`юктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм;

- практично немає державної фінансово-кредитної підтримки;

- недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців.

Крім того, слід зазначити, що стан товарного ринку в Україні, на якому діють суб'єкти малого підприємництва, суттєво відрізняється від економічно розвинутих країн. Розвинутим ринковим відносинам притаманні переважаючий вплив попиту з швидкою реакцією на нього, пріоритет приватної власності, розвинута ринкова інфраструктура, дієвість та усталеність законодавства, фінансова стабільність, доступність засобів виробництва, традиції використання договірних відносин, інформаційна відкритість, офіційно мінімальна криміналізація.

Аналіз стану та проблем розвитку малого підприємництва в Україні свідчить про те, що подальший розвиток ситуації без активного та позитивного втручання держави може призвести до згор­тання (в основному через подальшу тінізацію) цього сектору економіки з відповідним загостренням економічних проблем та посиленням соціальної напруги. Через це й виникає необхідність дійової державної політики підтримки малого підприємництва [10].

Для розв'язання проблем розвитку малого підприємництва в Україні, створення відповідного середовища слід докорінно перебудувати державну політику в галузі сприяння малому підприємництву. Завдання полягає в тому, щоб суттєво розширити його роль і місце в економічному процесі. Мається на увазі забезпечення протягом найближчих років у структурах зазначеного сектору зайнятості на рівні 25–30 % дієздатного населення та виробництва до 25 % ВВП. Саме з цього слід виходити при розробці та реалізації системи підтримки малого підприємництва.

Наявність системи заходів підтримки малого підприємництва підвищує його життєздатність, що, в свою чергу, пом'якшує її основну суперечність. I, навпаки, відсутність відповідної системи призводить до загострення основної суперечності малого підприємництва та до зниження його життєздатності.

У зв'язку з цим виникає питання про суб'єкти підтримки малого підприємництва. Розв'язання цього питання пов'язане з відображенням об'єктивної структури самої ринкової економіки, життєздатність у якій малого підприємництва визначається щільністю його взаємодії з державою, великими господарськими структурами та взаємозв'язком між самими суб'єктами малого підприємництва.

Таким чином, необхідно, з одного боку, говорити про підтримку малого підприємництва державою, тобто, про державну підтримку малого підприємництва. 3 іншого боку, мова має йти про різно­манітні форми виробничої, виробничо-фінансової, збутової та науково-технічної взаємодії малих господарських структур з велики­ми. Мова йде, насамперед, про механізми субпідряду, лізингу, фран­чайзингу та венчурне фінансування, тобто про інтеграційну підтримку малого підприємництва. I, по-третє, має також йтися про різноманітні форми самоорганізації малого підприємництва.

Сфери та суб'єкти підтримки малого підприємництва тісно взаємопов'язані: державне сприяння впливає і на розвиток системи інте­граційних зв'язків як ключового елемента зовнішнього середовища малого підприємництва. У свою чергу, великий бізнес бере участь у заходах, які ініціює держава, щодо розвитку інфраструктури підтримки (наприклад, бізнес-інкубатори, технопарки тощо). I нарешті, систему підтримки важко уявити без взаємопідтримки самих суб'єктів малого підприємництва. Таким чином, можна зробити висновок про функціонування трьох підсистем (напрямів) – державної, інтеграційної та самоорганізації малого підприємництва в межах єдиної системи підтримки малого підприємництва.

Світовий досвід підтримки

Малого підприємництва

Аналіз світового досвіду свідчить, що виконання малим підприємством своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки [20, 15, 21, 45, 50].

Сприяння та підтримка малого підприємництва є самостійною складовою державної економічної політики в багатьох країнах. Тому існують спеціальні державні (урядові) органи управління (коорди­нації) та підтримки малого бізнесу. Наприклад: у Канаді – Міністерство у справах малого бізнесу; в Японії – Національна адміністра­цій малого бізнесу; в Росії – Державний комітет Російської Феде­рації з підтримки та розвитку малого підприємництва (створений 6 червня 1995 року); у США – Адміністрація малого бізнесу; в Бельгії, Люксембурзі – Міністерство середнього класу; у ФРН, Францій, Італії – підрозділи (департаменти) міністерств економки, промисловості або торгівлі тощо.

Поряд із центральними органами місцеві органи влади (штатів, земель, муніципалітетів) надають всебічну підтримку малим підприємствам.

Центральні органи влади виконують, як правило, загальні стра­тегічні та координаційні функції:

- розробка загальної концепції та принципів відносин держа­ви і малого підприємництва;

- формування певних засад діяльності, що сприяють адаптації малого підприємництва до умов жорсткої конкурентної боротьби;

- розробка цільових програм підтримки малого підприємництва, які спрямовані на певний сектор економіки або відповідний регіон.

Для здійснення державної політики діє спеціальне законодавство, яке врегульовує комплекс питань підтримки малого підприємництва. Реалізується також система державних програм фінансового, технологічного, зовнішньоекономічного, консультаційного, кадрового сприяння малим підприємствам.

Слід зазначити, що важелі, які застосовуються в економічній політиці розвинених країн, є дійовими лише за умов ринкового середовища, яке наближається до досконалого. Тому застосування світового досвіду для перехідних суспільств, яким є українське, досить обмежене. Це стосується не лише досвіду підтримки малого підприємництва, а й взагалі всіх сфер та аспектів щодо регулюван­ня ринкової економіки.

Крім того, слід враховувати особливості моделей ринкової еко­номіки. У сучасній економічній літературі розрізняють кілька моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, виділяють моделі: ліберальну (американську), неоліберальну (німецьку), європейсько-кейнсіанську, шведську (соціал-демократичну), японську. Тому аналіз світового досвіду слід розглядати через певну модель господарського розвитку, яка є сукупністю елементів, що забезпечують функціонування економіки (технологічних, економічних, соціальних, політичних, психологічних, релігійних тощо) в їхньому взаємозв'язку та взаємодії. Критеріями класифікації виступають, як правило, питома вага державної власності, її якісний стан, напрямки і засоби здійснення державної політики, форми ринкових відносин тощо.

Так, ліберальна (американська) модель у чистому вигляді реа­лізується в США і виходить з ідеї максимізації свободи економічної діяльності. Вона передбачає участь держави в регулюванні за "за­лишковим принципом": втручання в аспекти, які не в змозі регулюва­ти ринок; держава створює максимально сприятливі умови для функ­ціонування приватного капіталу, зокрема малого підприємництва.

Неоліберальна (німецька) модель, яка здійснюється у ФРН, орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конку­ренції, для чого підтримуються умови відтворення, зокрема стиму­лювання, малого підприємництва, політики зайнятості тощо. Гас­ло цієї моделі: "Ринок – для всіх", тому значна увага приділяється соціальній спрямованості дії ринку, існує розгалужена система соціальних виплат.

Європейсько-кейнсіанську модель інколи називають англійською, хоча сьогодні вона більш чітко виражена у Франції, Італії, Австрії. За цієї моделі значну роль відіграє державний сектор в економіці, який досягає значних розмірів. Головною метою кейнсіанської мо­делі є забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів із певним страхуванням від непередбаченого впливу взаємодії при­ватних економічних інтересів.

Соціал-демократична (шведська) модель практикується у скан­динавських країнах, а також, частково, в Португалії, Іспанії, Греції. Головну увагу тут приділено соціальній сфері, політиці зайнятості та соціального забезпечення, регулюванню трудових відносин, жорсткій політиці доходів.

Модель ринкового господарства Японії має специфічні риси. Основним суб'єктом тут виступають корпорації та об'єднання їх у фінансово-промислові групи – "кейрецу". Специфічними особли­востями японської моделі є політика вирівнювання доходів, особлива політика робочої сили, ефективне використання національно­го менталітету.

У країнах ЄС державна підтримка малого та середнього бізнесу здійснюється на двох рівнях – наднаціональному та національному, що дозволяє, раціонально розділити процедури прийняття рішень щодо надання окремих видів державної підтримки її реципієнтам. З метою підвищення конкурентоспроможності європейської економіки дія системи державної підтримки малого та середнього бізнесу спрямована на зміцнення єдиного внутрішнього ринку та інтернаціоналізацію підприємницької діяльності та реалізації загальноєвропейських та національних програм, основними з яких є: європейські програми фінансової допомоги, національні програми спрощення процедур створення нових підприємницьких структур, європейська програма розвитку вторинного ринку цінних паперів EASDAQ, європейська програма розвитку мереж “ангелів бізнесу”, європейська та національні програми підвищення інноваційного потенціалу малого та середнього бізнесу, програма управлінської інтеграції в ЄС, європейська та національні програми використання електронної торгівлі суб’єктами малого та середнього бізнесу.

Враховуючи особливості зазначених моделей ринкової економіки, розглянемо детальніше досвід державної підтримки малого підприємництва в Німеччині, США, Франції, а також досвід Росії.

Яскравим прикладом ефективного використання стимулюючої державної політики щодо малих та середніх підприємств ("міттель-штанда") є післявоєнна Німеччина, яка досягла значних успіхів у соціально-економічному розвитку за короткий період завдяки тому, що основним фактором реалізації реформ була рушійна сила енергійного розвитку малого та середнього підприємництва.

Федеральний уряд ФРН здійснює заходи з підтримки малого та середнього підприємництва. Вони спрямовані на забезпечення відповідних умов конкуренції для "міттель-штанда". Головний важіль – Картельне право, яке законодавчо оформлене у 1957 році і неодноразово переглядалося відтоді з погляду зміцнення позицій малих і середніх підприємств. Держава регулює вихід на ринок, процес злиття фірм. У разі дискримінації малі фірми можуть звернутися до відповідних інстанцій на федеральному й земельному рівнях.

Головний принцип, який закладено в основу системи державної підтримки малого та середнього підприємництва у ФРН, – надання допомоги, що стимулює розвиток "самодопомоги". Загальна мета державної підтримки – підвищення ефективності та конкурентоспроможності цього сектору економіки. Нині на передній план вийшли проблеми стимулювання цих підприємств у нових землях ФРН.

Так, активно використовуються в нових землях ФРН податкові пільги, які мають три головні види:

- спеціальні норми амортизаційних відрахувань;

- створення резервів прибутку, який не оподатковується;

- інвестиційні надбавки, що надаються податковими відомствами.

Спеціальні норми амортизаційних відрахувань поширювалися на всі інвестиції у колишній НДР протягом 1990 р. і спрямовані на створення нових робочих місць, випуск технічно передової продукції, експортні поставки. Вкладені кошти списувалися за 3 роки, причому перший рік амортизувалося 50 % вкладеного капіталу, за другий - 30 % і за третій – 20 %. Фінансова допомога малим та середнім підприємствам надається за такими напрямами:

- надання позик на розширення, реконструкцію, придбання і створення підприємств;

- фінансування участі в капіталі великих підприємств;

- довгострокове інвестування або збереження робочих місць;

- поручительство перед кредитними товариствами;

- інвестиційна допомога у проведенні енергозберігаючих заходів;

- стимулювання впровадження передової технології, підвищення кваліфікації кадрів, охорони навколишнього середовища;

- субсидіювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

- регулювання доходів підприємств, капітальних вкладень за допомогою реалізації спеціальних програм кредитування, а також прибутку – за допомогою встановлення диференційованих податкових ставок.

Фінансування малих і середніх компаній здійснюється трьома банками: "Кредитний банк відродження" (Франкфурт), "Дойче аус-глейхс-банк" (Бонн) та "Берлінер Індустрібанк" (Берлін). Федераль­ний уряд чітко обмежує сфери діяльності компаній, що мають право отримувати такі позики.

До таких сфер належать:

- освоєння малообстежених районів країни;

- захист навколишнього середовища;

- нове цивільне будівництво;

- виробництво й експлуатація електронно-обчислювальної тех­ніки;

- професійне навчання й курси перекваліфікації персоналу.

Кошти передаються приватним банкам, що здійснюють цільове фінансування малих фірм, отримавши дозвіл (право) на одержання цих позик. У ФРН обмежуються абсолютні розміри позик, що нада­ються малим фірмам. Для дрібних виробників їхня межа становить 600 тис марок, у роздрібній торгівлі – 700 тис, оптовій і зовнішній торгівлі – 900 тис, у промисловості – 1 млн. марок. При цьому держава гарантує кредитній установі повернення 80 % нада­ної позики. Отримання одного виду фінансової допомоги не виключає отримання інших.

Малим та середнім підприємствам надається допомога в інноваційній сфері, навчанні підприємців і менеджерів, різноманітні консультаційні послуги тощо.

Заслуговує на увагу досвід комплексної (багатопланової і всебічної) підтримки малого підприємництва в США. Про пряму зацікавленість уряду США в широкій підтримці малого підприємниц­тва свідчить діяльність різноманітних структур. До їхнього складу входять:

- комітети з малого бізнесу в Сенаті та Палаті представників Конгресу США;

- Центр малого бізнесу Міністерства торгівлі;

- спеціальні підрозділи та цільові програми допомоги окремим групам підприємств у інших міністерствах і державних відомствах;

- Торгівельна палата;

- Підприємницькі асоціації;

- Спеціальні органи підтримки у штатах;

- Адміністрація малого бізнесу.

Найбільшу роль у регулюванні американського малого бізнесу відіграють Міністерство торгівлі та Адміністрація у справах малого бізнесу. Міністерство торгівлі створило спеціальну систему обслу­говування малого підприємництва, забезпечуючи його необхідною інформацією і технічною допомогою за такими основними напрямами:

- надання матеріалів щодо нової технології у США та за кордоном з архівів національної служби технічної інформації (2 млн. документів), що діє в рамках міністерства (75 % її споживачів – дрібні фірми);

- керівництво програмою видачі ліцензій щодо динаміки технологічних винаходів, здійснених у державних лабораторіях через міністерства; уряд США надає приватним компаніям ліцензії та дозвіл на їхнє використання (65 % ліцензій надається дрібним фірмам);

- допомога малим фірмам у розвитку досліджень у галузі енергетики; надання рекомендацій щодо використання найкращих результатів Міністерством енергетики;

- надання інформації з питань продуктивності праці та якості продукції;

- забезпечення з боку бюро стандартів міністерства технічними даними про стандарти, інформацією про матеріали, що застосовуються, методи контролю та вимірювань.

Унікальне явище являє собою Адміністрація малого бізнесу (АМБ). Жодна інша країна світу не має аналогічного незалежного органу, призначення якого – захист інтересів малих підприємств. Урядовий орган, АМБ було створено на основі рішення Конгресу США згідно із Законом про малий бізнес у 1953 р.

Адміністрація малого бізнесу – це федеральне агентство США, яке перебуває під загальним керівництвом і наглядом президента.

Структура АМБ (штат близько 4000 чол.) така: штаб-квартира у Вашингтоні (1000 чол.); 10 регіональних відділень (560 чол.); близько 100 місцевих відділень (2300 чол.).

Керівництво АМБ здійснює його Глава, якого призначає президента за згодою Сенату. Функціями АМБ є:

- визначення сфер ефективного функціонування малих фірм;

- налагодження контактів і механізму передачі розробок між малими та великими фірмами;

- допомога малим фірмам в отриманні федеральних контрактів і пошуку замовників серед військових установ та компаній за конкурентоспроможними цінами;

- реалізація програми термінової допомоги фірмам, що потерпіли від стихійного лиха;

- розробка і надання кредитних програм – прямих і гарантованих позик.

Саме через АМБ держава дає гарантії комерційним банкам та іншими фінансовим установам при наданні кредитів малим фірмам, які самі не в змозі отримати кредити. Вони спрямовуються, в першу чергу, на будівництво нових підприємств, розширення та модернізацію їх, придбання сировини та устаткування, для виконання державних замовлень. У разі несплати державна гарантія може ста­новити 90 % суми кредиту.

Певний досвід державної підтримки малого підприємництва має Франція. Враховуючи наявні проблеми розвитку підприємництва, передусім дефіцит фінансових ресурсів, держава намагається всіля­ко допомогти суб'єктам підприємницької діяльності. При цьому допомога держави не обмежується окремими заходами та ініціати­вами, а є системою заходів, які відзначаються багатоплановістю й охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємниць­ких структур (створення, виробництво, комерційна діяльність, фінан­си, інвестиції, інновації тощо). При всій складності ця система – одна з найрозвинутіших серед країн Заходу (за винятком США).

Особливу увагу держава приділяє малим та середнім підприємствам, які складають 99,9 % загальної кількості фірм, виробляють майже 50 % ВНП та концентрують майже 2/3 зайнятого населен­ня. Малі та середні підприємства (МСП) у Франції отримують (можуть отримувати) близько 1500 видів допомоги з боку держави. Ефективність державної підтримки, її відповідність реальним потребам МСП при становленні та розвитку можна показати на при­кладі заходів фінансового характеру.

Цим підприємствам гостро не вистачає як власних коштів (норма самофінансування становить у середньому близько 14 %), так і позичкових. Крім цього, відносини МСП з банківськими установа­ми досить напружені. При всій розвиненості банківської мережі (у Франції налічується близько 634 різних фінансово-кредитних установ і 42 тис. відділень банків) знайти кредитора МСП дуже важко, а без поручительства практично неможливо.

Держава несе подвійне навантаження – не тільки бере участь у формуванні фондів підприємств, а й виступає для них як гарант і головний поручитель перед банками.

Усі фінансові заходи держави не тільки націлені на пряме збільшення фінансових можливостей суб'єктів підприємницької діяльності, а й мають стимулюючий характер і покликані спрямо­вувати розвиток їх з урахуванням загальнонаціональних завдань. Держава підтримує МСП, як правило, в таких сферах, як інвестиції, зайнятість, нововведення, експорт, регіональне розміщення. При цьому арсенал фінансових заходів досить різноманітний.

Конкретні заходи державного впливу на збільшення фінансо­вих можливостей малого та середнього підприємництва можна поді­лити на три групи – прямі, непрямі та фінансування через товари­ства ризикового капіталу. Розглянемо основні форми та процедури фінансової підтримки держави.

І. Механізм прямих заходів охоплює такі процедури.

1. Субсидії – це вид безоплатної допомоги, що стосується в основному великих фірм. Субсидії для МСП мають переважно регіональний характер. Вони видаються окремими районами, і регіональна влада має основні повноваження для призначення їх. Найпоширеніші з них такі:

- регіональна премія для створення підприємства – надається кожній фірмі, що утворюється, незалежно від сфери діяльності;

- регіональна премія при створенні робочих місць – надається підприємствам із торговим оборотом не більше 300 млн. франків на кожне створене або збережене робоче місце;

- допомога при найманні безробітного (який зареєструвався у службі зайнятості) – можуть отримати підприємства з кількістю зайнятих менш як 50 чоловік.

2. Позики, що повертаються в разі успіху. Найпоширеніша допомога на інновації, яка покриває до 50 % витрат підприємства, пов’язаних з основними стадіями цього процесу (крім промислово­го освоєння). Ця форма державної фінансової підтримки існує з 1979 р, і є ефективною. Розподіл цієї позики відбувається централізовано через спеціально створену на національному рівні інституціональну організацію "Anvar" і 24 регіональні відділення.

3. Позики з пільговими відсотками надаються більш як на 20 років. Виступаючи активним посередником між підприємством та фінансовим закладом, держава бере на себе значну частку виплат відсотки, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських позик. Із 1991 року ці позики використовуються все менше. На сьогодні їх розподіляють лише 4 регіональні спеціалізовані кредитні установи і тільки в таких периферійних районах Франції, як Корсика та заморські території.

4. Гарантійні державні фонди. Держава виступає для МСП найважливішим гарантом перед фінансово-кредитними установами. З цією метою створюються спеціальні заклади, діяльність яких управляється та координується через єдиний центр – SOFARIS. Це спеціалізована фінансова установа, яка перебуває під контролем держави. Вона є акціонерним товариством, у якому державі належить до 45 % капіталу. Інша частина – банки, страхові та інвестиційні фінансові компанії.

Обсяг гарантійних сум – від 49 до 75 % (40 % для ремісників, 65 % – під час створення нового підприємства, 75 % – для фінансування в зоні конверсії).

5. Допомога, що надається спеціалізованими фінансовими устами. Держава безпосередньо контролює діяльність спеціалізованих фінансових закладів. За юридичним статусом більшість із них мають напівдержавний характер – значна частка їхнього капіталу належать державі. З кінця 80-х років ці заклади дістали більшу оду дій і почали самостійно будувати відносини з МСП, які ма­ють можливість надавати через ці установи такі види кредитних послуг:

- позика на створення підприємства – її розмір 100–150 тис. франків, позика видається з фіксованою нормою відсотка на 8–10 років;

- позика на перше влаштування – одержується фізичною або юридичною особою, яка вперше почала підприємницьку діяльність. Ця позика покриває до 80 % витрат на влаштування, видається на 5–12 років із фіксованою нормою відсотка;

- кредити лізингового характеру – дають змогу вкладати до 100 % інвестицій підприємства в основні та оборотні фонди.

II. До непрямих заходів належать численні податкові знижки та пільги, які полегшують умови діяльності підприємницьких структур на важливих етапах їхнього розвитку (створення, формування основних та оборотних фондів, інвестицій, НДДКР, професійна підготовка кадрів, експорт тощо).

Серед заходів податкового характеру слід зазначити такі:

- повне звільнення нових підприємств від податків на прибуток протягом перших двох років роботи, на 75 % – на третьому році, на 50 % – на четвертому і 25 % – на п'ятому;

- звільнення протягом перших двох років роботи від сплати податку на забудовану територію, професійного податку тощо;

- знижки для підприємств, які мають намір укоренитися на іноземному ринку;

- знижка на науково-дослідні витрати;

- режим прискореної амортизації для устаткування;

- знижка на витрати, пов'язані з професійною підготовкою кадрів тощо.

III. Усе більшого розвитку набуває і така форма підтримки, як фінансування через товариства ризикового капіталу або венчурний капітал.

У Франції нараховується понад 100 таких товариств. На частку венчурного капіталу може припадати до 40 % фінансових активів підприємства.

Велику роль у становленні та розвитку французького венчурного капіталу відіграє держава, яка бере активну участь у його організації, підтримці, страхуванні від ризиків і контролі. Венчурний капітал практично повністю перебуває під прямим контролем фінан­сово-кредитних установ, які є його головними акціонерами (він роз­вивається виключно завдяки приватній ініціативі й поза банківською мережею у США).

Основні складові державної підтримки малого та середнього бізнесу в Австралії, Канаді, Новій Зеландії, Норвегії та Швейцарії. при формуванні державної підтримки малого та середнього бізнесу керуються принципами збереження конценcусу в суспільстві та спираються на рекомендації міжнародних організацій (ОЕСР, ЮНІДО) та інтеграційних об’єднань (ЄС). Структуру державної підтримки визначають чотири основні напрями – фінансова, інноваційна, інформаційно-консультативна та експортна підтримка, в межах яких активно використовуються як традиційні інструменти, так і, певною мірою, інноваційні, які вимагають доступу до новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (створення віртуальних кооперативів, регіональних платформ, онлайнових систем бізнес-діагностики тощо).

Державну підтримку малого підприємництва в Російській Федерації спрямовано на забезпечення таких умов, за яких суб'єкти підприємницької діяльності мають можливість розгорнути свою діяльність як повноправні учасники ринкової економіки.

З урахуванням труднощів економічної ситуації в Росії ухвалено визначальні нормативно-правові акти. Вони спрямовані на закріплення та формування найбільш прогресивних форм (заходів) державної підтримки малого підприємництва, зокрема:

- Закон РФ "О государственной поддержке малого предпринимательства в Российской Федерации", який визначає загальні положення щодо державної підтримки і розвитку цього сектору економіки встановлює форми й методи державного стимулювання та регулювання діяльності суб'єктів малого підприємництва;

- у червні 1995 року створено Державний комітет Російської Федерації з підтримки та розвитку малого підприємництва як федеральний орган виконавчої влади, який здійснює державну політику щодо сприяння становленню та розвитку підприємницького сектора економіки РФ, державне регулювання, міжгалузеву та регіональну координацію у сфері підтримки малого підприємництва;

- комплекс першочергових заходів державної підтримки малого підприємництва;

- створено спеціалізований Федеральний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції;

- створено Раду з промислової політики й підприємництва при уряді Російської Федерації;

- підготовлено пакет указів Президента і проектів законів РФ щодо державної підтримки малого підприємництва.

Уряд Росії керується тим, що стабілізації виробництва, а з часом відродження і, головне, поновлення економічного зростання як основної мети нового етапу реформ може бути досягнуто, якщо в найближчій перспективі у виробництві почнеться швидке зростання конкурентоздатного приватного сектору.

Одне із ключових завдань у розв'язанні цієї надзвичайно складної проблеми полягає в тому, щоб максимально переключити ресурси держави з підтримки старих, безперспективних виробництв на стимулювання зростання підприємництва, приватних інвестицій, їхнє прискорене зростання компенсуватиме спад у старих виробництвах і стане методом підйому економіки.

Державна підтримка підприємництва зосереджується на таких їм повних напрямах:

- формування відповідної нормативно-правової бази;

- виділення ресурсів із федерального бюджету на селективну підтримку інфраструктури підприємництва, окремих малих підприємств, що працюють на пріоритетних напрямах;

- створення умов для залучення вітчизняних і закордонних інвестицій;

- здійснення комплексу заходів із підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників малого підприємництва;

- забезпечення соціального захисту працівників підприємниць­ких структур, а також конструктивна взаємодія підприємств різних форм власності.

Досвід більшості зарубіжних країн підтверджує, що державна політика щодо малого підприємництва є важливим самостійним системним напрямом соціально-економічної політики держави в цілому відповідно до основних національних інтересів. Ця політика формується за принципом створення сприятливого середовища щодо розвитку малого підприємництва, особливо в тих напрямах діяльності, які дають максимальний соціально-економічний ефект у країні або в регіоні.

Однак система державної підтримки малого підприємництва, про що свідчить світовий досвід, формується з урахуванням державного й політичного устрою, напрямів економічного розвитку, традицій регулювання і самоорганізації підприємницької діяльності, стану бюджетної та кредитно-фінансової системи, рівня громадської свідомості та інших факторів. Тому пряме перенесення на український грунт американської, французької, німецької або будь-якої іншої моделі державної підтримки малого підприємництва не можливе.

Водночас дослідження організаційних структур і механізмів підтримки малого підприємництва в інших країнах дає змогу ви­значити загальні риси, властиві для кожної із цих країн, незважаючи на моделі їхнього розвитку й ті чи інші національні особливості. Ці загальні риси слід враховувати при формуванні системи підтримки та розвитку малого підприємництва. Це такі риси:

- наявність спеціальних правових актів, що визначають мету державної політики й регулюють комплекс питань державної підтримки підприємницької діяльності;

- наявність розвинутої системи спеціалізованих урядових закладів та організацій із державним або змішаним капіталом, які забезпечують скоординоване виконання комплексу завдань щодо підтримки підприємництва, зокрема малого;

- регіональне розмежування функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади з делегуванням широких повноважень адміністративно-територіальним одиницям при збереженні за центральними органами загальних координаційних функцій, що забезпечує єдність економічного простору та госпо­дарського регулювання;

- розробка й реалізація системи державних програм фінансового, технологічного, інформаційного, консультаційного, зовнішньо­економічного, кадрового сприяння малому підприємництву;

- асигнування програм підтримки малого підприємництва з бюджетів різних рівнів, створення стимулюючих податкових інструментів, використання різноманітних форм і методів фінансування, створення спеціалізованих фінансових, кредитних, страхових та інвестиційних інститутів, заохочення приватних кредитів та інвестицій у сферу малого підприємництва шляхом державних гарантій, страхування тощо;

- орієнтація на непрямі форми підтримки малого підприємництва, які не спотворюють (не деформують і не гальмують) вплив ринкових механізмів;

- взаємодія органів державної влади різних рівнів із спілками і об’єднання підприємців з метою врахування їхніх пропозицій при розробці та прийнятті відповідних рішень, нормативно – правових актів тощо.

Світовий досвід свідчить про те, що особливо велику роль відіграє держана підтримка малого підприємництва у кризових умовах, коли і економіка потребує докорінної структурної перебудови і вкрай необхідне зниження соціальної напруги. Прикладом цього можуть бути післявоєнні Японія і Німеччина, Англія кінця 70-х років, країни Східної Азії в останні 10–15 років. Досвід зарубіжних країн становить певний інтерес для України, і загальні риси, властиві багатьом країнам, мають враховуватися при формуванні державної політики підтримки малого підприємництва в Україні.

Контрольні запитання:

1. Надайте визначення поняттям «малий бізнес» і «мале підприємництво»?

2. Які існують підходи до визначення розміру підприємства?

3. Наведіть класифікацію малих та середніх підприємств в Україні до масштабів господарської діяльності.

4. Доведіть важливу роль малого та середнього підприємства в структурі перехідної та ринкової економіки ?

5. Які основні суперечності малого підприємництва ?

6. Які основні проблеми розвитку малого підприємництва в Україні?

7. Чим відрізняються світові моделі підтримки малого та середнього бізнесу від національної системи?

Література: [10, 13 - 15, 20, 21, 24, 25, 28, 45, 47, 50].