Трансформація концепції цивільного права у незалежній Україні

На момент проголошення незалежності Україна цивільні відносини у нашій державі регулювалися значною кількістю законодавчих актів, виданих з часів існування СРСР та УРСР. Після проголошення незалежності законодавчі акти колишнього Союзу РСР зберегли чинність у тій частині, яка не суперечила законодавству України, а законодавчі акти УРСР, серед яких центральне місце займав Цивільний кодекс 1963 р., продовжували діяти практично в повному обсязі.

Оскільки ЦК УРСР 1963 року грунтувався на застарілій правовій доктрині і не враховував необхідності регулювання товарно-грошових відносин в умовах ринку, виникла небезпека законодавчого вакууму в цій галузі, яку вже в перші роки після проголошення незалежності України значною мірою було подолано шляхом прийняття низки важливих законів . Це, насамперед, закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємства в Українській РСР» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 жовтня 1991 р., «Про цінні папери і фондову біржу »від 18 червня 1991 р.,« Про товарну біржу »від 10 грудня 1991 р.,« Про заставу »від 2 жовтня 1992 р. та ін

У цілому, на початку 90-х років XX ст. в Україну було прийнято значну кількість нормативних актів, покликаних регулювати цивільні відносини, торговельний обіг, господарську діяльність і т.п. Загальна тенденція, відображена в них, полягала у поступовому поверненні до гуманістичних цінностей: правового забезпечення суверенітету особи, встановлення гарантії його прав, спробах порівняння правового становища особи і держави, забезпечення для фізичної особи можливості вільно розпоряджатися своїми правами, крім випадків, прямо передбачених законом.

Разом з тим, недоліком законотворчості в Україні того часу був його безсистемний характер. Тому в 1994 р. почалася розробка нової концепції розвитку законодавства України, в основу якої було покладено нові уявлення про право, що базуються на ідеях громадянського суспільства та правової держави.

Відповідно до цієї концепції вирішити проблему вдосконалення цивільного законодавства могла тільки його кодифікація, що, будучи складовою частиною конституційної реформи, повинна була здійснюватися на підставі нової Конституції України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена спеціальна робоча група, яка в процесі тривалої роботи підготувала декілька проектів Цивільного кодексу.

Законопроектні роботи активізували пошук відповідей на ряд питань, пов'язаних з визначенням його концепції, та й концепції українського цивільного права взагалі: чи має бути єдиний кодекс, що регулює майнові відносини, чи доцільно створення Цивільного та Торгового (Господарського) кодексів? Яку систему права обрати як зразок? Наскільки послідовним може бути спадкування цим зразком (або зразкам)? Якою може бути структура майбутнього Цивільного кодексу? Чи повинен він регулювати сімейні відносини?

Ці питання обговорювалися на багатьох наукових конференціях, нарадах різного рівня тощо У процесі обговорення знову активізувалося характерне для радянської та пострадянської цивілістики розбіжність у поглядах щодо доцільності створення окремого господарського кодексу.

Думка про корисність існування двох кодексів, що регулюють майнові відносини, активно відстоюється вченими - «господарниками» з посиланням на те, що Господарський кодекс - це, по суті, той же Торговий кодекс, що визнається законодавством багатьох країн з ринковою економікою.

«Цивілісти», справедливо зазначаючи, що структура і зміст цих кодексів не мають між собою нічого спільного, наполягали на тому, що приватне право, яким є цивільне право, повинно акумулювати весь комплекс питань правового статусу приватної особи у громадянському суспільстві. Тому Цивільний кодекс може бути найбільш повним вираженням захисту прав осіб - як фізичних, так і юридичних, - охоплювати правове регулювання всього майнового ринкових відносин, у тому числі пов'язаних з підприємництвом (А. С. Довгерт).

Деякі науковці (наприклад, В. Ф. Опришко, А. А. Підопригора) наголошували, що створення Цивільного та Господарського кодексів виправдане з практичних міркувань, однак слід чітко розмежувати предмети їх правового регулювання, що поки не вдається.

Таке розмаїття позицій, природно, загальмувало прийняття Цивільного кодексу (для порівняння можна згадати, що при таких значних кодифікаціях, як систематизація Юстініана, створення Австрійського цивільного кодексу, Кодексу Наполеона, Німецького цивільного кодексу та ін проблема дуалізму приватного права не виникала: торговельні кодекси, з'явилися пізніше у Франції, Німеччині, були природним продовженням законопроектних робіт в окремих напрямах).

При підготовці проекту Цивільного кодексу України виявилася також проблема вибору напрямів та зразків для наслідування.

Підходи до неї визначилися ще на самому початку роботи над проектом.

Зокрема, зазначалося, що сучасна правова система Україна ближча до романо-германської, хоча і має ряд істотних відмінностей. Останнім часом посилився процес запозичення елементів з англосаксонського права, пов'язаний з об'єктивними закономірностями зближення суспільно-політичних національних систем на Європейському континенті (Ю. С. Шемшученко). Справедливо підкреслювалося, що чинні цивільні кодекси західних держав повинні бути в полі зору авторів нового Цивільного кодексу України з тим, щоб використати все те цінне, що увійшло до золотого фонду світової цивілістики (О. М. Бандурка, А. А. Пушкін, О. Ф. Скакун).

Багатьма цивілістами справедливо зверталася увага на доцільність використання положень Основ цивільного законодавства 1991 року, які не вступили в силу, але стали найвищим досягненням радянської цивілістики. При цьому підкреслювалося, що мова йде не про сліпе копіювання, а про творче використання ідей і положень Основ цивільного законодавства з їх доопрацюванням, уточненнями, переосмислення і оновленням (Г. К. Матвєєв, О. А. Підопригора).

Відзначалася також доцільність використання ідей та модернізованих положень римського приватного права, яке було «першоджерелом» багатьох західних кодифікацій, об'єднаних з урахуванням специфіки цивілізаційного та історичного розвитку України і національних особливостей українського права (Є. О. Харитонов).