Відповідь на комплексну контрольну роботу

з дисципліни “Історія України”

Варіант №9

1.Нова економічна політика — це політика більшовиків в Україні 1921-1928 рр, що прийшла на зміну політиці “воєнного комунізму” та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини переходу до НЕПу:

1. глибока економічна криза, як наслідок громадянської війни та політики воєнного комунізму (розруха, закриття підприємств, падіння виробництв с/г);

2. політична криза;

3. відкладення ідеї світової соціалістичної революції;

4. масова електрофікація 1921 р. рішення десятого з'їзду РКПБ здійснено перехід до нової економічної політики.

Заходи по впровадженню НЕПу:

1. заміна продрозкладки продподатком;

2. дозвіл використовувати найману працю;

3. дозволено оренду землі;

4. продаж у приватну власність дрібних та середніх підприємств;

5. скасування загальної трудової повинності;

6. повернення вільної торгівлі;

7. введення державних податків Червінця.

Особливості НЕПу в Україні:

1. запроваджувався пізніше 1922 р.;

2. висока ставка продподатку;

3. застосування репресивних заходів при вилученні податку;

4. введення НЕПу в умовах голоду;

5. широка підтримка українським населенням заходів НЕПу.

Результати НЕПу:

1. зростання господарчої ініціативи;

2. зацікавленість селян у результаті своєї праці;

3. зростання життєвого рівня населення;

4. конфлікт між ринковими відносинами та адміністративною командною системою.

Причини зростання НЕПу:

1. комуністична партія більшовиків з самого початку розглядала НЕП, як вимушену тимчасову послугу мономенталізму, адже її стратегічна схема залишалася незмінною;

2. НЕП була несумісною з політикою Сталіна на встановлення в країні тотолітарного режиму, тому в кінці 20-их рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

2.Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості.
На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.
Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.
Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України.
Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання.
У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків

Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.

Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону.

3. 1. б)

2. в)

3. а)

4. а)

5. а)

6. а)

7. а)

8. а)

9. в)

10. в) , а)

11. в)

12. г), е), д), в), б), а)

13. б)

14. в)

15. б)

Відповідь на комплексну контрольну роботу

з дисципліни “Історія України”

Варіант №10

1.30 грудня 1922 р. на І з'їзді рад було утворено СРСР , куди ввійшли УСРР, БРСР, ЗФ (Закавказька Федерація) (до ЗФ ввійшли Грузія, Вірменія, Азербайджан).

Утворення СРСР було обумовлено:

1. історично складеними тісними економічними зв'язками;

2. договірною федерацією;

3. посиленням впливу більшовицької партії.

До широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв'язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР X. Раковський.

Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з'їзді Рад в лютому 1921 р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з'їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір'я урядові, але її не було прийнято.

Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже не володіла.

VII Всеукраїнський з'їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення СРСР.

Через кілька днів, ЗО грудня 1922 р., відбувся І з'їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського.

23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ЦВК і РНК УСРР було розглянуто й прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

2. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українськуробітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності.

Основна частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-ті роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж в межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури.

Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був "Український вісник" за редагуванням В. Чорновола.

Вже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. В 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації "Українського патріотичного руху", так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від "національного комунізму" до повного його заперечення. В національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тисячі чоловік.

3.1. б)

2. г)

3. в)

4. б)

5. б)

6. а) — Полтавська битва, б) — створення Малоросійської колегії,

в) — укладання таємного договору І.Мазепи з Карлом ІІ проти Росії

7. а) 10. а) 13. б)

8. а) 11. б) 14. г)

9. а), в), г) 12. в) 15. б)