Класифікація видів лізингу

Ознаки класифікації	Види лізингу
Ступінь окупності майна протягом терміну угоди	З повною окупністю майна (фінансовий) З неповною окупністю майна (оперативний)
Ступінь новизни майна	Нове Використовуване
Рух майна між учасниками угоди	Прямий Зворотний
Тип майна, який здається в лізинг	Рухоме Нерухоме
Характер обслуговування техніки	“Чистий” (техніку обслуговує користувач) “Мокрий” (техніку обслуговує лізингодавець) З обмеженим комплексом послуг
Частка використання об’єкта лізингової угоди	Цілий об’єкт угоди Частина об’єкта угоди
Надання гарантій на величину залишко-вої вартості майна з боку користувача	Відкритого типу (гарантія є) Закритого типу (без гарантії)
Вид лізингових платежів	Грошові Компенсаційні Змішані
Територіальне розташування суб’єктів угоди	Внутрішній Зовнішній: експортний, імпортний, транзитний
Кількість суб’єктів лізингової угоди	Тристоронній Багатосторонній
Можливості лізингокористувача після закінчення терміну угоди	З правом продовження терміну угоди З правом купівлі орендованого майна Без права продовження терміну або купівлі майна

Селенг – це специфічна форма зобов’язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління його майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і може на першу вимогу повернути його. Майном можуть бути гроші, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання тощо.

Сьогодні в Україні є умови для розвитку селенгу, передусім, у малому бізнесі. Зокрема це:

Ø постійні труднощі на грошовому ринку;

Ø зменшення прибутку в господарських суб’єктів, що обмежує їхню можливість вкладати достатню суму коштів у розвиток нових технологій і розширення виробництва.

Селенг сприяє загостренню конкурентної боротьби на грошовому ринку і спрямовує її на зменшення ціни послуг (наприклад, відсотка за кредит).

Овердрафт також є однією з сучасних форм фінансування малого і середнього бізнесу. Це форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок.

У результаті такої операції створюється заборгованість клієнта банкові. Банк і клієнт укладають між собою угоду, в якій визначають максимальну суму овердрафту, умови його надання, порядок погашення та величину сплачуваного відсотка за кредит.

У разі овердрафту на погашення заборгованості переказують усі кошти, які надходять на поточний рахунок клієнта. Тому обсяг кредиту змінюється в міру надходження коштів. Цим овердрафт відрізняється від звичайної позики.

Цю форму широко застосовують у світовій практиці. Україна – одна з перших країн колишнього Союзу, яка впровадила таку прогресивну форму розрахунків.

Отже, у сучасних умовах господарювання, коли в державі немає прямої підтримки малого і середнього бізнесу через пільгове оподаткування, для функціонування та виживання підприємництва потрібно використовувати сучасні методи фінансування і кредитування.

3.Сутність та необхідність державного регулювання цін.

Державне регулювання цін – це політика впливу держави на ціни за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів з метою сприяння стабільному розвитку економіки країни. Державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економіки країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується впливом на передумови та побічні наслідки ціноутворення. На етапі формування ринкових відносин необхідне втручання в механізм ціноутворення для компенсації нездатності ринку утворювати рівноважні ціни.

Вільна ринкова ціна не є універсальним засобом регулювання економіки. Вона не здатна врахувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися за умов розвинутого конкурентного ринку з відповідною інфраструктурою. У іншому випадку вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція, тощо.

По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні, економічні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством, яке включає:

- Закон про ціни і ціноутворення в Україні.

- Закон про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.

- Постанову Кабінету Міністрів Україні “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо цін” тощо.

Цінова політика держави впроваджується через спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні належать загальнодержавні, регіональні та відомчі установи: Міністерство економіки України, управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін нині обмежуються тільки встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників тарифів, на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Управління з питань цінової політики місцевих органів виконавчої влади мають право регулювати:

- ціни на паливно-енергетичні ресурси, що відпускаються населенню для побутових потреб;

- тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення;

- граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

- тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров’я;

- граничні рівні торговельних надбавок на окремі вироби медичного призначення, тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи – міністерства і відомства, які погоджують свої рішення з Міністерством економіки, Пенсійним фондом та Національним банком.

Державна політика цінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. Обмеження цін інколи може привести до суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.