Натуральне та товарне виробництво
Форма суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності.
Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство (рис. 5.1).
Рисунок5.1 – Основні риси натурального господарства
Натуральне господарство – такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.
Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва (рис. 5.2, 5.3).
Рисунок5.2 – Основні риси товарного господарства
Товарне виробництво – така форма організації суспільного господарства, коли продукти виробляються не для власного споживання їхніми виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.
Рисунок 5.3 – Причини виникнення товарного виробництва
Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинуте (рис. 5.4).
Рисунок 5.4 – Типи товарного виробництва
Проста й розвинута форми товарного виробництва мають спільні риси і відмінності (рис. 5.5).
Рисунок 5.5 – Спільність і відмінність простого й розвинутого товарного виробництва
У сучасних умовах зростає ступінь загальності товарного виробництва як у рамках національних господарств, так і у всесвітньому масштабі.
Це зумовлено такими причинами:
по-перше, процесом подальшого поглиблення суспільного розподілу праці всередині національної економіки, що супроводжується виникненням нових видів галузей виробництв (електроніка, біотехнологія, космічна техніка, телекомунікації, інформатика та ін.);
по-друге, тенденцією розширення товарних відносин у сфері нематеріального виробництва, що спрямоване на задоволення інтелектуальних потреб людини;
по-третє, швидким зростанням чисельності населення, що викликає розширення ринку найманої праці;
по-четверте, завдяки розширенню всесвітніх економічних зв'язків товарне виробництво набуває дедалі більше всесвітнього характеру.
Товарне виробництво є основою ринкової економіки.
Ринкова економіка – одна з вершин суспільної цивілізації, геніальний винахід людства, що не має альтернативи в оглядній історичній перспективі. Тому економіка, яка відкидала необхідність розвитку товарного виробництва, ринкових відносин, відкидала і досягнення світової цивілізації, чим прирікала себе на саморуйнування, як це трапилося з командно-адміністративною економікою в колишніх соціалістичних країнах. Тому вихід із кризи й економічний розвиток України полягає у створенні розвинутої ринкової економіки, інтегруванні її у світове ринкове господарство.
2. Товар і його властивості
Основоположною категорією товарного виробництва є "товар". Однак історично та логічно цій категорії передувала категорія "благо".
Благо – все те, що здатне задовольняти людські потреби, наприклад, плоди природи, продукти праці, послуги, будь-які явища, що задовольняють певні потреби людини, відповідають її інтересам, цілям та прагненням.
Блага поділяються на економічні та неекономічні.
Неекономічні блага надаються людині природою, тобто без прикладання її праці, у необмеженій кількості (наприклад, повітря, морська вода, сонячне тепло та ін.).
Економічні блага – це блага економічної (трудової) діяльності людини, які існують в обмеженій кількості.
Економічні блага дуже різноманітні. Залежно від критеріїв їх можна класифікувати на такі види (рис. 5.6).
Рисунок 5.6 – Класифікація економічних благ
Економічне благо в умовах товарного виробництва набуває форми товару.
Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну.
Найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.
Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.
Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.
Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.
Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття – мінової вартості.
Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду.
Наведена вище концепція товару і його властивостей в економічній науці відома як теорія трудової вартості. Ця теорія була започаткована ще класиками політичної економії – Адамом Смітом і Давідом Рікардо. Згодом вона розроблялась Карлом Марксом і його прихильниками.
Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема введені в науковий обіг такі поняття, як "корисність", "цінність" та "рідкість" товару.
Якщо порівнювати категорії "споживча вартість" і "корисність", то на перший погляд ці категорії є синонімами, між ними немає різниці. Вони ніби виражають одне і те саме – здатність економічних благ задовольняти потреби людини, бути корисними для неї. Але це не зовсім так.
У класиків споживча вартість є об'єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, які виробляються для того, щоб задовольняти людські потреби. Отже, споживча вартість для них – це корисність товару взагалі, безвідносно до потреб конкретної людини.
Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.
Один і той самий товар з однаковою споживчою вартістю може мати зовсім різний ступінь корисності для окремих споживачів. Наприклад, корисність хліба різна для ситої і голодної людини, цигарки – для людини, що палить, і тієї, яка не палить, та ін. Але всі ці товари, незалежно від різної корисності для різних людей, не втрачають своєї об'єктивної основи – споживчої вартості.
Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому цінність для них категорія суб'єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб'єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.
Люди оцінюють товари та послуги не тільки тому, що на виробництво їх витрачена суспільно необхідна праця, а й тому, що вони мають корисність. З їхнього погляду, лише корисність товарів та послуг може надавати затратам праці так званого суспільно-необхідного характеру. Отже, цінність є водночас функцією витрат праці і функцією корисності.
Поєднання вартості й цінності та їхнє суспільне визнання відбивається в ціні.
Ціну можна вважати формою грошового вираження вартості й цінності товару.
Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Тільки вартість є рушійним мотивом для товаровиробника, так само як цінність – рушійний мотив для споживача.
З позицій неокласичних поглядів, цінність благ залежить також і від їхньої рідкості, тобто від жагучості потреб та кількості благ, які здатні ці потреби задовольняти.
Рідкість – характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства.
Наприклад, вода має більшу корисність для людини, ніж діамант. Але води є достатньо, а діамантів мало. Тому діаманти, корисність яких набагато менша для задоволення життєвих потреб, оцінюються людьми дорожче, ніж вода.
3. Вартість товару. Теорії вартості
Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є складнішим. Вартість – те спільне, що відбивається у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнюваними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості – мають спільну міру.
Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння різноманітних благ і послуг, якими вони обмінюються.
Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.
Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.
Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-кліматичних умовах. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називають індивідуальним робочим часом, а вартість, створену ним, – індивідуальною вартістю.
Проте на ринку у процесі обміну враховується лише суспільна вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників.
Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами і, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які поставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду.
Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості й обернено пропорційно продуктивній силі праці.
Базовою величиною для визначення вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації). Складна праця – кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника і створює більшу вартість, ніж проста. Складна праця зводиться до простої через ринкові відносини.
У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар.
З одного боку, праця – це процес створення певного продукту або послуги.
Це пов’язане з спеціалізацією виробництва. Результатом такого процесу завжди виступає певна конкретна споживна вартість. Таку працю називають конкретною працею.
З іншого боку, всякий процес праці – це процес затрат людської робочої сили, мозку, нервів. Ці затрати характеризують працю з її кількісного боку, не торкаючи її конкретної форми.
Ця праця в фізіологічному розумінні отримала назву абстрактної праці, і саме вона створює вартість товару. Отже, вартість – це втілена в товарі абстрактна праця.
Абстрактна праця – це специфічна форма праці, яка властива лише товарному виробництву, тому що вона виражає відносини відособлених виробників. Там, де нема відособленого виробництва, необхідність у такій праці не виникає. Це означає, що вартість – це не природна, а суспільна властивість товару.
Саме тому вартість – це не просто втілена в товарі праця, а передусім відношення між людьми, приховане речовою оболонкою.
В економічній науці існує кілька теорій вартості, в тому числі: факторів (витрат) виробництва, попиту і пропозиції, трудової вартості, граничної корисності та інші (рис. 5.7.
Рисунок 5.7 – Основні теорії вартості
В економічній науці розуміння категорії вартості значною мірою формувалося під впливом двох найпоширеніших теорій: класичної теорії трудової вартості та маржиналістської теорії граничної корисності.
Представники трудової теорії вартості визначали вартість товару за витратами суспільно необхідної праці; теорії граничної корисності – за ступенем корисності речі для споживача. Прихильники цієї теорії виходять із тези, що вартість (цінність) речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі для особи, яка її оцінює, – споживача.
Теорія трудової вартості під вартістю вбачає суспільно-корисну працю, втілену в товарі. Розроблення теорії трудової вартості було розпочато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та іншими. Свій подальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною й абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента.
Прихильники теорії витрат виробництва(Р. Торренс, Н. Сеніор та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й уречевленою працею, оскільки величини витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу).
Родоначальники теорії трьох чинників виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних чинників: праці, капіталу і землі.
В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості – з позиції маржиналістської теорії граничної корисності (маржиналізм – граничний). її прихильники (У.С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візерта ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох чинників виробництва. На їхню думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу).
Гранична корисність – додаткова корисність, яку отримує споживач від додаткової одиниці товару чи послуги.
У міру задоволення потреб у тому чи іншому предметі корисність цього предмета для особи зменшується, вона його менше цінує і купуватиме його за умови зниження ціни на нього.
Отже, чим більшу кількість блага споживає людина, Тим меншу цінність має для неї кожна додаткова одиниця цього блага.
З усього цього робиться висновок: ціна блага для споживача визначається не загальною, а граничною його корисністю, тобто корисністю "останнього" екземпляра цього блага, що задовольняє найменшу значущу потребу.
Якщо зіставити теорію трудової вартості з теорією граничної корисності, то вони нібито заперечують одна одну: перша визначає вартість товару лише затратами праці, друга – лише за його корисністю для споживача. Це надавало обом теоріям (у тому вигляді, як вони були сформульовані засновниками) однобічного характеру, і вони, таким чином, не враховували реалій економіки.
Згідно з маржиналістською концепцією, вартість визначається граничною корисністю останньої одиниці товару, яка купується споживачем.
Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теоріяанглійського економіста кінця XIX – початку XX ст. А. Маршалла, а з 30-х років XX ст. Дж. М. Кейнса. Вони поєднали теорію класичної політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін.
А. Маршалл процес формування вартості порівнює із з'єднанням двох лез ножиць. Одне лезо – витрати виробництва, друге – корисність (споживну вартість). З'єднання витрат і корисності й породжує вартість товару. Таким чином, вартість згідно з цією концепцією є проявом відносин між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем). Виробник (продавець) зацікавлений у відшкодуванні витрат та одержанні прибутку, споживач (покупець) - у придбанні необхідної йому споживної вартості – корисності.
5. Закон вартості, його сутність та функції
Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва. Цей закон регулює зв'язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну
працю в умовах товарного виробництва.
Закон вартості – це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.
Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Якщо вартість товару повинна детермінувати два фактори — витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів.
Закон вартості діє через відхилення цін від вартості.
Коливання цін є механізмом дії закону вартості.
У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції (рис. 5.8):
Рисунок 5.8 – Функції закону вартості
– стихійно регулює суспільне виробництво;
— стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;
— обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.
Регулююча роль закону вартості виявляється в тому, що через механізм коливання цін навколо вартості відбувається розподіл робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність, збалансованість між сферами суспільного виробництва. Відхилення цін від вартості економічно сигналізує товаровиробнику про зміну кон'юнктури ринку, а відповідно орієнтує виробництво, яких товарів недостатньо, а яких – надмірно. Якщо того або іншого товару виробляється недостатньо, то попит на нього перебільшує пропозицію. Ціна на такий товар зростає. Це приваблює в галузь ресурси й робочу силу з інших галузей, де прибутки нижчі, отже, виробництво цього товару зростає.
Навпаки, коли виробництво товару перевищує попит на нього, то ціна, а разом з нею і прибутки, знижуються. Внаслідок цього виробничі ресурси переливаються в ті галузі, де прибутки вищі.
Таким чином, закон вартості через ринковий механізм цін забезпечує визначення кордонів, які відділяють економічно доцільне виробництво від недоцільного, і саме тим регулює пропорції суспільного виробництва.
Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і за грози розорення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна досягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови зменшення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки, поліпшення організації виробництва тощо. Але оскільки до цього постійно прагнуть усі товаровиробники, це зумовлює загальний технічний прогрес, зростання продуктивних сил суспільства. Таким чином, закон вартості виступає рушійною силою розвитку продуктивних сил.
Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті товаровиробники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну. Перші отримують додаткові прибутки, збагачуються, процвітають, зміцнюють своє економічне становище, другі – не можуть покрити своїх витрат, зазнають збитків і згодом банкрутують. Таким чином, завдяки дії закону вартості суспільство звільняється від економічно неефективних господарств.
У класичному вигляді цей закон діяв лише в умова простого товарного виробництва. Однак основні його риси притаманні й сучасній ринковій економіці, у якій суттєво зросла роль держави стосовно регулювання ринкових процесів. Саме у доповненні та взаємодії ринок і держава створюють оптимальний господарський механізм регулювання сучасної змішаної ринкової економіки.