Стаття 1. Предмет регулювання 3 страница

Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання

1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, спожива­чі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновни­ками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські пов­новаження на основі відносин власності.

1. Головне значення цієї статті полягає в тому, що в ній вперше у господарському законо­давстві окреслене коло учасників відносин у сфері господарювання. Справа в тому, що всі перелічені у цій статті «учасники» поодинці згадувалися в тих чи інших господарсько-пра­вових актах і відігравали корисну роль у різних правовідносинах. Однак лише під час ко­дифікаційних робіт з'явилася можливість узагальнити таку участь і дати перелік її представ­ників. Цей перелік допомагає більш чіткому визначенню понять «господарські відносини» і «господарські правовідносини». Таким чином і виникло узагальнююче поняття «учасник відносин у сфері господарювання». Можна сподіватися, що воно не стане зайвим як у само­му господарському законодавстві, так і в практиці його застосування.

Узагальнення, про яке йшлося вище, не позбавляє юридичної специфіки кожного різнови­ду учасників відносин у сфері господарювання. У цьому можна переконатися при вивченні подальших текстів Кодексу та коментарів до них. Наприклад, тільки питанням правового статусу суб'єкта господарювання (а це провідний учасник відносин у сфері господарювання) присвячено майже 80 статей Кодексу (див.: Розділ II «Суб'єкти господарювання»). Тут важ­ливо врахувати й той факт, що поняття «суб'єкт господарювання» отримало закріплення у Конституції України (ч. 4 ст. 13). Чимало статей у Кодексі присвячено й визначенню право­вого статусу інших учасників відносин у сфері господарювання.

За логікою законодавця, суб'єкт господарювання як учасник відносин у сфері господарю­вання має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську діяльність. Усім іншим учасникам така ознака не притаманна, хоча їх дії мають той чи інший конкретний зв'язок саме з цією діяльністю. Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не визнаються суб'єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 Кодексу). Однак вони можуть впливати на здійснення господарської діяльності, якщо наділені відпо­відною господарською компетенцією.

2. При коментуванні даної статті деяких пояснень потребує поняття «споживачі». Кодекс не дає визначення цього поняття. Тому слід скористатися тим визначенням, яке міститься в іншому акті господарського законодавства, а саме у Законі України «Про природні монопо­лії» [419]. Стаття 1 цього Закону визначає споживача товарів як фізичну або юридичну особу, що придбаває товар. Виходячи з цього стає зрозумілим, що Кодекс, назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних осіб - організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарю­ючими, а чи негосподарюючими суб'єктами (споживачі енергії, природного газу тощо). ■ Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання споживачі - фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством (див., наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).

3. Закінчуючи коментування даної статті, слід звернути увагу на деякі юридичні тонкощі розуміння поняття «учасники відносин у сфері господарювання». По-перше, це поняття, як узальнююче, вказує на певну різноманітність таких учасників, що обумовлює особливості правового статусу кожного з них. Головний критерій, за яким визначаються ці особливості, має економічний характер — це наближеність того чи іншого учасника до здійснення безпосе­редньої господарської діяльності. По-друге, якщо ці учасники вступають у господарські правовідносини, то вони набувають суто юридичну якість - стають суб'єктами цих право­відносин.

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини

1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та ре­алізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціаль­них результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підпри­ємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

3. Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

4. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організацій­но-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

5. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єк­тами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

6. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються від­носини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організацій­но-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підроз­ділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структур­ними підрозділами.

1. Дана стаття конкретизує положення статті 1 щодо визначення предмета регулювання Кодексу. Хоча весь зміст статті, по суті, присвячений визначенням тих чи інших понять, про­те існує потреба більш докладних пояснень.

Визначення поняття «господарська діяльність» має ключове значення для всього масиву господарського законодавства. Більше того, воно використовується і в інших галузях зако­нодавства (наприклад, у податковому і кримінальному). Ця обставина вимагає максимально чіткого підходу до формулювання цього поняття. Проте чинне господарське законодавство до останнього часу містило декілька визначень поняття господарської діяльності (див., на­приклад: закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) [293], «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 1, п. 1.32) [78], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (ст. 1) [318]. Однак за своїм змістом ці визначення суттєво різнилися, що негативно позначалося на розв'язанні конкретних госпо­дарських питань. Зрозуміло, що із введенням в дію Кодексу з'явиться базове визначення по­няття господарської діяльності, що зумовить необхідність перегляду тих визначень, які були дані раніше в окремих законодавчих актах.

З'ясовуючи поняття господарської діяльності, що наведено у частині 1 статті 3 Кодексу, необхідно зробити деякі попередні застереження. Так, поняття «господарська діяльність», як­що відволіктися від даного у Кодексі визначення, само по собі має досить широке значення, а тому застосовується в багатьох випадках. Так, можна говорити, наприклад, про побутову, до­машню господарську діяльність. В одних випадках господарська діяльність стає основною, систематичною, професійною, а в інших - додатковою, допоміжною, побіжною. Тому й різ­ним може бути правовий режим відносно того чи іншого різновиду господарської діяльності.

Критеріями відмежування одного різновиду господарської діяльності від іншого можуть бути: сфера, галузь, у яких здійснюється ця діяльність (наприклад сфера суспільного вироб­ництва, соціальна, культурна та інші сфери); мета діяльності (одержання прибутку або без його одержання); суб'єкт діяльності (спеціальний суб'єкт — суб'єкт суто господарської діяльності або інший суб'єкт, для якого ця діяльність є допоміжною); обсяг саме господар­ської діяльності у більш широкій за змістом діяльності того чи іншого суб'єкта (основний або допоміжний).

Наведемо ще одне важливе застереження. Господарська діяльність здійснюється у загаль­ній економічній сфері, а тому має суто економічні властивості. Останні неможливі без вар­тісної оцінки і взаємооцінки, еквівалентності обміну, відповідних обчислень і розрахунків. Це стосується як комерційної, так і некомерційної господарської діяльності. Отже, така озна­ка результатів господарської діяльності, як «цінова визначеність», присутня в абсолютній більшості випадків (у ринковій економіці - переважно за угодою сторін), хоча у некомерційній господарській діяльності можливе безкоштовне надання її результатів.

З огляду на викладене вище, назвемо найважливіші ознаки основної господарської діяль­ності, що регулюється нормами Кодексу: а) вона здійснюється у сфері суспільного вироб­ництва (і ніяк не у сфері особистого споживання); б) перебуваючи у сфері суспільного ви­робництва, яке, у свою чергу, базується на ринкових засадах, ця діяльність спрямована на задоволення приватних інтересів суб'єктів господарювання за умови дотримання ними пев­них публічних інтересів (іншими словами, у господарській діяльності об'єктивно поєднані приватні і публічні інтереси); в) вона перш за все пов'язана з тією стороною суспільного ви­робництва, у якій здійснюється господарське використання майна; г) вона є діяльністю, що організує виробництво та використання майна; д) результати діяльності мають вартісний ха­рактер.

2. Стаття визначає й певні різновиди господарської діяльності. Встановлюється, що вона здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів як з метою одержання прибутку (це є комерційна, підприємницька діяльність), так і без одержання прибутку (це є некомерційна господарська діяльність). Таким чином, мета (одержання прибутку або без його одержання) тут стає головним критерієм поділу цієї діяльності на види. Існують і додат­кові критерії цього поділу, про що можна дізнатися у подальшому тексті Кодексу (див. гл. 4 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» та главу 5 «Некомерційна госпо­дарська діяльність»).

При цьому не слід вважати, що основний критерій поділу господарської діяльності на ко­мерційну і некомерційну — присутність або відсутність мети одержання прибутку - має абсо­лютний характер. Якщо така мета є, то є й конкретний результат її досягнення, але він може бути повним, частковим або зовсім відсутнім. Тому є необхідність у наближенні цього кри­терію до реального життя.

При вирішенні цього питання на допомогу приходить одне з положень Системи націо­нальних рахунків (СНР), прийнятої у 1993 році Комісією Європейських співтовариств, Між­народним валютним фондом, Організацією економічного співробітництва та розвитку, Ор­ганізацією Об'єднаних Націй та Світовим банком [461]. У відповідності з СНР між комер­ційними і некомерційними видами діяльності проводяться такі розмежування: комерційна діяльність включає виробництво продукції або надання послуг на ринку за такою ціною, яка покриває більше половини витрат виробництва; некомерційна діяльність охоплює вироб­ництво продукції або надання послуг, безкоштовних або за цінами, що покривають половину чи менше половини витрат виробництва.

Побіжно слід зазначити, що Кодекс містить окремі положення й про «неприбуткову» або «некомерційну (неприбуткову)» діяльність. Йдеться, наприклад, про діяльність благодійних

12(ст. 131) та військових організацій (ст. 414). У цих організаціях господарська діяльність має підпорядкований, допоміжний характер.

3. Частина 3 коментованої статті має суто роз'яснювальне значення, оскільки спрямована на запобігання непорозумінням, які зустрічаються на практиці при визначенні меж господар­ської діяльності. Під нею нерідко помилково розуміють просте задоволення потреб організа­ції (наприклад, освітянського, оздоровчого або культурного призначення), яка дбає про ре­монт або інше облаштування свого приміщення. Оскільки така організація своїми діями безпосередньо не створює результат господарської діяльності (не виготовляє та не реалізує продукцію, не виконує роботу чи не надає послуги вартісного характеру), то вона й не може бути суб'єктом цієї діяльності. З іншого боку, господарче забезпечення діяльності організа­ції у багатьох випадках потребує від неї юридичного оформлення стосунків зі стороною, яка виконує відповідні роботи чи надає послуги (наприклад, укладення договору на виконання ремонтних робіт). Бажано, щоб ці стосунки здійснювалися у відповідності з нормами госпо­дарського законодавства.

4. Ознаки господарської діяльності, які були розглянуті вище, з тими чи іншими особли­востями є наявними у будь-який сфері господарських відносин. Частина 4 даної статті вста­новлює, що ця діяльність здійснюється у господарсько-виробничих, організаційно-виробни­чих та внутрішньо-господарських відносинах. Щодо особливостей цих сфер, то вони розгля­даються у наступних пунктах статті.

5. Господарсько-виробничі відносини, що складаються при безпосередньому здійсненні господарської діяльності з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, зви­чайно набувають форму господарських зобов'язань (господарських договорів). Зміст госпо­дарських зобов'язань визначається не тільки угодою їх учасників, а й іншими актами, на основі яких вони укладаються (наприклад, при наданні державних замовлень). Майновий елемент у відносинах даного різновиду проявляється у передачі або в русі певного майна. Частіше за все такі майнові відносини супроводжуються й організаційними відносинами.

Сам термін «господарсько-виробничі відносини» вказує на максимальну наближеність цих відносин до виробничої діяльності суб'єктів господарювання. Він замінює той термін, який вживався у минулому, — «оперативно-господарські відносини». У «доринкових» умо­вах головні майново-організаційні питання вирішувалися «згори», а підприємства мусили оперативно виконувати такі рішення. Тепер центр тяжіння повнокровної господарської ді­яльності переміщується саме туди, де він первісно і мав бути, - безпосередньо на підприєм­ства та інші суб'єкти господарювання.

6. Організаційно-господарські відносини виникають, як правило, у сфері господарського управління. Підстави їх виникнення вельми різноманітні — це, наприклад, акти державних ор­ганів (зокрема владні приписи виробничо-господарським суб'єктам від антимонопольного органу, органу ціноутворювання, органу стандартизації та ін.), договори між центральними органами державної влади, органами місцевого самоврядування та підприємствами (об'єд­наннями підприємств), договори про утворення об'єднань, фінансово-промислових груп або холдингів підприємств, статутні документи складних виробничо-господарських структур, у яких створюються субординаційні господарські ланки.

Деякі «вертикальні» господарські відносини мають складну, багатошарову структуру. Це стосується, наприклад, відносин між органами податкової служби і суб'єктами господарю­вання.

Оподаткування має, безумовно, бюджетно-фінансовий аспект. Це означає, що на всіх суб'єктів господарювання накладається конституційний обов'язок зі сплати податків. Акти органів податкової служби, спрямовані на захист публічних інтересів, встановлюють право­відносини цих суб'єктів з державою. Звідси і відповідальність суб'єктів господарювання пе­ред державою за податкові правопорушення. Однак важливо враховувати, що компетенція органів податкової служби значно ширше від того, щоб видавати лише владні вказівки. Ви­никають і такі відносини, які породжують для кожного з їх учасників як права, так і обов'яз­ки. Прикладом цього можуть слугувати відносини, пов'язані з умовами і порядком повер­нення раніше сплаченого податку на додану вартість, з правом вибору громадянином-підприємцем певного виду оподаткування (пропорційно доходу або фіксованою сумою за патентом), виникненням «податкової застави» тощо. Тут є необхідним поєднання приватного і публічного інтересів. Тому в цих випадках йдеться саме про організаційно-господарські відносини.

7. Внутрішньогосподарські відносини - це той різновид господарських відносин, які ви­никають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері підприємств та інших господарських організацій. їх суб'єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробницт­ва тощо). Вони вступають у відносини між собою, а також із господарюючим суб'єктом у цілому, до складу якого вони входять. Права та обов'язки учасників внутрішньогосподар­ських відносин, як правило, визначаються локальними нормативними актами суб'єктів гос­подарювання. Не виключається також можливість укладення внутрішньогосподарських до­говорів.

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами від­носин

1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом Ук­раїни;

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини, щодо використання й охоро­ни рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господар­ських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

2. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визна­чаються цим Кодексом.

3. До господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не вре­гульовані Кодексом торговельного мореплавства України, застосовуються правила цього Кодексу.

1. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, яке вста­новлюється коментованою статтею, має суттєве значення для правильного застосування від­повідних положень як цього Кодексу, так і інших нормативно-правових актів. Наявність да­ної статті дозволяє більш чітко окреслити предмет регулювання, визначений у статті 1 Кодексу, шляхом вказівки на види відносин, до яких не застосовуються положення цього Кодексу. Необхідність такої вказівки виникає у зв'язку з тим, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, що іноді ускладнює визначення їх предметної належності.

Першу групу таких відносин становлять майнові та особисті немайнові відносини, що ре­гулюються цивільним законодавством, насамперед Цивільним кодексом України. Врахову­ючи, що всі види господарських відносин, зазначені у статті 3 цього Кодексу, мають харак­тер переважно майнових чи пов'язаних з ними організаційних відносин, а предметом регу­лювання Цивільного кодексу України (ЦК) визначено майнові та особисті немайнові відно­сини (цивільні відносини), виникає потреба розмежувати у цій частині предмети регулюван­ня двох кодексів.

Виходячи з того, що предметом регулювання Господарського кодексу є відносини, що ви­никають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами госпо­дарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господа­рювання (тобто господарські відносини), принциповим для розмежування господарських та цивільних відносин стають сфера відносин та склад суб'єктів відносин. Враховуючи це, не є предметом регулювання Господарського кодексу майнові та інші відносини, що складаю­ться між негосподарюючими суб'єктами. Так само не є предметом регулювання цього Кодексу відносини, що складаються між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - громадянами.

Проте майнові відносини суб'єктів господарювання з юридичними особами (у тому числі тими, що не є суб'єктами господарювання) підпадають під дію даного Кодексу (див., напри­клад, ст. 175 ГК ). Отже, перевезення вантажів, забезпечення енергопостачання установам органів влади тощо регулюються господарським законодавством, а перевезення пасажирів та багажу чи енергопостачання громадян-споживачів - цивільним законодавством.

Практичне розрізнення господарських і цивільних відносин також дістає вияв у підпоряд­куванні їх різній судовій юрисдикції. Так, відповідно до статей 1 та 22 Закону «Про судоустрій України» [460] справи, що виникають із господарських правовідносин, розглядаються в порядку господарського судочинства, а цивільних - у порядку цивільного судочинства.

Другу групу відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу, складають земель­ні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря. Особливість цієї групи відносин полягає в тому, що вони стосуються природних ресурсів, які згідно зі статтею 13 Конституції України є об'єктами права власності Українського народу і тому передбачають особливий режим правового регулювання. Основоположним законодав­чим актом щодо цієї групи відносин є Закон України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» [364], на основі якого у системі національного законодавства сформовано спеціальні сфери та самостійні галузі законодавства.

Так, земельні відносини регулюються Земельним кодексом України [12], іншими закона­ми та актами земельного законодавства. Гірничі відносини є предметом регулювання зако­нодавства про надра, зокрема, вони регулюються Кодексом України про надра [18], Гірни­чим законом України [5] та ін. Лісові відносини регулює лісове законодавство - Лісовий кодекс України [29], інші закони та акти законодавства, що видаються відповідно до вказа­них законів. Водні відносини регулюються водним законодавством - Водним кодексом України [4], іншими законами та актами законодавства, що видаються відповідно до цих за­конів. Таким же чином окремими актами законодавства регулюються відносини щодо вико­ристання й охорони рослинного та тваринного світу, територій та об'єктів природно-за­повідного фонду, атмосферного повітря.

Третя група відносин - трудові відносини, які також не є предметом регулювання цього Кодексу, а регулюються самостійною галуззю законодавства про працю. До нього належить Кодекс законів про працю України [15], значна кількість інших законодавчих та підзаконних актів. Враховуючи розвиненість і багатоманітність трудових відносин у сфері господарю­вання, законодавець передбачив у Господарському кодексі окремі положення, які стосують­ся визначення обов'язків суб'єктів господарювання або державних органів щодо забезпечен­ня належних умов реалізації громадянами їх конституційного права на працю у цій сфері.

Четверту групу відносин, що не є предметом регулювання цього Кодексу, становлять фінансові відносини з участю господарюючих суб'єктів, що виникають у процесі формуван­ня та контролю виконання державного та місцевих бюджетів. Це, насамперед, бюджетні відносини, які є предметом регулювання бюджетного законодавства, що складається з Бюджетного кодексу України [3], щорічних законів про Державний бюджет України, інших законів. До цієї групи належать також податкові відносини, регулювання яких здійснюється актами податкового законодавства: Законом «Про систему оподаткування» [444], іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Щодо наявності у цьому Кодексі статті 17, присвяченої питанням оподаткування, то в ній встановлюються лише за­гальні вимоги до використання державою податків як одного із засобів регулювання госпо­дарської діяльності (див. також ч. 2 ст. 12 Кодексу). При цьому весь зміст даної статті спря­мований перш за все на захист інтересів суб'єктів господарювання.

Нарешті, п'яту групу відносин, які не є предметом регулювання Господарського кодексу, складають адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарюван­ня, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування не є суб'єктом, на­діленим господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господар­ських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Йдеться про відносини управління, пов'язані зі здійсненням органами держави та місцевого самоврядування повноважень щодо визначення і реалізації основних напрямів економічної політики (ст. 10), прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (ст. 11), застосування засобів державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), а також державного контролю та нагляду за господарською діяльністю (ст. 19). Виняток становлять відносини управління за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі реалізації правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (ч. 4 ст. 18, ст. 41 та ін.).

2. Викладене у частині другій цієї статті положення, згідно з яким цим Кодексом визна­чаються особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, означає, що ГК має значення спеціального закону у сфері правового регулювання тих майнових від­носин, учасником яких є суб'єкт господарювання і щодо регулювання яких значення загаль­ного закону має Цивільний кодекс України. Крім того, вказане положення означає, що до господарських майнових відносин, які не врегульовані цим Кодексом, можуть застосовува­тися за аналогією відповідні норми цивільного законодавства, з урахуванням конституцій­них основ правопорядку у сфері господарювання, зазначених у статті 5 цього Кодексу. Тому не зовсім коректним є визначення у статті 175 ГК майново-господарських зобов'язань як ци­вільно-правових зобов'язань, що виникають у сфері господарювання між учасниками госпо­дарських відносин при здійсненні господарської діяльності, оскільки сфера цивільних відно­син і сфера господарювання — це різні сфери з різним складом учасників відносин; кожна з цих сфер відносин регулюється окремою галуззю законодавства: одна - цивільним, друга -господарським законодавством. Призначення коментованої статті саме й полягає в тому, щоб розмежувати правове регулювання господарських відносин з правовим регулюванням інших видів відносин, у тому числі цивільними, і водночас визначити порядок застосування до господарських відносин, не врегульованих цим Кодексом, правил інших законів, що регу­люють подібні відносини.

3. У частині третій коментованої статті передбачено можливість застосування правил ГК до господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України [17]. У даному разі ГК має значення загаль­ного закону у сфері регулювання господарських відносин, порівняно з КТМ, який має зна­чення спеціального закону, що спеціально регулює відносини, у тому числі господарські, у сфері торговельного мореплавства. Йдеться саме про застосування правил ГК до відносин, що виникають із торговельного мореплавства, а не про регулювання ним цих відносин. Від­повідним чином сформульовано і статтю 4 Кодексу торговельного мореплавства України.

Стаття 5. Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарюван­ня та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

2. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: пра­во власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її конти­нентального шельфу, виключної (морської") економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і су­спільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущен­ня протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визна­чення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на те­риторії України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, за­хист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.