Поняття та правові ознаки особистих селянських госпо­дарств

Особисте селянське господарство — новий та особливий суб'єкт земельних та аграрних відносин в Україні.

Особисте селянське господарство займає провідні позиції в приватному секторі сільського господарства України, воно залишається одним з основних виробників сільськогосподарської продукції й «основним джерелом виживання сільського населення України». В основному, це господарства сімейного типу, що виробляють, споживають та реалізують сільськогосподарську продукцію; при чому об'єкт господарювання знаходиться в особистому користуванні, де власник та робітник поєднані в одній особі [1].

Особисте селянське господарство нині є важливою формою індивідуального аграрного виробництва, що дозволяє додатково насичувати аграрний ринок продукцією, водночас задовольняти потреби самих громадян у цій продукції. Будучи побудованим на праці членів родини, особисте селянське господарство дозволяє додатково мати заробіток до основного доходу для членів такого господарства, а то й цілком забезпечувати потреби та інтереси громадян[10].

У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господар­ство» особисте селянське господарство розглядається як господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родин­них відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогоспо­дарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з викори­станням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. [9]

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селянського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподарського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства. Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного нами господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 Земельного кодексу (в редакції від 13 березня 1992 р.) такі господарства мали назву «особисте підсобне господарство». [4] До речі, Державний комітет України із земельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності термінів «особисте підсобне господарство» та «особисте селянське господарство». Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р. зазначається, що поняття «особисте підсобне господарство» та «особисте селянське господарство» за змістом тотожні. Земельна ділянка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпечення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здійснюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. [11] На наш погляд, найбільш суттєвою новелою і Земельного кодексу України (2001 р.), і Закону України «Про особисте селянське господарство» є зміни об'єкта правового регулювання і розмежування суб'єктів пра­ва —визнання самостій­ним суб'єктом господарювання і земельного права особистого селянського господарства, яким охоп­люється й особисте підсобне господарство, існування якого мало тимчасовий характер. Сумнів може викликати положення Закону про те, що оскільки особисте селянське господарство не реєструється юри­дичною особою, то згідно з Цивільним кодексом України воно не може бути суб'єктом права. [12] Але порівняльний аналіз норм права свідчить, що особисті селянські господарства є суб'єктами сільськогоспо­дарської діяльності, оскільки земельні ділянки надаються гро­мадянам для ведення особистого селянського господарства (п. За ст. 22 ЗК України). З другого боку, особисте селянське господарство розгля­дається як суб'єкт права. Так, у ст. 27 ЗК України зазначено, що сільськогосподарські підприємства, установи та організації, осо­бисті селянські і фермерські господарства, які об'єднаються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором. [6]

Зміст правової норми цієї статті Земельного кодексу України свідчить, що се­лянське господарство поряд із фермерським господарством і сільськогосподарським підприємством зберігає право на свою земельну ділянку. Це означає, що цією нормою права особисте селянське господарство застосовується поряд із іншими суб'єк­тами права і наділяється правом як суб'єкт права.

Серед інших організаційно-правових форм сільськогосподар­ського землекористування, з допомогою яких громадяни реалізу­ють своє право приватної власності на землі та права користуван­ня землями сільськогосподарського призначення, Н. І. Титова на­зиває особисті селянські господарства. Вона характеризує особисте селянське господарство як самостійну організаційно-правову форму сільськогосподарського виробництва. [13]

О. О. Погрібний визнає особисте селянське господарство суб'єктом права у своєрідній формі. Він пише, що «особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше двох гектарів, передані у власність фізичним особам». Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого госпо­дарства. Автор вважає, що обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є забезпечення вико­ристання їх за цільовим призначенням. [14]

Як зазначає професор В. В. Янчук, cучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це – форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це – сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.[15]

Згідно із ст. 1 Закону "Про особисте селянське господарство" можна виділити наступні ознаки особистого селянського господарства:

Це не вид, а організаційно-правова форма господарської діяльності. А ведення особистого селянського господарства — це діяльність. Господарська діяльність визначається Господарським кодексом як діяль­ність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. [16] Суб'єктами господарювання при цьому визна­ються учасники господарських відносин, які здійснюють госпо­дарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Особисті селянські господарства не є суб´єктами аграрної підприємницької діяльності, а відповідна форма діяльності є способом організації праці на селі з обов´язковим використанням зе­мельної ділянки, наданої у власність або переданої в оренду.

Особисті селянські господарства створюються на засадах членства крім випадків, коли особисте селянське господарство ведеться індивідуально. Його членами можуть бути лише фізичні особи — громадяни України. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно із ст. З Закону його дія поширюється на фізичних осіб, яким у вста­новленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського госпо­дарства.

Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого право­вого господарського порядку, дотримуючись вимог Закону "Про особисте селянське господарство", інших нормативно-правових актів.

Ще однією ознакою є сімейно-родинний склад цього об'єднання. При цьому кваліфікаційною ознакою є те, що зазначені особи повинні спільно проживати. Згідно із ст. З Сімейного кодексу України сім'ю скла­дають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. [17] Аналіз Сімейного кодексу дає під­стави вважати, що родичами вважаються двоюрідні брати та сестри, тітка, дядько, племінниця, племінник, інші родичі за походженням.

Особисте селянське господарство не є юридичною особою. Проте члени особистого селянського господарства уособ­люють собою певне об'єднання. Відтак, на наш погляд, для оформлення особистого селянського господарства доцільно застосувати таку договірну форму, як просте товариство. Згідно із ст. 1132 Цивільного кодексу за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. [12]

Метою ведення особистого селянського господарства є задоволення особистих потреб. Однак, мова йде не про всі особисті потреби, а про споживчі потреби членів особистих селянських господарств.

Змістом діяльності особистого селянського господарства є виробництво, переробка і спожи­вання сільськогосподарської продукції, реалізація її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селян­ського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Звідси споживання сільськогосподарської продукції і реалі­зація надлишків підкреслюють похідну природу особистого селянського господарства. В той час, надання послуг з використанням майна особистого селян­ського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму свідчить на користь їхнього самостійного характеру.

Особисті селянські господарства не підлягають державній реєстрації , але відповідно до ст. 4 Закону України “Про особисте селянське господарство” Особисті селянські господарства підлягають обліку. Облік особистих селянських господарств здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку , визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері статистики. Порядок обліку особистих селянських господарств сільськими, селищними та міськими радами pозроблений відповідно до статей 14, 18 Закону України "Про державну статистику", установлює правила організації збору первинних даних про особисті селянські господарства. [18]

Таким чином, діяльність особистих селянських господарств має на меті забезпечення власних потреб мешканців сіл та селищ у продуктах харчування та праці на землі без створення юридичної особи. Кваліфікаційні ознаки особистих селянських господарств стосуються можливості членства та ви­дів здійснення виробничо-господарської діяльності. Такі юридичні ознаки особистих селянських господарств, які випливають із норм Закону "Про особисте селянське госпо­дарство", як сімейно-родинне об'єднання за місцем проживання фізичних осіб на засадах членства, віднесення членів особистого селянського господарства до категорії зайнятого населення , основний характер праці членів особистого селянського господарства, надання послуг з використанням майна особистого селян­ського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму,та інші ознаки, підтверджують самостійний, а не похід­ний характер особистих селянських господарств і, без сумніву, свідчать про появу нового суб'єкта господарювання на землях сільськогосподарського призначення.

З урахуванням наведених правових ознак визначаються й особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків. [19]