Організаційно-економічні відносини характеризують систему зв’язків між людиною і виробничим процесом (поділ праці, організація і оплата праці, грошовий обіг та ін.).

ЗМІСТ ТЕМИ

Сутність економічних форм. Суспільний поділ праці та структура продуктивних сил. Структура економічних відносин. Організаційно – економічні відносини. Соціально – економічні відносини. Техніко – економічні відносини.

Економічна система: її сутність і структурні елементи. Джерела руху економічної системи. Суб’єкти економічної системи. Класифікація економічних систем. Рівні економічної системи суспільства.

ПЛАН:

1. Загальна характеристика господарської діяльності.

1.1 Сутність економічних форм розвитку.

1.2 Суспільний поділ праці та структура продуктивних сил.

1.3 Структура економічних відносин.

2. Загальна характеристика економічних систем.

2.1 Економічна система: її сутність і структурні елементи.

2.2 Суб’єкти економічної системи.

2.3 Класифікація економічних систем.

Література:

1. Основна:

1.1 Е.М. Воробьев, А.А.Гриценко, М.Н.Ким. Экономическая теория .-“Фортуна-пресс”, 2000.- 411 с. (стр.59-83)

1.2 Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471 с. (стр.53-66)

1.3 Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. Основи економічної теорії.- К.: Вища шк., 1994.- 559 с. (стр.34-50)

2. Додаткова:

2.1 О.Ю. Мамедов. Современная экономика.- Ростов н/Д.: “Феникс”, 1998.-672 с. (стр.58-66)

2.3 В.Д. Камаев. Экономическая теория: Учебник.- М.: “ВЛАДОС”, 1998.- 640 с. (стр.36-38)

Питання для перевірки якості засвоєння знань.

1. Які ланки має економічна система?

2. У чому полягає суть економічного змісту продуктивних сил суспільства?

3. Яка структура соціально-економічних відносин?

4. Назвіть критерії історичних етапів економічного розвитку.

5. Охарактеризуйте властивості економічної системи.

Питання для самостійної роботи.

1. Моделі економічних систем і їх характеристики. [1] с. 71-81.

1. Формування економічної політики. [19] с. 42-46

2. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації. [6] с. 28-34

1. Загальна характеристика господарської діяльності.

Економічна система – це об’єктивна єдність явищ і процесів економічного життя, тобто сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл , обмін і споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Розвиток економічних систем оцінюється за такими основними критеріями:

- форми й типи власності як стрижень соціально-економічних відносин (формаційний підхід);

- ступінь розвитку цивілізації (загальноцивілізаційний підхід);

- спосіб управління і координації економічної діяльності (централізоване і децентралізоване господарство).

За формаційним підходом, обґрунтованим ще К. Марксом, визначають первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну системи (формації). Суспільно-економічна формація - це історична сукупність виробничих відносин, продуктивних сил (в єдності базису) і різних форм суспільної свідомості (надбудови).

Продуктивні сили складаються з двох елементів: робочої сили й засобів виробництва.

Робоча сила – особистий чинник виробництва як здібність людини діяти у матеріальній та духовній сферах.

Засоби виробництва – уречевлений чинник виробничої діяльності як сукупність предметів, засобів і умов праці.

Предмети праці – об’єкти впливу людини при виробничої діяльності, зокрема, речовини природи й продукти попередньої переробки (сировина, напівфабрикати).

Умови праці – об’єкти зовнішнього для безпосереднього виробничого процесу середовища, що є необхідною складовою нормальної діяльності (будівлі, споруди, засоби безпеки та ін.).

Засоби праці – провідники людського впливу на предмет праці (устаткування, інструменти, ЕОМ та ін.). Особливе місце у вказаних засобах займають знання у широкому розумінні, включаючи інформацію.

Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями, територіями і т.д. зазначену структуризацію здійснює поділ праці – процес співіснування різних видів конкретної праці, який об’єдную диференціацію та інтеграцію трудових функцій.

Розрізняють такі основні форми суспільного поділу праці:

- загальний з визначенням принципово головних сфер виробничої діяльності, наприклад, воєнна і цивільна;

- частковий зі зазначенням більш дрібних підгалузей, наприклад, у промисловості виділяють харчову, а докладніше цукрову галузь;

- одиничний з виконанням окремої технологічної операції або здійсненням внутрішньофірмового постачання продукту виробництва;

- кваліфікаційний;

- територіальний.

У. Петті довів у своїх роботах, що трудовий поділ був головним чинником зростання населення Лондона. А. Сміт у своїй відомій книзі “Дослідження про природу і причину багатства народів” (1776 р.) на прикладі виробництва шпильок наочно проілюстрував революційне зростання продуктивності праці в мануфактурі порівняно з ремісничим індивідуальним виробництвом.

З точки зору історії традиційно виділяють такі етапи розвитку поділу праці:

- перший поділ пов’язаний з відокремленням тваринництва від рослинництва;

- другий поділ спирається на виникнення ремісництва;

- третій поділ характеризується відокремленням торгівлі й діяльністю купецтва і лихварства.

Сучасний етап розвитку суспільного поділу праці пов’язують з втіленням інновацій та використанням новітніх технологій, що відповідають даному етапу НТР.

Визначимо головні організаційно-економічні форми зазначеного поділу:

1) спеціалізація із зростанням кількості відокремлених виробників з такими основними формами:

- поштучна або подетальна;

- предметна;

- технологічна або поопераційна.

2) кооперування як система взаємовідносин відокремлених спеціалізованих учасників;

3) комбінування як форма раціонального сполучення видів діяльності в межах окремих складних виробництв;

4) концентрація як процес збільшення масштабів виробництва за рахунок внутрішнього нагромадження капіталу;

5) централізація як процес збільшення масштабів за рахунок об’єднання раніше незалежних капіталів;

6) диверсифікація як поширення видів діяльності або асортименту продукції з метою подолання однобічності у виробництві й збуті.

Виробничі відносини являють собою сукупність відносин людей у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. При цьому відрізняють організаційно-економічні й соціально-економічні відносини.

Організаційно-економічні відносини характеризують систему зв’язків між людиною і виробничим процесом (поділ праці, організація і оплата праці, грошовий обіг та ін.).

Соціально-економічні відносини описують відносини людини й людини при здійсненні господарської діяльності. Йдеться про відносини власності, розподілу доходів і багатства в цілому, відтворення суспільного виробництва. Визначальною формою соціально-економічних відносин є власність.

За загальноцивілізаційним підходом, історію людства підрозділяють за класифікацією американського етнографа Л. Моргана на три основні етапи:

- дикість;

- варварство;

- цивілізованість.

Перші два етапи спираються на перевагу збиральництва готових продуктів природи. Характерна ознака цивілізованості – перехід від збиральництва до переробних суспільно-виробничих технологій.

Таким чином, цивілізованість можна визначити як такий етап розвитку людства, коли поєднуються три основні риси людського буття:

- певний спосіб діяльності у вигляді праці;

- наявність переробних технологій;

- відповідний рівень матеріальної і духовної культури, яка передається від попередніх до наступних поколінь людей.

Різноманітність прояву цивілізаційних ознак можливо угрупувати за горизонтальним і вертикальним аспектами.

Горизонтальний аспект являє собою одночасне існування особливих локальних цивілізацій окремих країн або територій, наприклад, давньокитайська, давньогрецька, давньоримська та ін. Таким чином, підкреслюється географічна специфіка розвитку, що зберігається протягом усієї історії.

Вертикальний аспект узагальнює еволюцію суспільства в цілому протягом історичного розвитку і дозволяє визначити такі етапи соціально-економічного прогресу:

- аграрна цивілізація на підставі так званої неолітичної революції з пануванням сільського господарства як головної галузі суспільного виробництва (від 8 тис. до нашої ери до межі 18-19 ст.);

- індустріальна цивілізація на підставі промислового перевороту (від межі 18-19 століть до нашого часу);

- постіндустріальна, або інформаційна цивілізація, яка бурхливо розвивається в надрах індустріального суспільства з початком нового етапу НТР.

Визначимо головні риси постіндустріального етапу:

1. Перехід до переважно нових технологій на підставі інформаційних технологій.

2. Якісно нова роль людини як джерела і мети суспільного виробництва.

3. Глобалізація та широка інтеграція соціально-економічного життя.

З точки зору координації господарської діяльності визначають такі типи систем:

- традиційні (патріархальні);

- командно-адміністративна;

- ринкова вільної конкуренції;

- змішані;

- перехідні.

2. Загальна характеристика економічних систем

Слід зазначити, що дана тема є однією з централь­них у курсі політекономії. її вивчення дає можливість: 1) засвоїти поняття «суспільно-економічний стан» і «рух економічної системи» (як цілісний феномен з її складовими); 2) визначити, яким чином співвідносяться в реальному пізнанні та на практиці механізми дії і ви­користання об'єктивних економічних законів; 3) який іс­нує взаємозв'язок базису та надбудови; 4) з'ясувати наявну концепцію історичних етапів економічного роз­витку.

Економічна система: властивості, структура, моделі

Людське суспільство у своєму розвитку завжди засто­совувало різні економічні системи, які відрізняються між собою в основному за ознаками, а також у підходах до вирішення ключо­вих проблем економіки.

Загальна характе­ристика поняття «економічна система»

Економічна система — це об'єктивна єд­ність закономірно пов'язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. В ос­нові економічної системи лежить чітко ви­ражена системоутворююча якість — орга­нічна цілісність. Сутність її полягає в наяв­ності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв'язку еле­ментів, що робить можливим її функціонування. Наприклад, ви­робничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продук­тивних сил, загальноприйняті норми моралі та права — еконо­мічним відносинам. З даної точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічна система має такі властивості. Це — багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взає­мозв'язку один з одним і не існують поза межами такої єдності. Функціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система від­різняється від інших, так званих сумативних систем, які складаю­ться з об'єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза даною цілісністю. Якісна однорід­ність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає по­яву елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості про­дуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає:

1) провідний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробниц­тва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) систему економічних законів.

У літературі така структура економічної системи аналізується, як правило, крізь призму взаємозв'язку продуктивних сил, економічних (соціаль­но-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудо­вних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування стереотипів господарської поведінки людей. У да­ному разі класифікація економічних систем грунтується на тако­му критерії, як характер (форма) власності.

Типологія економічних систем може будуватись на основі за­гальної теорії систем і використання її принципів у господарсь­ких процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систе­му як загальну систему функцій.

Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяль­ності, домашнім господарством тощо. Функціонування кожно­го з елементів характеризується залежністю «витрати — ви­пуск». Існування економічної системи можливо лише за умови наявності зв'язку між її базисними елементами і потоками продуктообміну.

Якщо підхід до системного аналізу економічних процесів, по­будований на характері власності, не дозволяє пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, то зазначений підхід абстрагується від ре­альних товарно-грошових відносин і ввести в цю систему моне­тарний сектор досить важко.

Можна виокремити ще один підхід до системо - теоретичних уявлень про правила прийняття рішень (наприклад, В. Ойкен), що розрізняє поняття господарської організації чи господарсько­го порядку відповідної економічної системи. Господарський по­рядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифіка­ції різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм що У сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічни­ми процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси — перебувати в будь-якій формі власності; обмін то­варами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юри­дичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж вхо­дять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В ціло­му все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції.

Економічна система розглядається як сукупність трьох скла­дових: відносини між господарюючими суб'єктами, що забезпе­чують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (по­слуг); системи координації; системи мотивації і контролю. Порів­няльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній сис­темі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достат­ньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування — науково-технічний прогрес. Остан­ній — найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: ін­дустріалізація виробництва, механізація виробництва та його ав­томатизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організа­цією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у роз­витку техніки виокремлюють три технологічні способи виробни­цтва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній набуває форми науково-тех­нічної революції як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну си­лу, що спричиняє до перевороту в структурі й динаміці продук­тивних сил, формування нового технічного базису людського су­спільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТР має і свої негативні наслідки: можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високо-розвинутими; шкідливий важко контрольований вплив на життєве сере­довище людини; технологічне безробіття; загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до не­виправданих витрат через дублювання досліджень і засекречу­вання їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною про­дуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчу­жує від природи предмети праці і визначає способи їх викорис­тання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації і комп'ютеризації змінює роль і функ­ції людини: підвищується роль людського фактора і змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цього фак­тора може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Будучи головним фактором про­дуктивних сил, людина водночас є суб'єктом (носієм) економіч­них (виробничих) і всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар чи працівник су­часного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної си­ли. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

Складові еконо­мічної системи

Матеріальною основою економічної сис­теми є продуктивні сили. їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою ві­рогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі про­дуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

Важливим елементом економічної системи є виробничі від­носини* __об'єктивні і матеріальні. По-перше, вони формують­ся незалежно від волі і свідомості людей. По-друге, вони невід­дільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Усі зміни в економічній системі, включаючи її матері­альну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробни­чі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-істо­ричній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне ви­робництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Виходячи з даної ознаки, можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персо­нальна залежність економічного суб'єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Безумовно, ці форми виробничих відносин не відбуваються суворо за цим переліком. Вони можуть співіснувати одна з од­ною, хоча завжди переважає та чи інша форма цих відносин. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність мо­жуть бути відокремлені в одну групу «позаекономічних» відно­син. Об'єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється так чи інакше примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, ко­тра має дві складові — витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) і витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забез­печують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соці­ально-економічні.

Виробничі відносини можна класифікувати і за такими основ­ними ознаками: за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення (відносинами безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання); за рівнем залягання (охоплення блоку) виробничих відносин (техніко-економічні, організацій­но-економічні, соціально-економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро - і макроекономічні). Організаційно-економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відно­син спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації вироб­ництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціаль­но-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають суспільству і всім суспільним явищам певної історичної визначеності і соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому суспільне ви­робництво потрібно розглядати як органічну єдність двох його сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює рі­зні за економічним змістом (через відмінність факторів їх форму­вання) відносини між людьми, що зумовлюються певними техно­логічними, організаційними та управлінськими зв'язками і най­яскравіше виражені в будь-якому виробництві. їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку про­дуктивних сил.

Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо ві­дображають інтереси працюючих щодо відшкодування трудовитрат і пов'язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то дана група відносин безпосередньо залежить від форм власно­сті, і насамперед на засоби виробництва. Останні ж визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності і суспільних форм ви­робництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже зга­дані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку і струк­турою технічного базису виробництва. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно-еконо­мічними, другу — соціально-економічними відносинами.

У реальній дійсності виробничі відносини мають свій еконо­мічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв'язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відно­сини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільно­му виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукуп­ного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридич­ною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабіль­ність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному жит­ті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чин­ним механізмом господарювання і вимогами розвитку продук­тивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, що вини­кають з приводу виробництва і привласнення продукту, безпосе­редньо пов'язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Історія доводить, що той, хто володіє за­собами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого роз­вивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституюючого принципу конкретно-історичного типу ви­робничих відносин. Тому власність може розглядатися як специ­фічні виробничі відносини, що формують економічний зміст да­ного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи еко­номічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих від­носин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як рі­зновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виго­товлений продукт у різних системах зазнають певних трансфор­мацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного ви­робництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відно­сини були однотипними — експлуататорськими. Проте у кожно­му з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

Виокремити поняття виробничих відносин у категорію полі­тичної економії означає дати критерій для відмежування одно­го ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу від­різнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: пер­вісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталістичний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-еко­номічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та орга­нізацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче при­зводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця за­лежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього — у двоїстому характері виро­бничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює на­копичення суперечностей між продуктивними силами і виробни­чими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів сус­пільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогре­сивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбувати­ся в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так званих соціальних «структурних реформ» у межах існуючої еконо­мічної системи.

Отже, діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробни­чих відносин регулюється загальним економічним законом роз­витку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впо­рядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і ви­робничими відносинами і приводячи останні у відповідність з ха­рактером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Ко­жному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних ви­робничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий су­спільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв'язати її мо­жна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих від­носин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в яко­му досконаліші економічне право та системи управління набли­зять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктив­них принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існую­чого господарського механізму досягається відповідність вироб­ничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому дер­жава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законо­давчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на прак­тиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що остан­нім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

Типи економічних систем

Людське суспільство, розвиваючись, вико­ристовувало різні економічні системи. Роз­глянемо основні з них. Традиційні еконо­мічні системи грунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до поколін­ня. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостат­ньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує дина­мізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

ü виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, тра­диціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

ü спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

ü соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскіль­ки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

ü розвиток техніки обмежений, оскільки він об'єктивно під­риває підвалини традиційної системи;

ü стійке перевищення темпів зростання чисельності населен­ня над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рі­вень безробіття і низька продуктивність праці;

ü зубожіння і бідність основної маси населення;

ü нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструк­тури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової проду­кції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ре­сурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава ви­рішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами даної системи є:

ü суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, на­віть господарюючим суб'єктам (підприємствам);

ü колективне прийняття господарських рішень шляхом цент­ралізації планування економічної діяльності;

ü централізоване виділення підприємствам ресурсів для ви­конання державних планів та централізоване ціноутворення;

ü практично відсутня конкуренція, оскільки планом пере­дбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси — монополізм виробників і панування їх над спожи­вачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запи­тів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з цим такій економіці притаманний і цілий ряд досто­їнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оператив­ного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, пере­розподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий пере­розподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масово­го безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи сус­пільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізова­них коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

ü панування приватної власності на виробничі і трудові ре­сурси;

ü ринкова (стихійна) система координації та управління гос­подарською діяльністю людей;

ü дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де ба­жано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

ü поведінка учасників (суб'єктів) ринкових відносин в основно­му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспіль­стві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

ü кожен господарюючий суб'єкт прагне до отримання максиму­му прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

ü економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана ві­льна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування систе­ми «вільного» ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарюван­ня, управління і координації економічної діяльності функціону­ють паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.