Принципи економічного районування

Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств економічних регіонів став однією з найважливіших економічних і екологічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування наукових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами;

комплексність у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

керованість - наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чином можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктивна реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Критерії,принципи та чинники економічного районування та районоформування

Принципи економічного районування

Принципи райо­нування - вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної тери­торіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю, яка забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в яко­му розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як еко­номічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розгля­дати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знахо­диться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчен­ня всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини та­кої чіткості не мають.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає ча­сову властивість мереж районування. Відповідно до нього райо­нування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на пев­ну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

^ Економічний принцип передбачає наявність у складі економічного району східних по рівню розвитку територій.

Адміністративний принцип – принцип відповідності соціально-економічного районування адміністративно - територіальному пристрою України. Урахуванняадміністративного принципу районування ство­рює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних до­кументів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністра­тивні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприк­лад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Ро­гу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасно­го адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні району­вання виходять з принципів:

1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення;

2) збереження єдності локальних систем розселення;

3) посилення територіальної спеціалізації ви­робництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території;

4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райо­ни були одномасштабними, тобто величини їх економічних по­тенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдоскона­ленню територіального управління.

Критерії районування

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

• підвищення рівня сформованості території через розв'язан­ня вузлових проблем району;

• збільшення раціональності використання ресурсного потен­ціалу;

• зростання ефективності економічного розвитку;

• підвищення ефективності соціального розвитку;

• поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

Чинники районування

Процес районоутворення районообразования є складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом чинників районоутворення, роль і взаємодія змінюються залежно від конкретних умов.

Головні з них:

• Рівень розвитку територіального розподілу праці;
• Характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків;
• Рівень розвитку матеріально-технічної оснащеності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа);
• Будівельна база, регіональна технічна політика;
• Наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи господарської діяльності або рівень освоєності території;
• Наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними і етнічними особливостями;
• Функціональні типи поселень;
• Рівень урбанізації території;
• Рівень розвитку соціальної інфраструктури, її територіальна локалізація.
• Національні кордони.

Типи економічних районів

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

галузевих;

багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тил економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов (грунтовокліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв'язків тощо.

Таке галузеве спрямування можна спостерігати у сільськогосподарському виробництві, зокрема виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості райони паливно-енергетичного комплексу, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи Інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони ) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих економічних районах, крім спеціалізованих галузей в масштабі держави, доцільно розвивати інші основні галузі виробництва з метою оптимального використання місцевих ресурсів і зменшення ввізної продукції з інших економічних районів.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300 тис. км2. У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри вели порайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробничої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У таких районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, яка в основному переробляє сільськогосподарську сировину. Виробничі об'єднання тут складають локальні агропромислові комплекси (завод, переробний цех, сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.