Страхування відповідальності перевізника вантажів

Географічне положення України, рівень її економічного розвитку та всеохоплююче включення у світову економіку забезпечують безперервні вантажопотоки з внутрішніх та міжнародних перевезень всіма видами транспорту. До процесу перевезень вантажів залучені автотранспортні підприємства, авіакомпанії, судновласники, експедитори з фрахту, залізниця. Якщо перевезення здійснюються з перевантаженнями або різними видами транспорту (комбіновані перевезення), то вантажовідправникові немає потреби укладати договір перевезення з кожним перевізником окремо. Досить укласти його з першим перевізником на весь маршрут, а фактичний перевізник змінюватиметься у процесі транспортування.

Методи перестрахування

Передавання ризиків у перестрахування може відбуватися постійно або одноразово. Історія розвитку перестрахування свідчить, що першими були епізодичні передавання найбільш небезпеч­них ризиків.

Отже, за методом передавання ризиків у перестрахування і за оформленням правових відносин сторін перестрахувальні операції поділяються на такі:

· факультативні;

· облігаторні (договірні);

· факультативно-облігаторні і облігаторно-факультативні (змі­шані).

Факультативний метод перестрахування характеризується повною свободою сторін договору перестрахування. Перестрахувальник має право передавати ризики або лишати їх на власній відповідальності, а перестраховик має право прийняти ризики чи відмови­тися від них. При факультативному перестрахуванні кожний ризик передається окремо. Головна особливість цього методу перестрахування полягає в можливості індивідуальної оцінки ризику.

Факультативне перестрахування в багатьох аспектах схоже на пряме страхування, зокрема в тому, що перестраховик, приймаючи ризик, дуже докладно його вивчає, знайомиться з практикою страхових операцій цедента. Таке докладне, ретельне вивчення партнера та його пропозицій має сенс, особливо якщо це одне з перших приймань від компанії-цедента. Проте вивчення інформації в такому обсязі потребує багато часу і чималих адміністративних витрат для обох сторін (перевірка документів, вивчення подробиць щодо ризиків і т. ін.).

Переваги факультативного методу полягають ось у чому:

· у можливості вибору для компанії-цедента якомога сприятливіших умов перестрахування (розміщення ризику в кількох перестрахувальних компаніях, вибір найкращих пропозицій);

· у використанні цедентом перестрахування в тих випадках, коли відповідальність справді може зашкодити фінансовій стійкості страховика або коли він має розширити свою діяльність у сфері несприятливих для нього страхувань.

Особливістю факультативного перестрахування є можливість регулювання страховиком (цедентом) розміру власного утримання.

Власне утримання — економічно обґрунтована частина страхової суми, яку страхова компанія залишає на своїй відповідальності. Цю суму визначають:

· окремо за страховим полісом;

· за одним ризиком;

· за групою ризиків.

Власне утримання встановлюється в абсолютній сумі або у відсотках страхової суми об’єкта. Складним питанням для практичного перестрахування є визначення частки ризику, яку слід залишати на своєму утриманні. Передавати в перестрахування досить велику частку не вигідно, оскільки страховик відраховує і значну частину зібраних ним страхових премій. Водночас досить високий ліміт власного утримання впливає на фінансову стійкість страховика. Не лише страховик, а й перестраховик має зважати на розмір власного утримання. Занижений розмір власного утримання страховика не дає перестраховикові впевненості щодо якості ризику або добропорядності страховика при врегулюванні збитків у разі настання страхових подій.

Отже, визначення оптимального розміру власного утримання є важливою ланкою в організації процесу перестрахування. Тому в багатьох країнах світу розмір власного утримання регламентується законодавством або самими учасниками перестрахування.

У ст. 30 Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про страхування”» передбачена вимога щодо обов’язкового укладання договору перестрахування в тому разі, коли страхова сума за окремим об’єктом страхування перевищує 10 % суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів.

Доходи страховика

Доходи страховика можна поділити на три великі групи:

· доходи від основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування і перестрахування);

· доходи від інвестиційної та фінансової діяльності, тобто пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів);

· інші доходи, тобто ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з’являються у страховика у процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій.

Доходи від страхової діяльності є, так би мовити, первинними доходами страхової компанії. Саме на залучення цих доходів розраховує страховик, з’являючись на страховому ринку і пропонуючи страхові послуги за певну плату.

Крім цих доходів, страховик має доходи відінвестиційної та фінансовоїдіяльності (доходи від інвестування і розміщення тимчасово вільних власних коштів і тимчасово вільних коштів страхових резервів). Ці доходи є похідними від первинних доходів страховика (страхових премій). Збираючи страхові премії, нагромаджуючи доходи від страхової діяльності, страховик має змогу протягом певного періоду розпоряджатися коштами, отриманими від страхувальників, інвестувати їх у різноманітні сфери.

Свобода дії страховика у сфері інвестиційної та фінансової діяльності безпосередньо пов’язана з джерелом походження коштів, що використовуються для інвестування. Страховик має в розпорядженні дві групи коштів:

по-перше — власні кошти у вигляді статутного фонду (капіталу), спеціальних і резервних (за винятком страхових) фондів, вільних резервів, нерозподіленого прибутку;

по-друге, залучені кошти у вигляді страхових резервів.

Третя група доходів страховика — інші операційні доходи від звичайної діяльності та надзвичайних подій. Такі доходи не мають якихось особливостей, пов’язаних зі специфікою страхування. Вони такі самі, як аналогічні доходи інших суб’єктів підприємницької діяльності. Іншими доходами страховика є, наприклад, доходи від здавання майна в оренду (оперативний або фінансовий лізинг); доходи у вигляді позитивного результату перерахунку іноземної валюти порівняно з її балансовою вартістю на кінець звітного періоду; доходи у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів (послуг); доходи від індексації та передання (продажу, обліку та інших видів відчуження) основних фондів і нематеріальних активів; доходи від врегулювання безнадійної заборгованості; доходи від реалізації прав регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток; доходи від надання консультаційних послуг; штрафи, пені, інші доходи.

Лекція 14. Фінансовий ринок

Фінансовий ринок являє собою механізм торгівлі фінансовими активами, обов'язковими атрибутами якого є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку та розвинута ринкова інфраструктура, яка забезпечує мінімальні витрати і максимальну надійність укладення угод. Роль фінансового ринку у сучасній економіці полягає в акумуляції заощаджень і використанні їх для створення нового капіталу.

Цей ринок оперує різноманітними фінансовими інстру­ментами, обслуговується специфічними фінансовими інсти­тутами, має доволі розгалужену і різноманітну фінансову інфраструктуру.

Сутність фінансового ринку, як і будь-якої іншої системи, процесу чи явища, проявляється у виконуваних ним функціях.

Фінансовий ринок виконує наступні функції:

- активної мобілізації тимчасово вільного капіталу із різно­манітних джерел;

- ефективного розподілу акумульованого вільного капіталу між багаточисельними кінцевими споживачами;

- визначення найефективніших напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері з

- позицій забезпечення високого рівня його доходності;

- формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найоб'єктивніше відображають співвідно­шення між попитом і пропозицією;

- здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових інструментів;

- створення умов для мінімізації фінансових ризиків;

- прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі.

Основним товаром на фінансовому ринку є готівкові гроші, банківські кредити, цінні папери. Відповідно, існує велика кількість ознак, за якими можна класифікувати фінансовий ринок. Найпоширенішими підходами до визна­чення структури фінансового ринку є такі.

За видами фінансових активів фінансовий ринок поділяється на:

а) кредитний ринок (ринок банківських позик, позикового
капіталу), тобто ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу
є вільні кредитні ресурси, обіг яких здійснюється на умовах
поверненості, строковості, платності і забезпеченості;

б) ринок цінних паперів (фондовий ринок), на якому
об'єктом купівлі-продажу виступають усі види цінних
паперів (фондових інструментів), емітованих підприємствами, різними фінансовими інститутами, державою;

в) валютний ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу
виступають іноземна валюта і фінансові інструменти,
обслуговують операції з нею;

г) страховий ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу
виступає страховий захист у формі різноманітних страхових продуктів;

д) ринок золота (та інших дорогоцінних металів: срібла,
платини), на якому об'єктом купівлі-продажу виступають
дорогоцінні метали. В Україні ринок золота є найменш
розвинутим видом фінансового ринку через відсутність
його правового регламентування;

е) ринок фінансових послуг як сукупність різноманітних форм
мобілізації й переміщення фондів фінансових ресурсів із
вільного обігу в сфери інвестиційного прикладання.
Фінансові послуги за своєю структурою є дуже різноманітними, вони можуть мати ознаки кредитних операцій,
операцій оренди та страхування, проте всім їм притаманні риси створення й використання фондів фінансових
ресурсів для здійснення економічної діяльності.

За періодом обертання фінансових активів фінансовий ринок поділяється на:

а) ринок грошей, на якому здійснюються операції купівлі-
продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових
послуг усіх вищерозглянутих фінансових ринків із терміном обертання до одного року. Фінансові активи, що
обертаються на ринку грошей, є найліквіднішими, їм
притаманний найменший рівень фінансового ризику, а
система формування цін на них є відносно простою;

б) ринок капіталів, на якому здійснюються операції купівлі-
продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових
послуг з терміном обертання більше одного року. Фінан­сові активи, які обертаються на ринку капіталів, як правило, Менш ліквідні, їм притаманний найбільший рівень фінансового ризику і відносно високий рівень дохідності.

Ці два види фінансового ринку тісно пов'язані між собою. Проте поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах функціонування цих ринків носить дещо умовний характер, оскільки сучасні ринкові технології і умови емісії багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансо­вих активів у довгострокові і навпаки.

За організаційними формами функціонування фінан­совий ринок поділяється на:

а) організований (біржовий) ринок, представлений
системою фондових і валютних бірж.

На організованому фінансовому ринку забезпечується:

- висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці (встановлюється найбільш об'єктивна система цін на окремі фінансові інструменти);

- проводиться перевірка фінансового становища емітентів основних видів цінних паперів, які допущені до торгів;

- процедура торгів носить відкритий характер; ^ гарантується виконання укладених угод.

Однак біржовий ринок має окремі слабкі сторони:

- він більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість;

- виконання всіх нормативно-правових актів щодо його функціонування збільшує витрати на здійснення операцій купівлі-продажу;

- крупномасштабні угоди, які здійснюються окремими учасни­ками на ринку, практично неможливо зберегти в таємниці.

б) неорганізований (позабіржовий або "вуличний"
ринок), на якому здійснюється купівля-продаж
фінансових інструментів і послуг, угоди щодо не
реєструються на ринку.

Цей ринок характеризується:

- більш високим рівнем фінансового ризику (оскільки багато фінансових інструментів і послуг, які котируються на ньому, не проходили процедури перевірки на біржах або були ними відхилені в процесі лістингу;

- більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців;

- торгівлею цінних паперів нижчої якості;

- більш низьким рівнем їх поточної інформованості тощо.

Разом з тим, цей ринок:

- забезпечує обіг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і послуг;

- задовольняє потреби окремих інвесторів у фінансових інструментах з високим рівнем ризику і, відповідно, біль­шим доходом;

- у більшій мірі забезпечує таємницю здійснення окремих угод.

За регіональною ознакою фінансовий ринок поділя­ється на:

а) місцевий фінансовий ринок, представлений, в основному,
операціями комерційних банків, страхових компаній, неорганізованих торговців цінними паперами з їх контрагентами
- місцевими господарюючими суб'єктами і населенням;

б) регіональний фінансовий ринок, який функціонує в межах
області (республіки) і поряд з місцевими неорганізованими
ринками включає систему регіональних фондових і
валютних бірж;

в) національний фінансовий ринок, який включає всю систему
фінансових ринків держави, їх видів і організаційних форм;

г) світовий фінансовий ринок як складову частину світової
фінансової системи, в якій інтегровані національні фінансові
ринки держав з відкритою економікою.

За швидкістю реалізації угод на фінансовому ринку розрізняють:

а) ринок з негайною (терміновою) реалізацією угод (ринок
"спот"), на якому угоди здійснюються в короткотерміновий (як правило, до трьох днів) період часу;

б) ринок з реалізацією угод в майбутньому (строкові ринки:
форвардний, ф'ючерсний, опціонний і ринок свопів).
Предметом обігу на цьому ринку є, як правило, фондові,
валютні і товарні деривативи (похідні цінні папери).

За умовами обігу фінансових інструментів (в даному випадку мова йде виключно про фондові інструменти) фінансовий ринок поділяється на:

а) первинний ринок, що характеризує ринок перших та
повторних емісій цінних паперів, на якому здійснюється
їх початкове розміщення серед інвесторів;

б) вторинний ринок, де обертаються цінні папери, продані
на первинному ринку. Однією з основних функцій вторинного ринку є встановлення реальної ринкової ціни (курсової
вартості) окремих цінних паперів, яка відображає всю
наявну інформацію про фінансовий стан емітентів і
умови емісії.

Фінансові інструменти являють собою різноманітні фінансові документи, які мають грошову вартість, і за допо­могою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

Інструменти, які обслуговують фінансовий ринок, кла­сифікують за такими ознаками:

За видами фінансових ринків:

а) інструменти кредитного ринку. До них відносяться гроші
і розрахункові документи, які обертаються на грошовому
ринку;

б) інструменти фондового ринку. До них відносяться цінні
папери, які обертаються на цьому ринку;

в) інструменти валютного ринку: іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних
паперів, які обслуговують цей ринок;

г) інструменти страхового ринку: страхові послуги, які пропонуються до продажу (страхові продукти), а також розрахункові документи і окремі види цінних паперів, які
обслуговують цей ринок;

д) інструменти ринку золота (срібла, платини). До них відносять названі види цінних металів, які використовуються з
метою формування фінансових резервів і тезаврації, а
також цінні папери, які обслуговують цей ринок.

За періодом обертання:

а) короткострокові фінансові інструменти, що обслуговують
операції на ринку грошей;

б) довгострокові фінансові інструменти, що обслуговують
операції на ринку капіталів.

За характером фінансових зобов'язань:

а) інструменти, додаткові фінансові зобов'язання щодо не
виникають (валютні цінності, золото тощо);

б) боргові фінансові інструменти, які характеризують кредитні
відносини між їх покупцем і продавцем та зобов'язують
боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну
вартість і заплатити винагороду у формі відсотка (облігації, векселі, чеки тощо);

в) дольові фінансові інструменти, які підтверджують право
їх власника на частку у статутному капіталі емітента і на
отримання відповідного доходу (акції, інвестиційні сертифікати тощо).

За пріоритетною значимістю:

а) первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти
першого порядку), які характеризуються їх випуском в
обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові
права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки,
векселі тощо);

б) вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові
інструменти другого порядку), які характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або
зобов'язання їх власника купити чи продати первинні
цінні папери, які обертаються на ринку, валюту, товари
або нематеріальні активи на заздалегідь визначених умовах
в майбутньому періоді. Такі фінансові інструменти використовуються для проведення спекулятивних фінансових
операцій і страхування цінового ризику (хеджування).
Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф'ючерсні
і форвардні контракти.

За гарантованістю рівня дохідності поділяють на:

а) фінансові інструменти з фіксованим доходом, які характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем
дохідності при їх погашенні;

б) фінансові інструменти з невизначеним доходом, рівень
дохідності яких може змінюватися залежно від фінансового стану емітента або кон'юнктури фінансового ринку.

За рівнем ризику:

а) безризикові фінансові інструменти, до яких відносять короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найнадійніших банків, "тверду" іноземну валюту, золото та інші цінні метали, придбані на короткий період. Термін "безризикові" є певною мірою умовним, оскільки потенційний фінансовий ризик має будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів;

б) фінансові інструменти з низьким рівнем ризику, до яких
відносять групу короткострокових фінансових інструментів, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов'язань
щодо яких гарантується стійким фінансовим станом і
надійною репутацією позичальника;

в) фінансові інструменти з поміркованим рівнем ризику, що
характеризують групу фінансових інструментів, рівень
ризику щодо яких приблизно відповідає середньоринковому;

г) фінансові інструменти з високим рівнем ризику - це
інструменти, рівень ризику щодо яких суттєво перевищує
середньоринковий;

д) фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику, які
використовуються для здійснення найризикованіших
спекулятивних операцій на фінансових ринках.

Слід зазначити, що наведена класифікація відображає поділ фінансових інструментів лише за найбільш суттє­вими загальними ознаками. Кожна із наведених груп фінансових інструментів, в свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення.

На фінансовому ринку діють різні учасники, функції яких визначаються метою їх діяльності та участю у здійсненні окремих угод.

Склад учасників вітчизняного фінансового ринку визначено Законом України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні". Це - емітенти, інвестори та особи, що провадять професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Класифікація учасників є достатньо складною і не завжди точно визначеною. Вона ускладнюється в міру деталізації й розгляду в різних аспектах, зважаючи на різноманітність операцій з фондовими цінностями і багато­гранність функцій, які можуть виконувати різні учасники фінансового ринку.

Фінансові посередники надають багато корисних послуг учасникам фінансового ринку:

- сприяють зниженню вартості операцій при одночасному зростанні їхньої кількості (ефект масштабу);

- об'єднують заощадження своїх клієнтів для здійснення великих інвестицій на первинному ринку;

- диверсифікують ринок, що важко зробити окремим власни­кам заощаджень самостійно тощо.

Фінансові посередники, які займаються виключно брокерською діяльністю, є професійними учасниками фінансового ринку, діяльність яких підлягає обов'язковому ліцензуванню. Основною функцією таких посередників є надання допомоги як продавцям, так і покупцям фінансо­вих інструментів у здійсненні угод на фінансовому ринку.

Брокерська діяльність - це виконання операцій з цінними паперами на підставі угоди брокера з його клієнтом і за рахунок клієнта. Угода має характер доручення або комісії, тому брокерська діяльність належить до комісійної діяльності.

Фінансовими брокерами згідно з законодавством можуть бути як юридичні особи (брокерські контори і фірми), так і фізичні особи. Основу доходів фінансових брокерів скла­дають комісійні виплати від суми укладених ними угод.

Основною функцією фінансових посередників, які займаються дилерською діяльністю, є купівля-продаж фінансових інструментів від свого імені і за свій рахунок з метою отримання прибутку від різниці в цінах.

Дилерська діяльність також полягає у здійсненні операцій з цінними паперами, але в цьому разі операції здійснюються від імені дилера і його коштом, що перед­бачає перепродаж цінних паперів третім особам або формування власного резерву цінних паперів. Дилерська діяльність визнається комерційною.

Дилерською діяльністю на фінансовому ринку може займатися виключно юридична особа, яка має ліцензію. В процесі ліцензування ставляться певні вимоги до мінімаль­ного розміру капіталу, атестації окремих спеціалістів тощо.

Дилери виконують такі функції:

- забезпечують інформацію про випуск цінних паперів, їх курс і якість;

- діють як агенти, виконуючи доручення клієнтів;

- слідкують за станом ринку цінних паперів;

- дають імпульс розвитку ринку цінних паперів, зводячи покупців і продавців (тобто діють як каталізатори ринку).

До фінансових посередників належать також комерційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, трастові компанії, фінансово-промислові групи або фінансові холдин­гові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди тощо.

До учасників, які здійснюють допоміжні функції на фінансовому ринку, належать фондова біржа, валютна біржа, депозитарій цінних паперів, реєстратор цінних паперів, розрахунково-клірингові центри, інформаційно-консульта­ційні центри тощо.

Лекція 15. Фінансовий менеджмент

Традиційно вважається, що фінансовий менеджмент як наука відокремився від прикладної мікроекономіки у 50-х роках XX ст. Початок процесу розробки сучасної теорії фінансів, за свідченням відомих фахівців з цієї галузі Т.Є. Коупленда і Дж.Ф. Уостона, поклала публікація праці Ф. Модільяні і М. Міллера у 1958 р. про вплив дивідендної політики на ефективність інвестицій в акції. Втім окремі розробки із застосуванням математичних моделей, що призвели до формування сучасної теорії управління фінансами, проводились ще до другої світової війни. Так, у 1938 р. Дж. Вільямс запропонував відому модель оцінки вартості фінансового активу, яка стала основою фундаменталістського підходу. Основи сучасної теорії портфеля було започатковано у 1952 р. працями Г. Марковіца. Пізніше дослідження цього напрямку набули значного розвитку. У 1990 р. Г. Марковіца разом з М. Міллером і У. Шарпом було нагороджено Нобелівською премією за праці з теорії фінансової економіки.

Справжнього розвитку теорія фінансового менеджменту набула у післявоєнний період, коли сформувалася система світових фондових ринків, пов'язаних між собою глобальними комп'ютерними мережами, і була створена серцевина науки – теорія портфеля і теорія структури капіталу. Ідея Г. Саймона про задоволення інтересів власників як основна мета діяльності підприємства набула основоположногозначення у фінансовому менеджменті. З розвитком фондового ринку вона набула більш конкретного вигляду і формулюється як максимізація ціни акцій, або ціни компанії. Концепція орієнтації управлінських рішень на зростання вартості компанії є популярним напрямком економічної науки, який динамічно розвивається на стику корпоративних фінансів, стратегічного і операційного менеджменту.

Дисципліна "Фінансовий менеджмент" як наука вивчає методологію і техніку управління фінансами великої компанії. Формування дисципліни здійснилося шляхом природного доповнення деяких розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо).

Однак логіка розвитку цієї науки за останні двадцять років свідчить про неухильне зближення з теоріями управління, або загальним і виробничим менеджментом.

Методологічною базою вирішення фінансових проблем підприємства є розширене трактування сутності науки управління. Воно передбачає наявність двох вимірів: менеджмент як функціональне поняття, що охоплює процеси і функції на діючому підприємстві (закупівля, виробництво, збут, фінанси); менеджмент як організаційне поняття, що охоплює процеси управління на різних організаційних рівнях (дільниця, цех, підприємство, корпорація і т.ін.).

Найбільш повно і деталізовано зміст сучасних теорій корпоративного управління викладено у зарубіжних підручниках і монографіях, багато з яких перекладено українською і російською мовами. Серед них – праці Г. Дж. Александера, Дж. Бейлі, Є.Ф. Брігхсма і Л. Гапенські, Дж. Лінтнера, Дж. Моссина, Дж. Ван Хорна, В.Ф. Шарпа, Р. Харрода, Дж. Хікса та інших. Є розробки вітчизняних авторів, які враховують особливості національного економічного, політичного і корпоративного розвитку. До них відноситься серія підручників І.О. Бланка, О.Д. Василик, А.А. Пересади, А.М.Поддєрьогіна, О.С. Стояновоі, В.М. Суторміної. Г.Б. Поляка, О.О. Терещенка, О.С. Філімоненкова, В.М. Шелудько і С.І. Юрія.

Фінансовий менеджмент пропонує необхідний набір методів для досягнення тих цілей, які підприємство ставить перед собою. Головне – обрати методи, які відповідають меті, та зуміти їх застосувати. Фінансовий менеджмент, або управління фінансовими ресурсами і відносинами, охоплює систему принципів, методів, форм і прийомів регулювання ринкового механізму у сфері фінансів з мстою підвищення конкурентоспроможності суб'єкта господарювання.

Фінансовий менеджмент представляє собою систему управління фінансовими ресурсами, що поєднує в собі фінансову політику, методи, інструменти, а також людей, що приймають управлінські рішення і перетворюють їх на практику з метою досягнення поставлених цілей фінансової стабільності і зростання.

Фінансовий менеджмент охоплює всі ланки фінансової системи і виступає найважливішою складовою частиною структури управління в умовах ринку.

З огляду на це, найманого менеджера підприємства іноді розглядають як фінансового посередника. Таку ідею висловлюють, наприклад, Р. Брейлі та С. Майєрс у книзі «Принципи корпоративних фінансів». На їх думку, фінансовий менеджер діє як посередник між фірмою та ринком капіталів, де відбувається купівля-продаж цінних паперів. Роль фінансового менеджера показано на рис. 15.1, де схематично зображені потоки грошових коштів від інвесторів до фірми і назад до інвесторів. Потік виникає, коли фірма випускає цінні папери з метою залучення грошових коштів (стрілка 1 на рисунку). Гроші йдуть на придбання реальних активів, що використовуються в діяльності фірми (стрілка 2). Пізніше, якщо фірма діє вдало, реальні активи дають більший приток грошових коштів, аніж необхідно для покриття первісних інвестицій (стрілка 3). І, нарешті, грошові кошти або реінвестуються (стрілка 4), або повертаються інвесторам, які придбали цінні папери первинної емісії (стрілка 5).

Рис. 15.1. Потоки грошових коштів між ринками капіталів та фірмою.

Фінансовий менеджмент як управлінська система характеризується й наявністю певних суб’єктів управління. Сучасна практика фінансового менеджменту дозволяє виділити три основні групи таких суб’єктів (рис. 15.2).

Зі зростанням обсягів фінансової діяльності та її диверсифікацією потреба в фінансових менеджерах всіх рівнів буде зростати, а їх спеціалізація – постійно розширюватись.

Відмітимо, що в якості фінансового посередника можна розглядати лише найманого менеджера. У Європі поширена не акціонерна, а приватна власність, коли компанія належить певній сім'ї і переходить від батька до сина. Якщо тамтешній власник намагається диверсифікувати свій капітал, вкладаючи гроші в кілька бізнесів, або отримує у спадок фірму, не маючи при цьому спеціальних фахових знань, він наймає професіонала. Це норма.

Частина ж українських підприємців досі переконана, що найкраще свій бізнес очолювати самому. На найманого топ-менеджера наш бізнесмен згоджується лише в разі, коли:

ü підприємство розрослося і бракує кваліфікації розкручувати його далі самому;

ü хоче вкласти гроші в новий прибутковий бізнес, не втрачаючи старого;

ü бізнес занепадає і потрібно підлити "нового вина в старі міхи";

ü стає депутатом або держслужбовцем (може мати частину акцій) i мусить за законом призначити іншого директора. А собі вигадати посаду на громадських засадах, на зразок почесний президент, почесний голова, фактично лишаючись керівником підприємства.

Рис. 15.2. Склад основних суб’єктів фінансового менеджменту

Компанія GР group дослідила співвідношення співвітчизників-управлінців та іноземців-управлінців на вищих керівних постах у 100 компаніях.

До цієї сотнi потрапили чотири вітчизняні компанії та дев'ять компаній з іноземними інвестиціями. У цих компаніях всі управлінські посади обiймають наші співвітчизники-найманці.

Інші 87 компаній виявилися представництвами великих мультинаціональних корпорацій. Наймані українські топ-менеджери обiймають перші посади в 49 з них і, відповідно, у 38 компаніях керівні посади займають менеджери-іноземці. З'ясувалося, найбільший ефект зусилля найманих топ-менеджерів приносять у банківській, інвестиційній та промисловій сферах. У той час, як у сфері торгівлі, поліграфічного, консультаційного та аудиторського сервісу, страхування лідирують ті компанії, де важелі управління перебувають у руках безпосередніх власників.

На вибір типу фінансової поведінки підприємства впливає низка факторів. До їх числа можна віднести об’єктивні (конкурентна позиція підприємства на ринку, стадія життєвого циклу фірми) та суб’єктивні (вік, досвід, психологічний тип господарського керівника, що приймає фінансові рішення) чинники.

У загальному випадку крива життєвого циклу підприємства демонструє перехід від агресивної фінансової політики на стадії «народження» і початкового розвитку компанії до поміркованої, а потім і консервативної на стадії зрілості, та можливе повернення до агресивної фінансової поведінки на останніх стадіях життя фірми. Причому, частка заборгованості в капіталі спочатку зменшується, а потім чимдалі зростає. Відповідно показники ліквідності та фінансової стійкості спершу покращуються, а потім погіршуються.

Втім, слід відмітити, що з розповсюдженням у практиці зарубіжних компаній з початку 80-х рр. минулого століття реінжинірингу, західні економісти взагалі припинили оперувати поняттям «життєвий цикл підприємства», розглядаючи окремо життєві цикли кожного виду товару або послуг, що виробляються фірмою. Також у розрізі окремих видів продукції прийнято розглядати й конкуренту позицію підприємства.

Таким чином, найбільший вплив на вибір типу фінансової політики підприємства здійснює саме суб’єктивний фактор – тип фінансового менеджера. У теорії фінансового менеджменту прийнято поділяти господарських керівників за менталітетом фінансово-інвестиційної політики на консервативних, помірних та агресивних, але існують також інші підходи.

Наприклад, цікаву типологію фінансових менеджерів пропонує у моделі ZOO-САМ® відомий український вчений-економіст М. Сорокін. Згідно з його класифікацією, інвестори поділяються згідно з критеріями «високо ризикові» (В) – «низько ризикові» (Н), «динамічні» (Д) – «статичні» (С) та «позитивний ціннісний пріоритет» (+) – «негативний ціннісний пріоритет» (-) на такі групи як: Леви (ВС+; типовими Левами автор моделі називає Д. Карнегі та Г. Форда), Тигри (ВС-; П. Гетті), Орли (ВД+; Дж. Темплтон), Акули/Вовки (ВД-; Дж. Д. Рокфеллер), Воли (НС+; Н. Терещенко), Ведмеді (НС-), Мавпи (НД+) та Лисиці (НД-). Саме завдяки асоціаціям з фауною модель одержала свою назву.

Безумовно, вказаними координатами типологія господарських керівників не вичерпуються, але модель Сорокіна дозволяє виділити основні типи власників підприємств з їх унікальними особистісними характеристиками, що є дуже важливим з точки зору базових принципів формування ними підвладних їм бізнес-структур, їх загальної та інвестиційної стратегії, процесу прийняття рішень і стилю керівництва, способів контролю, внутрішніх і зовнішніх комунікацій, домінуючих корпоративних цінностей і культури.

Класифікація форм фінансової політики і видів фінансових менеджерів дозволяє цілеспрямовано здійснювати управління фінансовою діяльністю підприємства.

Об’єктом фінансового менеджменту виступає підприємство (фірма, організація, компанія тощо).

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 63) у нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:

ü приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

ü підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

ü комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

ü державне підприємство, що діє на основі державної власності;

ü підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Розглянемо докладніше деякі види підприємств.

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ).

Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського ведення.

Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.

Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.

Колективні підприємства можуть функціонувати у вигляді колективного сільськогосподарського підприємства, акціонерного або іншого статутного господарського товариства, виробничого кооперативу, підприємства суспільної або релігійної організації, підприємства, створеного господарським об'єднанням.

Специфічним видом колективного підприємства є орендне підприємство (ст. 22 Закону «Про власність»). Згідно з договором держава може передавати на 10-15 років у оренду за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому колективові підприємства виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його вважається трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці на свій розсуд (оренда — форма господарювання, а не вид власності). Оренда – це зафіксована орендодавцем величина, встановлена орендарем плата на визначений період.

Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.

Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:

ü індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);

ü сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що проживають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);

ü приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:

ü у промисловості й будівництві — з чисельністю працівників до 200 чоловік;

ü в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працівників до 50 чоловік;

ü у науці й науковому обслуговуванні — з чисельністю працівників до 100 чоловік;

ü у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працівників до 25 чоловік;

ü у роздрібній торгівлі — з чисельністю працівників до 25 чоловік.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.

Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

ü законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

ü основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;

ü за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

ü переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

ü приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Певної однозначно найкращої або однозначно найгіршої форми підприємства – не існує. З погляду ведення господарської діяльності, режимів оподатковування будь-які форми підприємств по законодавству України – абсолютно рівноправні (якщо не враховувати деякі специфічні види діяльності – ломбардні операції, комерційна діяльність із цінними паперами, банківська діяльність і т. п. – для яких законодавством обмежене коло форм юридичних осіб, які можуть здійснювати відповідну діяльність).

Сутність різниці між формами підприємств – винятково "внутрішня": порядок керування, взаємини й відповідальність засновників, статутний фонд і т.п.

В Україні в абсолютній більшості випадків вибір здійснюється між двома організаційно-правовими формами: приватне підприємство (ПП) або Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

Іноді виникає питання про створення Закритого акціонерного товариства Критеріями вибору між Приватним підприємством і Товариством з обмеженою відповідальністю стають в основному наступні фактори:

1. Простота й вартість створення (ПП – простіше й дешевше, немає ніяких вимог до статутного фонду, для ТОВ законодавством передбачений мінімальний розмір статутного фонду в розміні 100 мінімальних зарплат, а також обов'язковий внесок у статутний фонд до моменту реєстрації ТОВ).

2. "Солідність" абревіатури Товариства з обмеженою відповідальністю (для деяких людей (у тому числі – Ваших майбутніх клієнтів), абревіатура "ТОВ" – виглядає більш солідно й викликає більше довіри, дозволяючи вигравати тендери й держзамовлення, ніж абревіатура Приватного підприємства (ПП)).

Вибір форми Закритого акціонерного товариства може бути викликаний наступними міркуваннями: ще більша "солідність" організаційно-правової форми, простота (у порівнянні з ТОВ) передачі, у майбутньому, прав на підприємство (акцій). (У ТОВ частка в статутному фонді передається по згоді інших учасників, – шляхом внесення змін у статутні документи. В акціонерному товаристві цього не потрібно, а передача прав на підприємство відбувається шляхом відчуження акцій).

При виборі організаційно-правової форми, іноді ставиться питання про можливість реєстрації Відкритого акціонерного товариства (ВАТ). Відразу відзначимо, що строк створення Відкритого акціонерного товариства – мінімум 7-8 місяців. Прискорення – неможливо (закон передбачає 6-місячний строк передплати на акції після публікації в пресі інформації про намір створити ВАТ). Найважливішою рисою Відкритого акціонерного товариства є можливість продажу акцій товариства на фондовій біржі.

В розвинутих країнах з ринковим типом економіки в останні 10-15 років чітко простежується посилена увага до управління якістю продукції. Це проявляється у формуванні та реалізації нового управлінського світогляду у відношенні якості. Її базою є реалізація на багатьох підприємствах, в тому числі малих і середніх, так званого тотального управління якістю на основі розвитку інтегрованих форм організації бізнесу. Нові форми інтеграції підприємств принципово змінюють модель організації, її суттєві риси та властивості, а також теоретичні засади управління. Серед них найбільша увага приділяється фінансово-промисловим групам (які активно створюються в даний час в Російській Федерації та Україні), стратегічним союзам та віртуальним корпораціям. Всі вони формуються на базі добровільного об’єднання зусиль самостійних, незалежних організацій різної галузевої приналежності, форм власності та розмірів.

	Фінансово-промислові групи в нашій країні націлені на концентрацію інвестиційних ресурсів на пріоритетних напрямах, прискорення науково-технічного прогресу, підвищення експортного потенціалу і розвиток конкурентного економічного середовища.
	Підприємницькі союзи (мережі) мають за мету створення такої кооперації між підприємствами, за якої в максимальній мірі використовуються їх сильні сторони, і за рахунок цього підвищується загальний економічний потенціал створюваного союзу. Мережа має координувати взаємопов’язані дії, залучати при необхідності нових партнерів і перешкоджати конкуренції між організаціями, що в неї входять.
	Віртуальна корпорація створюється на тимчасовій основі як мережа незалежних компаній, об’єднаних сучасними інформаційними системами з метою взаємного користування ресурсами, зниження витрат і розширення ринкових можливостей.

Система фінансового менеджменту реалізує свою головну мету й основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, які визначені комплексним змістом системи управління фінансовою діяльністю:

1. Функції фінансового менеджменту як управлінської системи. Ці функції є складовими частинами будь-якого процесу управління поза залежністю від виду діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, розміру, форми власності і т. ін.. В теорії управління ці функції характеризуються як загальні.

2. Функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством. Склад цих функцій визначено конкретним об’єктом даної управлінської системи. Теорія управління розглядає ці функції як специфічні.

У найбільш загальному вигляді склад функцій фінансового менеджменту у розрізі цих груп представлений в табл. 15.1

Основні функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством розглянуті у найбільш агрегованому вигляді. Кожна з цих функцій може бути конкретизована більш цілеспрямовано з урахуванням специфіки фінансової діяльності окремих підприємств. При здійсненні такої конкретизації на кожному підприємств може бути побудована багаторівнева функціональна система управління фінансовою діяльністю. Принципова схема побудови такої деталізованої багаторівневої функціональної системи наведена на рис. 15.3.

Рис. 15.3. Багаторівнева функціональна система управління