Співвідношення Господарського і Цивільного кодексів України

У період після прийняття ГК і ЦК України в правовому просторі України виникли проблеми їх спільного застосування. Причини тому — окремі відмінності в регулюванні господарських і цивільних відносин, пропонованих кодексами. Наприклад, ст.ст. 189 і 198 ГК України передбачають, що грошові зобов'язання можуть виражатися тільки в національній валюті України, а ст. 256 ЦК України — до­пускає вираження грошових зобов'язань в іноземній валюті.

Здавалося б, розмежування правового регулювання в загально- цивільних і господарських відносинах не є новим для вітчизняного законодавства. Наприклад, ст. 354 ЦК УРСР1963 року виключала участь громадян у договорі підряду на капітальне будівництво, а підрядні відносини за участю громадян регулювалися за допомогою загальних норм ЦК про договір підряду.

Проте багато практиків і теоретиків виявилися не готовими застосовувати обидва кодекси. Позначилося небажання викорис­товувати колізійні норми, виявляти і оцінювати співвідношення загальних і спеціальних норм. Останні нерідко сприймалися лише за критерієм кількості нормативного матеріалу, присвяченого тій чи іншій проблемі, хоча спеціальна норма може містити навіть не­велику за обсягом особливість.

Помилковою є практика спеціального включення в договори вказівок на застосування того чи іншого кодексу при ігноруванні відмінностей у предметі їх регулювання. Це порушує об'єктивність сили дії закону, насаджує елемент суб'єктивізму в правове поле.

Деякі перші науково-практичні коментарі нових ЦК і ГК України не завжди послідовно орієнтували практиків у цьому плані. В окре­мих випадках оспорювалося субсидіарне застосування норм ЦК України стосовно норм ГК України на тій підставі, що ГК України повинен застосовуватися як виняток. Але запитання про те, як практично розмежувати «субсидіарне» і «виняткове», залишило­ся без відповіді. В інших випадках визнавався пріоритет норм ГК України перед нормами ЦК України в сфері господарювання, але при цьому висловлювалися суперечливі твердження про те, що за­стосування ЦК України до господарських відносин «є за своєю при­родою паралельним, а не субсидіарним (додатковим)». Але що це за "паралельність" і яким чином її застосовувати — не пояснювалося.

Або, наприклад, при коментуванні ст. 189 ГК України про ціну в господарських зобов'язаннях зустрічалося зауваження про те, що відповідна особливість стосується лише господарських договорів, які згадуються в ГК України (оренда, капітальне будівництво, пере­везення вантажів і т. п.), і «не може застосовуватися до цивільно- правових договорів (купівля-продаж, підряд тощо)». Стосовно договорів, передбачених в обох кодексах, — поставки, перевезення вантажів, страхування тощо, говорилося про неможливість засто­сування норм ГК і ЦК України.

Із такими підходами погодитися не можна. Будь-які законодавчі колізії і прогалини не тільки можуть, але і повинні бути вирішені тлумаченням. Хоча б тому, що законодавець забороняє відмову в розгляді справи судом унаслідок неповноти, неясності, суперечності або відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. б ст. 4 ГПК України). «Лише деякі види колізій у законодавстві є логіко-структурними дефектами».

Конструктивне вирішення неясності залежить від всебічності прийомів тлумачення. Зокрема, у наведеному випадку з коментарем ст. 189 ГК України доречно звернутися до положення ч. 1 ст. 175 Кодексу, згідно з яким питання віднесення зобов'язань до майново- господарських визначається не джерелами регулювання (ЦК, ГК чи інший закон), а специфікою суб'єктного складу і спрямованістю дій учасників. Тобто, якщо договір купівлі-продажу укладений між суб'єктами господарювання з метою здійснення господарської діяльності, то він має відповідати вимогам, що пред'являються до господарських договорів, незважаючи на те, що основне його регу­лювання передбачене в ЦК України.

Сьогодні більшість проблем спільного застосування норм ГК і ЦК України вирішені.

Зокрема, в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. «Про деякі питання практики застосуван­ня норм Цивільного і Господарського кодексів України» зроблені докладні рекомендації суддям та іншим суб'єктам правозастосуван- ня щодо вирішення питань різного змісту норм ГК і ЦК України.

Вирішальними для застосування ЦК України і ГК України при регулюванні господарських відносин е положення ч. 2 ст. 9 ЦК України, відповідно до яких «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарюван­ня», і положення ч. 2 ст. 4 ГК України, згідно з яким «особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визна­чаються цим кодексом.

Тому кажучи про норми ГК України у сфері приватногосподар­ських відносин, то такі слід визнавати спеціальними стосовно до загальних норм ЦК України. Ця спеціальність (особливість) ви- значається не обсягом нормативного регулювання того чи іншого питання, а особливістю механізму регулювання. Це означає, що відмінність у змісті приватноправових норм ГК України стосовно норм ЦК України слід розглядати як особливість, притаманну господарським правовідносинам у порівнянні із загально цивільними.

Тут реалізується загально правовий принцип «lex special is derogat generali» («Спеціальний закон скасовує дію загального закону»). Тому за умови конкуренції між приватноправовими нормами ГК і І ЦК України пріоритет мають норми ГК, якщо йдеться про господарські відносини.

Головним при вирішенні питання про те, положення якого кодексу повинні застосовуватися для регулювання приватноправових майнових відносин, стає виділення суб'єктного складу їх учасників. Якщо це суб'єкти господарювання або учасники господарських від­носин у розумінні ГК України (статті 2, 8, 23, 55, 176 та ін.), то за загальним правилом мають застосовуватися положення ГК України. Якщо ж одним з суб'єктів цих відносин є інша особа, то повинні бути застосовані положення ЦК України.

Наприклад, якщо договір на будівництво об'єктів укладений між замовником і підрядником, які є суб'єктами господарювання, то до відповідних відносин застосовуються положення розділу 331 ГК України. Якщо ж замовником будівництва об'єкта виступає громадянин, який не є підприємцем, то відповідні відносини підпадають під § 3 гл. 63 ЦК України.

У чималій кількості випадків має бути враховано той чинник, що окремі інститути передбачені в ГК України для відносин суб'єктів господарювання (ст. 55 ЦК України), але не діють стосовно інших учасників відносин у сфері господарювання, якими також є «споживачі, органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засно­вниками» (ст. 2 ГК України). Наприклад, розділ 14 ГК України «Майно суб'єктів господарювання» розповсюджується виключно иа суб'єктів господарювання.

Другим критерієм предмета регулювання ГК України є спря­мованість відносин на організацію і здійснення господарської ді­яльності. У певних випадках суб'єкти господарювання, зокрема Громадяни -підприємці, вступають у відносини з іншою метою, ніж організація і здійснення господарської діяльності. Ці відносини за змістом ст. 1 ГК України не є господарсько-правовими. Діяльність громадян-підприємців може розглядатися як господарська лише в частині, що має ознаки підприємництва.

Наприклад, договір страхування життя, який укладено між страхувальником — громадянином і страховиком — юридичною особою не має для першого мети здійснення підприємницької ді­яльності. А тому згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України ці зобов'язання не є господарсько-правовими навіть за умови, що страхувальник і страховик зареєстровані як суб'єкти господарювання.

Особливість регулювання майнових відносин у сфері господа­рювання, передбачена ГК України, не виключає застосування ЦК України. Проте має свої межі.

Деякі норми ЦК України є універсальними для регулювання майнових відносин, а тому виступають складовою частиною госпо­дарського законодавства. Зокрема, ГК України в окремих нормах прямо орієнтує на можливість застосування ЦК України для регу­лювання господарських відносин. Про це свідчать статті 55, 56, 92, 107, 133, 154-156,162,175,179,181,182,193,196,199,200,202, 223, 262, 265, 291, 294, 305, 306, 317, 332, 350, 355 ГК України. Формулювання цих статей ГК України підкреслюють загальний характер норм ЦК України. Застосування ЦК України в сфері приватногосподарських відносин здійснюється в частині, яка не врегульована нормани ГК. Адже інакше виключалась би особ­ливість регулювання майнових відносин у сфері господарювання, передбачена самим ЦК України (ч. 2 ст. 9 ЦК).

У ч. 4 ст. 4 ЦК України цей кодекс названий «основним актом цивільного законодавства». Це положення означає, що ЦК Укра­їни є найбільш загальним актом у сфері приватноправового регу­лювання. Отже, по-перше, норми ЦК заповнюють усі прогалини в господарсько-правовому регулюванні приватногосподарських відносин, застосовуючись субсидіарно. По-друге, у разі, коли норми ГК України або спеціальних законів не встановлюють особливість регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, передба­чаючи правила, які вимагають єдиного регулювання для будь-яких майнових відносин, але не узгоджуються з відповідними нормами ЦК, тут слід застосовувати норми ЦК.

Прикладом вдалого тлумачення в цьому разі може служити ви­сновок, який запропонував В.Я. Карабань, стосовно такого елемента складу збитків, зазначеного в ст. 225 ГК, як «вартість пошкодженого майна». Відновлено-компенсаційний характер способів захисту по­рушеного права (ст. 22 ЦК) з ясністю демонструє неточність такого положення ст. 225 ГК. Адже вартість пошкодженого майна не відпо­відає розміру майнових втрат, понесених потерпілим. Це дозволяє застосовувати в господарських відносинах положення ст. 22 ЦК про «витрати, які особа зробила або повинна зробити для відновлення свого порушеного права» при стягненні шкоди.

Додаткові підстави розмежування предметів регулювання кодексів знаходимо в ст. 1 ЦК України і ст.ст. 1-3 ГК України. Зокрема, не є предметом регулювання ЦК України майнові відносини, засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій. На противагу цьому з предмета регулювання ГК України виключена лише деяка частина майново-управлінських відносин. Йдеться про відносини фінансово-бюджетного характеру, а також відносини, в яких орган управління не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарські повнова­ження щодо суб'єкта господарювання.

Таким чином, ті норми ГК України, що регулюють публічні відносини, у сфері господарювання, не конкурують з нормами ЦК України, оскільки виходять за межі приватно-правового механізму ЦК. До таких норм належать, наприклад, положення про адміністративно-господарські санкції (гл. 27 ГК).