Організаційні форми фінансування інноваційної діяльності

Механізм функціонування економіки інноваційного типу перед­бачає постійну циклічну трансформацію: кошти, вкладені в наукові дослідження, цілеспрямовано перетворюються на нові знання, отри­мані знання — на технологію й майстерність, які, у свою чергу, ефективно трансформуються у гроші. У такій економіці (її ще нази­вають економікою, що базується на знаннях, на відміну від екстен­сивної, сировинно орієнтованої) основним ресурсом розвитку висту­пають знання, провідним джерелом яких є наука, науково-техноло­гічний потенціал країни. Світовий досвід підтверджує, що ефективність цієї економіки у стратегічній перспективі на кілька порядків вища, ніж у сировинно орієнтованої, і тільки такий тип економічного роз­витку може забезпечити економічну й науково-технологічну неза­лежність держави.

Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування надається для забезпечення:

• фундаментальних наукових досліджень;

• найважливіших для держави напрямів досліджень, у т. ч. в інте­
ресах національної безпеки та оборони;

• розвитку інфраструктури наукової та науково-технічної ді-і
яльності;

• збереження наукових об'єктів, що становлять національне;
надбання;

• підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової й; науково-технічної діяльності, затверджується Кабінетом Мініст­рів України. До нього включено, в основному, наукові організації академічного сектору науки країни, у яких проводяться фундаме­нтальні дослідження. Це наукові організації Національної Акаде­мії наук України, Української Академії аграрних наук, Академії медичних наук України, Академії правових наук України, Акаде­мії педагогічних наук України.

Науковий об'єкт, що становить національне надбання (далі — об'єкт), — це унікальний об'єкт, який не піддається відтворенню, а його втрата або руйнування матиме серйозні негативні наслідки для розвитку науки та суспільства. До таких можуть бути віднесені: уні­кальні колекції; інформаційні фонди; дослідні установки та облад­нання; заповідники і дендропарки, що потребують особливої підтри­мки, не передбаченої їхнім статусом; полігони та інші унікальні нау­кові об'єкти.

Для їхнього обліку засновано Державний реєстр об'єктів, що становлять національне надбання. Центральні органи вико­навчої влади, академії наук, діяльність яких пов'язана з об'єкта­ми, щорічно подають у встановленому порядку пропозиції щодо обсягів асигнувань, необхідних для функціонування об'єктів, за рахунок коштів державного бюджету. Під час складання проекту Державного бюджету на наступний рік передбачаються кошти для збереження цих об'єктів і забезпечення їх належного функ­ціонування.

Сприяти інноваційній діяльності підприємств України призна­чені організаційні механізми державної її підтримки, визначені у статтях і положеннях Закону України «Про інноваційну діяльність». Згідно з цим Законом джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є: а) кошти Державного бюджету України; б) кошти регі­ональних та місцевих бюджетів; в) власні кошти спеціалізованих державних та комунальних інноваційних фінансово-кредитних уста­нов; г) власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності; д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб; є) інші джерела, не заборонені законодавством України [14].

У Законі вказано, що суб'єктам інноваційної діяльності для ви­конання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

• повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок кош­тів Державного бюджету України, регіональних та місцевих бюджетів;

• часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовам
інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, регіональних та місцевих бюджетів, за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

• повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державно­
го бюджету України, регіональних та місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комер­
ційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за
кредитування інноваційних проектів;

• надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють
кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

• майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страхо­
виків відповідно до Закону України «Про страхування».
Закон передбачає, що для фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого цент­рального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансо­во-кредитні установи. Вони формуються за рахунок коштів Держав­ного бюджету України і залучених вітчизняних та іноземних інвес­тицій юридичних та фізичних осіб Також включаються добровільні внески юридичних та фізичних осіб від власної чи спільної фінансо­во-господарської діяльності і кошти з інших джерел, не заборонених законодавством України.

У Законі визначаються напрями діяльності згаданих установ, зокрема: можливе використання коштів, отриманих з різних джерел; організація відбору інноваційних проектів; умови їхньої фінансової підтримки; супроводження за реалізацією інноваційних проектів та контроль за цільовим використанням наданих коштів; форми інфор­мування громадськості про свою діяльність

Для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм Закон доз­воляє органам місцевого самоврядування створювати комунальні спеціа­лізовані небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи й підпоряд­ковувати їх виконавчим органам місцевого самоврядування. Цю можливість можуть використати, насамперед, великі міста — Київ, Дніп­ропетровськ, Харків, Донецьк, Львів та інші, якщо в їх місцевих бюджетах будуть передбачені кошти для підтримки місцевих інноваційних програм.

Додатковою до фінансування НДДКР за госпдоговорами з іно­земними замовниками є допомога зарубіжних і міжнародних фондів, урядів окремих країн. Серед таких джерел слід відзначити Асоціа­цію сприяння науці нових незалежних держав (INTAS), програми наукового комітету НАТО, TACIS та ін.

У розвинених країнах світу важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і під­приємств відіграють кредити.

Під кредитом мається на увазі позика у грошовому виразі або в товарній формі на умовах її повернення й за сплати відсотків. Кредити, залежно від типу кредитора, поділяються на іноземні державні, банківські й комерційні. За формою надання кредити бувають товарні й фінансові. Залежно від мети подання кредити класиифікуються на інвестиційні та іпотечні (під заставу нерухомості). За терміном дії розрізняються довго- (від 5 років) й короткотермінові (як правило, до 12 місяців). Для фінансування інноваційних проектів в основному використовуються банківський довго- й короткотерміновий кредити держави, іноземних або вітчизняних кредиторів фінансовій формі. Комерційні товарні кредити використовуються як правило, у формі лізингу.

Кредити відображають економічні кредитні відносини мі тим, хто бере кредит, і кредитором, а також ті, що виникають зв'язку з рухом грошей на умовах повернення. Основою кредитних відносин є кредитний договір (угода), у якому визначаються умови надання кредиту, терміни й відсоткові ставки, форми забезпечення! зобов'язань.

Кредити як джерела фінансування інноваційних проектів характеризуються:

• позитивними особливостями — високим обсягом можливого .їх
залучення та одночасно значним зовнішнім контролем за ефективністю їхнього використання;

• негативними, а саме: складністю залучення й оформлення; не­
обхідністю надання відповідних гарантій або застави майна
підвищеним ризиком банкрутства через неможливість своєчас­
ного погашення отриманих позик; втрати частки прибутку від
інвестиційної діяльності у зв'язку з необхідністю сплати відсотка за кредит.

Ефективність банківської системи стосовно інвестиційної діяль­ності визначається можливостями швидко й надійно отримати кредит під інноваційну програму чи проект а також одержати максимально можливу допомогу від банку в реалізації програми. Інвестиційний банк (за загальновизнаними у світі поняттями) має не лише видавати кредити, а й сприяти залученню значних довготермінових інвестицій. Діяльність інвестиційного банку полягає, як мінімум, у техніко-економічному обґрунтуванні й експертизі інвестиційних проектів; розробці інвестиційних програм і підготовці проектної документації відповідно до міжнародних стандартів; формуванні індивідуальних портфелів цінних паперів для великих інвесторів і трастовому уп­равлінні ними. Таким банком в Україні є «Промінвестбанк», зорієн­тований на фінансування й кредитування пріоритетних програм роз­витку промисловості, будівництва, транспорту по всій країні та за її межами.

Кредити, що надаються банком (кредитною організацією) мо­жуть забезпечуватися заставою нерухомого й рухомого майна, в т. ч. державних і цінних паперів, банківськими гарантіями та іншими за­собами, які передбачаються чинними законами або угодою. Кредитор має право на отримання відсотків на суму позики у розмірі й у поряд­ку, які встановлено угодою. Основу відсоткової ставки складають базові ставки, які є відправною величиною, на яку орієнтуються банки, що надають кредит.

Кредитні договори (угоди) передбачають різні види надання кредитів, у т. ч. термінова позика, кредитна лінія. За довготерміно­вими кредитами угоду укладають з урахуванням можливих варіантів ситуацій протягом тривалого періоду. Це стосується умови пога­шення наданих позик, мінімізації ризиків, обмежень на фінансову діяльність позичальника.

Довго- й короткотермінове кредитування здійснюють не лише кредитні організації, а й інші фінансові установи, в т. ч., наприклад, страхові компанії в межах страхових резервів, недержавні пенсійні фонди та інноваційні фонди з метою нагромадження капіталу.

Інвестиційний фонд створюється у формі закритого акціонерного товариства із статутним фондом не меншим від двох тисяч міні­мальних заробітних плат і здійснює свою діяльність виключно у сфері спільного інвестування. Не можуть бути засновниками фон­ду юридичні особи, частка державного майна яких у статутному фонді перевищує 25 %.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті й закриті. Відкриті створюються на невизначений період і викупають свої інвестиційні сертифікати в терміни, встановлені інвестиційною декларацією ін­вестиційного фонду. Закриті інвестиційні фонди створюються на певний визначений період і здійснюють розрахунки з інвестиційних сертифікатів по закінченні терміну своєї діяльності.

Інвестиційні фонди формуються для роботи з дрібними інвесто­рами. Власникам сертифікатів сплачуються дивіденди. Інвестиційні фонди не мають права: випускати облігації й векселі; купувати біль­ше 5 % своїх цінних паперів у одного емітента; інвестувати понад 10 % власних цінних паперів у одного емітента, окрім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов'язання та інші цінні папери, отримання доходів за якими гарантовано уря­дом України; тримати у цінних паперах менше 70 % активів інвестит ційного фонду або інвестиційної компанії; займатися представниць­кою діяльністю з приватизаційними паперами; брати банківський кредит тощо.

Інвестиційною компанією визнається торгівець цінними па­перами, який, одночасно із іншими видами діяльності, може залу­чати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних па­перів та їхнього розміщення. Доходи фонду складають дивіденди й інші надходження від цінних паперів, що перебувають у власнос­ті фондів, та доходи від операцій з цінними паперами й іншими активами.

Одним із способів ефективної інвестиційної діяльності є лізинг. Це — вид підприємницької діяльності, спрямований на ін­вестування тимчасово вільних коштів або залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендодавець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця й надати це майно оренда­реві (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме май­но, що за діючою класифікацією належить до основних засобів, ок­рім майна, забороненого до вільного обороту на ринку. Отже, лізинг являє собою довготермінову оренду машин, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру тощо.

Суб'єктами лізингу є: лізингодавець — юридична особа, що здійснює передачу в лізинг за угодою спеціально придбаного для цього майна; лізингоотримувач — особа, що одержує майно в корис­тування за угодою лізингу. Суб'єктами лізингу можуть бути також організації з іноземними інвестиціями.

Лізингові компанії (фірми) створюються як комерційні організа­ції у формі акціонерного товариства або в інших організаційно-право­вих формах, які виконують, згідно із документами про заснування й ліцензіями, функції лізингодавців. Придбання лізингового майна фі­нансується лізинговими компаніями за рахунок власних або ж залуче­них коштів Лізингові операції здійснюються за угодами лізингу. Лізинг може бути внутрішнім, коли всі суб'єкти лізингу є резидента­ми України, і міжнародним, коли один або декілька суб'єктів лізингу є нерезидентами відповідно до законодавства України.

Передане у лізинг майно протягом усього періоду дії угоди лі­зингу є власністю лізингодавця, за винятком майна, придбаного за рахунок бюджетних коштів. Умови постановки лізингового майна на баланс лізингодавця або лізингоотримувача встановлюються за згодою між сторонами угоди лізингу. Використання лізингу зацікав­леними організаціями, особливо представниками малого бізнесу, надає їм змогу, не взявши кредитів, використовувати у виробництві нову прогресивну техніку й технології, в т. ч. ноу-хау. При цьому оп­лата придбаного устаткування в розстрочку й віднесення всіх пов'яза­них з цим витрат на собівартість своєї продукції (послуг) дають мож­ливість зменшити базу оподаткування й податкові платежі.

Для виробників основних видів ліцензійного майна, тобто для машинобудівних підприємств, лізинг створює сприятливі можли­вості розширення ринків збуту, подолання проблем збуту своєї продукції.

Усі лізингові операції поділяються на два типи:

• оперативний лізинг з неповною окупністю, за якою витрати
лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в
лізинг, окупаються частково протягом початкового терміну
оренди;

• фінансовий лізинг з повною окупністю, за яким витрати лізин­
годавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в лізинг,
окупаються повністю протягом першого терміну оренди. Сума
оренди є достатньою для повної амортизації майна й забезпечує
фіксований прибуток лізингодавця.

За оперативного лізингу:

• лізингодавець не покриває своїх витрат за рахунок одного лізин­
гоотримувача;

• ризик від шкоди або втрати майна лежить в основному на лізи-
нгодавцеві;

• по закінченні терміну лізингу майно передається іншому
клієнтові.

У рамках фінансового лізингу відзначають:

• лізинг з обслуговуванням — угода, яка передбачає виконання
лізингодавцем ряду додаткових послуг, пов'язаних з утриман­
ням й обслуговуванням майна;

• леверидж — лізинг-угода, значна частина (за вартістю) зданого
в оренду майна береться лізингодавцем у третьої сторони;

• лізинг у пакеті — система, за якої будівлі й споруди надаються
в кредит, а устаткування здається за угодою в оренду.

За джерелом придбання об'єкта лізингової угоди лізинг по­діляється на:

• прямий, що припускає придбання майна лізингодавцем у його

виробника в інтересах лізингоотримувача;

• зворотній, що полягає в наданні підприємством-виробником
власного майна в оренду лізинговій компанії, з одночасним під­
писанням контракту про його оренду.

Лізинг суттєво відрізняється від оренди. На лізингоотримувача, окрім традиційних обов'язків орендаря, покладаються обов'язки покупця, пов'язані з придбанням власності, а саме: оплата майна, страхування й технічне обслуговування, відшкодування втрат від випадкової загибелі майна, ремонт. При використанні лізингу необ­хідно зважати на те, що ціна капіталу, вкладеного в лізинг майна, може бути вищою, ніж банківського кредиту, взятого на придбання того ж майна у власність.

Ще однією формою збільшення фінансових ресурсів організації для інвестиційної діяльності є інвестиційний податковий кредит.

Він являє собою відстрочку плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений термін з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді до­даткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, який буде отримано завдяки реалізації інноваційних програм

Одним із дієвих механізмів залучення ресурсів для іннова­ційної діяльності є венчурне фінансування На Заході його ототож­нюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, надзвичайно високим ризиком і тривалим терміном окупності інвес­тицій. Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кредитування полягає в тому, що його переважно інвестують в ідею, проект з підвищеним рівнем ризику. Адресати венчурного капіталу — венчурні фірми, які не зобов'язані виплачувати відсотків і повертати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, як запатентовані, так і безпатентні ноу-хау, та отриман­ням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Кошти для венчурного фінансування формуються із внесків окремих вкладників, великих корпорацій, страхових компаній, банків, університетів, пен­сійних фондів і акумулюються спеціальними фінансовими й банківсь­кими інститутами.

Венчурні фонди працюють, в основному, у межах маркетингу, підбору інноваційних, науково-технічних рішень, фінансування нау­ки. У них готовим продуктом є інноваційний проект. Індустріальну ж частин такого проекту, як правило, фінансують банки реконструк­ції і розвитку.

Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж 30-річний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує зали­шатися досить складною проблемою для всього світу, насамперед — через недосконалість національних законодавств у країнах як нових, так і розвинених ринків капіталу. У деяких державах Європи, зокре­ма у Великій Британії, Нідерландах, Франції й ін., законодавство до­сить пристосоване для створення й функціонування венчурних струк­тур. В інших країнах інвестори змушені використовувати зарубіжні юридичні структури. Проте практично повсюдно прийнято практику реєстрації як фондів, так і керуючих компаній в оффшорних зонах. Що дає змогу максимально спростити процедуру оформлення й до­помагає уникати складних питань, пов'язаних з подвійним оподат­ковуванням доходів.

Венчурне фінансування характеризується певними особливос­тями. Кошти розміщуються у вигляді пайового внеску до статутного фонду малої інноваційної фірми. Вкладники капіталу стають у них партнерами з обмеженою відповідальністю. Основним стимулом вен­чурного інвестора є бажання придбати у венчурних фірм, які досягли успіху, права на всі запатентовані новації й ноу-хау. Особливістю такої форми інвестування є високий ступінь особистої зацікавленос­ті інвесторів в успіхові нового підприємства.

Практично в усіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних фірм, на основі яких сформувався динамічний сектор малого інноваційного підприємницт­ва. У його межах успішно розвивається венчурне підприємництво, що використовує венчурне фінансування інноваційних проектів. Воно ба­зується на основі приватної або ж колективної власності на засоби ви­робництва. Суб'єктом підприємницької діяльності є автор новаторської ідеї венчурної компанії, за повної майнової відповідальності з боку венчурного інвестора.

Венчурне підприємництво впливає на приватне підприємницт­во як спосіб господарювання. Виникають нові уявлення про цін­ність та ділову етику, нові моделі культури виробництва та органі­зації. Відроджується значення особистої ініціативи, творчості, гнуч­кості у прийнятті ділових рішень. У венчурних фірмах зв'язки між дослідженнями, виробництвом і збутом зрозумілі й прості. Науко­вий керівник має можливість безпосередньо контролювати хід нау­кових досліджень і виробництва. Мета, яка стоїть перед малою венчурною фірмою в галузі освоєння нововведень, зрозуміла всім виконавцям, управлінські рішення приймаються неформально, кількість формальних погоджень з проекту нового продукту зведе­но до мінімуму.