Економічне зростання і його чинники

Лекція №10

План лекції

1. Суть економічного зростання.

2. Чинники економічного зростання.

3. Економічні цикли.

1. Суть економічного зростання.

Економічне зростання можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва та його основних факторів.

Досить близьким до терміну "зростання" є термін "розвиток". Проте економічний розвиток – це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого, тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу.

Основною рушійною силою економічного зростання є суперечлива взаємодія зі споживанням. Бо саме потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів – виникає суперечливість "ресурси–потреби". Аналіз змісту рушійних сил економічного прогресу передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування держави, політичних, ідеологічних, правових, культурних відносин і відповідних інститутів. На економічне зростання впливають також нагромадження і інвестиції.

Норма нагромадження характеризує відношення частки чистого доходу, яку господарюючий суб’єкт спрямовує на розвиток виробництва, до загальної суми отриманого ним прибутку.

Інвестиції – це сукупність витрат, що реалізовуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою є отримання в перспективі більшого підприємницького доходу, процента, ренти.

Моделі економічного зростання. Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимального співвідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій, у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.

Однофакторна модель зростання. Однофакторна модель економічного зростання (Харрода – Домара). У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал наче "вбирає" в себе потенції решти виробничих факторів. Передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропозиції, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S і інвестиціями І.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = S / C, або G / C = S,

де G — темп економічного зростання;

C — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G / С — частка чистих інвестицій у національному доході.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q = F (L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L — сукупні витрати праці;

K — вкладений капітал;

N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання. Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = F (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілу низку моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту і пропонування та на динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту. А оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то є необхідність у державному втручанні через фінансово-кредитну політику.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва, яка дістала назву “витрати—випуск”. Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв’язок між “витратами” (по стовпцях) і “випуском”, або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель “витрати—випуск” стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР. У 1973 р. за розробку методу “витрати—випуск” та його практичне застосування В. Леонтьєву було присуджено Нобелівську премію з економіки.

2. Показники економічного зростання.

1.Продуктивність суспільної праці.

2.Трудомісткість праці.

3.Інтенсивність праці.

4.Капіталовіддача.

5.Капіталомісткість.

6.Матеріаломісткість.

3. Економічні цикли.

Цикл – це період, протягом якого розвивається економіка від кризи до кризи. Виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2-3 роки), середні (7-11), довгі (40-60 років). Економічний цикл включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у повній кризі.

Криза – це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають.

Депресія – фаза циклу, що виявляється в застої виробництва.

Пожвавлення – це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва і помітного скорочення безробіття.

Піднесення – це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами.

Причини циклу

1.Циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них.

2.Суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К.Маркс, Ф.Енгельс).

3.Цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В.Парето, А.Пігу).

4.Результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й.Шумпетер).

5.Циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж.Кейнс).

6.Причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропозицією (І.Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це – інтернальні історії. Теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами (зміна сонячної активності, війни, катаклізми), називають екстернальними.