Доходи населення і джерела їх формування

Доходи населення — це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), під­приємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо).

Оплата праці — це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. До цієї статті доходів також відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії і одноразові заохочувальні, виплати, компенсаційні виплати, пов'язані з режимом роботи і умовами праці, соціальні допомоги, інші одержані поточні трансферти.

До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна до­помога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам.

Дохід від підприємницької діяльності являє со­бою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій і формується за рахунок частини прибутку, що зали­шається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит та повністю залежить від ефективності господарю­вання.

Доходи населення від власності включають:

· проценти за вкладами вкладникам кредитних організацій, Держбанку України і Зовнішекономбанку;

· виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Держбанком і кредитними організаціями;

· завчасну компенсацію за вкладами громадян;

· доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла.

Подальший розвиток мають доходи від придбання засобів ви­робництва у приватну власність і ведення індивідуальної трудо­вої діяльності.

У сучасних умовах в нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, це — прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивідендів, доходів монополій, соціальних виплат і пільг тощо. За останні роки питома вага оплати праці зменшилась, збільшились надходження від підприємницької діяльності, доходи від власності і надходження дохо­дів у вигляді соціальних трансфертів.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи.

Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач.

Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення.

Для характеристики добробуту населення велике значення мають сукупні доходи.

Сукупний дохід охоплює всі види грошових доходів , вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. В сукупний дохід також входить вартість безкоштовних послуг, що отримуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів і фондів підприємств (послуги охорони здоров'я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо).

У структурі джерел сукупного доходу сімей (як і особистого, і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження; збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарст­ва, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання. Використання сукупного доходу здійснюється за такими напрямами: споживчі витрати, податки, збори, платежі, інші витрати, накопичення. За останні роки спостерігається зростання витрат на продовольчі товари, інші витрати, збільшення оплати послуг, зниження витрат на харчування, що у свою чергу, свідчить про те, що населення стає біднішим.

12.3. Диференціація доходів населення

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості - 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення (доцільний коефіцієнт). В Україні це співвідношення становило в 1992 році 1 : 7,5-8, а в 2001 році – 1 : 13,5.

Рівень диференціації грошових доходів населення вимірюється різними способами: графічним (гістограми) статистичними (коефіцієнт варіації), децильний, квінтильний або квартильний фондовий індекс та інші. Більш складний спосіб аналізу диференціації доходів населення - рахунок накопичуваних або кумулятивних частот і побудова кумулятивних кривих або кривих Лоренца (рис.4.1.).

Для побудови кривої Лоренца на осях координат з процентною шкалою від 0 до 100 відкладаються кумулятивні результати розподілів: на горизонтальній осі – квінтилі осіб, що отримують дохід, на вертикальній - квінтилі отриманих доходів. Крива Лоренца будується сполученням точок, що відповідають кумулятивним відсотковим часткам доходу, отриманих квінтильними групами населення.

За рівномірного розподілу доходів кожна 20-відсоткова група населення мала б п’яту частину доходів суспільства. На графіку це зображається діагоналлю квадрата і є лінією рівномірного розподілу. За нерівномірного розподілу «лінія концентрації» являє собою угнуту вниз криву. Чим більше відхилення кривої Лоренца від діагоналі квадрата, тим не рівномірніше розподілені доходи в суспільстві.

Лінія рівномірного розподілу

Лінія фактичного розподілу

Рис. 4.1. Крива Лоренца

Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві.

Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарне (всі, хто бере участь у розподілі отримують рівні частки) і антиегалітарне (один учасник розподілу отримує всі блага). У першому випадку маємо повну рівність, у другому — абсолютну нерівність в розподілі.

Коефіцієнт Джині являє собою відношення площі сегмента, створеного кривою Лоренца, і лінії рівномірного розподілу до площі трикутника нижче лінії рівномірного розподілу.

Коефіцієнт Джині виявляє середню різницю в доходах між двома одержувачами. Наприклад, якщо коефіцієнт Джині дорівнює 0,2, то це значить, що середня різниця в доходах одержувачів, які належать до цієї сукупності, становить 40 % від середнього доходу.

Величина доходів і різниця між ними обумовлені впливом таких факторів:

· соціально-політичних;

· соціально-демографічних (стать, вік, наявність таланту і здібностей тощо);

· соціально-професійних (професія, спеціальність, освіта, кваліфікація, досвід тощо);

· соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід тощо);

· соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид виробництва, умови праці тощо);

· соціально-географічних (природнокліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

На формування доходів, їх величину впливають також нівелюючі і диференціюючі фактори.

Нівелюючі — складання заробітків сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім'ї і вносять свою пенсію до бюджету сім'ї, допо­мога, що одержують члени сім'ї.

Диференціюючі — наявність непрацездатних членів сім'ї, їх кількість у сім'ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на таких методах: законодавчих, економічних, адміністративних, погоджувальних. Вони взаємозалежні і доповнюють один одного.

До законодавчих методів належить розроблення законодавчої і нормативної бази регулювання доходів. Нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів, ставки податків — для утримання прибуткового податку, податків з юридичних осіб, включаючи і соціальні податки тощо.

До економічних методів належать визначення мінімальної заробітної плати, податкова політика, регулювання цін, зайнятості, оплати праці працівників тощо.

Адміністративні методи охоплюють такі заходи: прямий державний контроль над монопольними ринками; розроблення стандартів, контроль за їх додержанням; визначення і підтримання мінімально допустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, допомоги на випадок безробіття); захист інтересів нації — ліцензування експорту або державний контроль над імпортом.

Погоджувальні методи (соціальне партнерство). Соціальне партнерство являє собою узгодження дій уряду, підприємців щодо динаміки оплати праці і соціальних трансфертів.

Об'єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я (набору продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Згідно з міжнародним правом мінімальний розмір оплати праці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожиткового мінімуму.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму.

Бюджет прожиткового мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального набору прожиткового мінімуму, а також включає всі витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

У світовій практиці застосовуються два основні підходи до побудови бюджету прожиткового мінімуму: нормативний і статистичний.

Основою нормативного методу є концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні. Статистичний метод ґрунтується на аналізі закономірностей споживання, що реально склалися, та відображенні його поточних особливостей.

Профспілками України розроблені методичні підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно з ними визначаються мінімальний асортимент і вартісна величина «споживчого кошика» на продукти харчування, а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги тощо.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму розрахований на основі мінімальних розмірів спо­живання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Розрахунки набору продуктів харчування ґрунтуються на нормах фізіологічних потреб у харчових продуктах для дорос­лого населення України і рекомендацій про потреби людини в енергії і білках; відомостей про хімічний склад основних продуктів харчування і витрат речовин у процесі продукції.

Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визначаються на основі норм загальної площі житла і нормативів споживання основних видів комунальних послуг (вода, тепло, газ, каналізація, електроенергія, радіо, телефон, телеантена) на одну людину.

Витрати прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг (без урахування житлово-комунальних), виплату податків та інших обов'язкових платежів ґрунтується на використанні фактичного співвідношення між цими витратами і витратами на харчування, яке склалося в базовому періоді (за матеріалами бюджетних обстежень).

Більш правомірною та науково обґрунтованою категорією є мінімальний споживчий бюджет (МСБ), що забезпечує нормальне відтворення робочої сили працездатних і нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян.

Мінімальний споживчий бюджет — це законодавче встановлена в державі місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, оплати необхідних послуг, ліків, предметів побуту, в тому числі і довготривалого користування, задоволення в установлених межах культурних потреб, розрахованих на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з урахуванням національних особливостей в середньому на душу населення.

Для України розрахунок вартості такого бюджету вперше здійснювався в 1991 р. для 13 статево-вікових груп. Цей показник відображає нижню межу ціни робочої сили, що дає змогу підтримувати здоров'я і працездатність людини на нормальному рівні, котрий відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму здійснюються не тільки в середньому на душу населення, а також окремо для тих , хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:

· дітей віком до 6 років;

· дітей віком від 6 до 18 років;

· працездатних осіб;

· осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум застосовується для:

· загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;

· встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України;

· визначення права на призначення соціальної допомоги;

· визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та ін.;

· формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізація регіональних соціальних програм, визначення права на призначення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум, не нижчий від законодавче установленого.

На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція. Тому в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення народногосподарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін. В Україні у квітні 1997 р. було ухвалено закон, який передбачає індексацію доходів населення за інфляції більше 5 %.

12.4. Поняття і показники рівня життя

Рівень життя — це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов існування людини.

Якість життя характеризується насамперед рівнем споживання товарів і послуг, а також включає соціальні результати економічного і політичного розвитку, а саме: середня тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорона праці, соціальна захищеність населення, поліпшення соціального середовища, забезпечення прав людини.

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Рівень життя визначають в цілому по країні, по окремих територіях та соціальних групах.

У світовій практиці для характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори: національний або валовий внутрішній продукт на душу населення (ВВП), тривалість життя, рівень освіти населення. Ці величини співвідносяться з найвищими світовими рівнями цих показників.

Національний дохід або внутрішній валовий продукт (ВВП) обчислюється в так званих доларах паритету купівельної спроможності (ПКС), тривалість життя — у роках, рівень освіти — роками навчання і грамотність дорослого населення — у відсотках.

Індекс людського розвитку вирізняється простотою обчислення, універсальністю, статистичною доступністю, однак він не повністю охоплює умови життя, всі основні компоненти рівня життя. Тому для обчислення інтегрального індексу рівня життя необхідно визначити індекси таких його компонентів у розрахунку на душу населення: харчування (за його калорійністю і вмістом білків), фонду домашнього майна (в порівнянних цінах), житла (площа з урахуванням вигод), здоров'я і охорони здоров'я (за динамікою тривалості життя, рівнем смертності, витратами на охорону здоров'я), освіти і культури (за кількістю місць навчання і витратами на освіту і культуру), послуг населенню (у порівнянних цінах) тощо. Головним же показником поліпшення рівня життя є збільшення тривалості життя.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу і значною мірою визначається величиною ВВП і структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу, який являє собою частину сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат, тобто новостворену вартість.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Основний

1. Закон України “Про оплату праці” /Закони України, том 8. – К.: Ін-т законодавства, 1997. – С.210-218.

2. ЕКОНОМІКА ПРАЦІ: Методичні вказівки та контрольні завдання / Уклад.: Л.О. Городецька.—К.: НАУ, 2001. – 44 с.

3. ГОРОДЕЦЬКА Л.О. Економіка праці. Модуль1: Курс лекцій. – К.: НАУ, 2005 – 116с.

4. ГРІШНОВА О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. – К.: Знання, 2004. – 535с. – (Вища освіта ХХІ століття)

5. ЕКОНОМІКА праці: Методичні рекомендації до виконання домашнього завдання / Уклад.: Л.О. Городецька.—К.: НАУ, 2006. – 32 с.

6. ЄСІНОВА Н.І. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2004. – 432 с.

7. ПОЛЯКОВ Н.А., РЕМИЗОВ К.С. Справочник экономиста по труду, (Методика экономических расчетов по кадрам, труду и заработной плате на промышленных предприятиях).– 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Экономика, 1988. – 239 с.

8. ПРАКТИКУМ по экономике труда: Учеб. пособие. / В.Д.Арещенко, Г.К. Болтрушевич, А.У. Жук и др.// Под общ. ред. В.Д. Арещенко, 2-е изд., перераб. и доп. – Минск: Высш. шк., 1988. – 174 с.

Додатковий

9. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про колективні договори і угоди” / Закони України, том 6.—К.: Ін-т законодавства, 1997.— С.5-11.

10. БАГРОВА І.В. Нормування праці: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 420 с.

11. БУРЯК П.Ю., КАРТИНСКИЙ Б.А., ГРИГОР’ЄВА М.Л. Економіка праці й соціально-трудові відносини: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 440 с.

12. ГАСЛІ ТЕРЕНС. Соціальна політика та соціальне забезпечення ринкової економіки.—М.: Основи, 1995.—320 с.

13. Генкин Б.М.Введение в макроекономіку и основание экономических наук: Курс лекций. —М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2002.—367 с. – Глава 7.

14. завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч.посіб. – К.: КНЕУ, 2003. – 300 с.

15. ДОВІДНИК класифікаційних характеристик професій працівників. Вип. 1. “Професії працівників, які є загальними для всіх видів економічної діяльності”. Розділ 1. “Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, які є загальними для всіх видів економічної діяльності”. – Краматорськ, 1998. -245с.

16. ЕКОНОМІКА підприємства: Підручник /За заг.ред. С.Ф.Покропивного.—Вид. 2-е, перер. та доп.—К.: КНЕУ, 2001.—528 с.

17. Інформаційно–статистичний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України.

18. Казановський А.В., Колот А.М. Соціальне парт-нерство на ринку праці. – Краматорськ: Нац. центр продуктивності, 1995. – 300 с.

19. КАЛИНА А.В. Економіка праці: Навч. посібник для студентів вищого навчального закладу. – К.: МАУП, 2004. – 272 с.

20. КЛАСИФІКАТОР професій (Із змінами та доповненнями) ДК 003-95 / Державний класифікатор України. – Вид. офіц.-К.: Соцінформ, 2001.—584с.

21. Колосницына М.Г. Экономика труда: Учебное пособие для студентов бакалаврата экономических вузов. – М.: ИЧП “Издательство Магистр”, 1998. – 240с.

22. Колот А.М. Мотивація, стимулювання і оцінка персоналу: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 1998. – 240с.

23. Колот А.М. Оплата праці на підприємстві: організація та вдосконалення. – К.: Праця, 1997. – 260 с.

24. ЛІБАНОВА Е.М. Ринок праці: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2003.– 224 с.

25. МАХСМА М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2005. – 304с.

26. Методичні рекомендації з розрахунку балансу національного ринку праці / НАН України. Наук.-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці.—К.: 1994.—24 с.

27. Павленко Н. С. Организация труда и заработная плата (практическое пособие): в 2 – х томах. Том 1: Х.:Фактор, 2001; Том 2. – Х.: Фактор, 2001. – 355 с.

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
МОДУЛЬ 1. Соціально-трудові відносини на ринку праці. . . . . .
1. ПРАЦЯ ЯК СФЕРА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОВІДНИЙ ЧИННИК ВИРОБНИЦТВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1. Сутність категорії “праця” та її соціально-економічна характеристики. Роль праці у розвитку людини і суспільства. . .
2. Зміст, характер і види праці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2. ТРУДОВІ РЕСУРСИ І ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУСПІЛЬСТВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1. Населення як суб‘єкт соціально-економічних відносин, його якісна характеристика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2. Трудові ресурси, їх соціально-економічна характеристика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
3. Трудовий потенціал. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
3. СИСТЕМА СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН, МЕХАНІЗМ ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1. Сутність соціально-трудових відносин. . . . . . . . . . . . . . .
2. Форми соціально-трудових відносин. . . . . . . . . . . . . . . . .
3. Типи соціально-трудових відносин. . . . . . . . . . . . . . . . .
4. Механізм функціонування системи соціально-трудових відносин. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5. Соціальне партнерство. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
4. РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ. . . . . . . . . . . . . . .
1. Поняття ринку праці, його елементи. . . . . . . . . . . . . . . . .
2. Види ринків праці. Сегментація ринків праці. . . . . . . . . .
3. Теоретичні основи аналізу ринку праці. . . . . . . . . . . . . . .
5. ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1. Поняття та види зайнятості. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
2.Безробіття і його види. Соціально-економічна оцінка рівня безробіття. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
3. Регулювання зайнятості населення. . . . . . . . . . . . . . . . . .
6. УДОСКОНАЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН. МОНІТОРИНГ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВОЇ СФЕРИ. МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН. . . . . . .
1. Удосконалювання соціально-трудових відносин. . . . . . .
2. Моніторинг соціально-трудової сфери. . . . . . . . . . . . .
3. Міжнародна організація праці та її вплив на розвиток соціально-трудових відносин. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
МОДУЛЬ 2. Продуктивність і ефективність праці. . . . .. . . . . . .
7. УПРАВЛІННЯ ПРОДУКТИВНІСТЮ ПРАЦІ. . . . . . . . . . . . . .
7.1. Сутність продуктивності праці та її показники. . . . . . .
7.2. Методи вимірювання продуктивності праці. . . . . . . . .
7.3. Фактори і резерви підвищення продуктивності праці. .
7.4. Програми управління продуктивністю праці. . . . . . .
8. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
8.1. Поняття організації праці та її основні напрямки. . . . .
8.2. Поділ і кооперування праці на підприємстві. . . . . . . . .
8.3. Нормування праці та його значення. . . . . . . . . . . . . . . .
8.4. Організація та обслуговування робочих місць. . . . . . .
8.5. Умови праці та фактори їхнього формування. . . . . . . .
8.6. Соціально-економічна ефективність заходів з організації праці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
9. ОРГАНІЗАЦІЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
9.1. Соціально - економічна сутність заробітної плати. Принципи та складові елементи її організації. . . . . . . . . . . . . . . .
9.2. Тарифна система оплати праці та її елементи. . . . . . . .
9.3. Форми і система оплати праці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
.10. ПЛАНУВАННЯ ПРАЦІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
10.1. Система трудових показників і взаємо зв’язок їх елементів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . .
10.2. Планування і чисельність працівників . . . . . . . . . . . .
10.3. Планування продуктивності праці . . . . . . . . . . . . . . .
10.4. Планування фонду заробітної плати. . . . . . . . . . . . . .
11. АНАЛІЗ, ЗВІТНІСТЬ І АУДИТ У СФЕРІ ПРАЦІ . . . . . . . .
11.1. Задачі економічного аналізу трудових показників. .
11.2. Аналіз виконання плану з чисельності і складу працівників. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
11.3. Аналіз виконання плану підвищення продуктивності праці.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
11.4. Аналіз виконання плану використання фонду заробітної плати. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . .
11.5. Звітність з питань праці
12.ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ В УМОВАХ РИНКУ. РІВЕНЬ ЖИТТЯ ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ. . . . . . . . . . . . . . .
12.1. Вартість робочої сили та її формування. . . . . . . . . . . .
12.2. Доходи населення і джерела їх формування. . . . . . . .
12.3. Диференціація доходів населення. . . . . . . . . . . . . . . . .
12.4. Поняття і показники рівня життя.. . . . . . . . . . . . . . . . .
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Навчальне видання