Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства 5 страница
У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла
господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних
селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тим-
часовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприят-
лива економічна ситуація (розширення балтійського екс-
порту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні
політичні позиції феодалів зумовили зростання панщин-
ної системи, поземельних платежів і державних податків.
Розпочалося обмеження права переходу селян.
Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких
тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та
Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширю-
вати або започатковувати доменіальні господарства, зросла
торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці
XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі
— один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні.
У загальнодержавних масштабах поширювалися норми крі-
посного права. У Польській, Чеській державах перехід селян
дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків
або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький
(1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узако-
нили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозво-
лу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні
роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися
І певні строки розшуку і повернення селян.
У Східній Європі з другої половини XII ст. на північно-
східних і північно-західних землях Київської держави вна-
слідок її феодального роздроблення утворилися самостійні
феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах
залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економіч-
но і політичне сильним стало Московське князівство, яке
об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII—
XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне
землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини,
закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система
кормлінь, коли князь делегував збирання державних по-
датків і примусів світським феодалам за виконання обо-
в'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних
функцій. З часом право на кормління стало спадковим,
територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної
ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західно-
європейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вот-
чинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого
розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII
— першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми
земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий
чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами
феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землево-
лодінні. В історико-економічній літературі воно трактуєть-
ся по-різному: як селянська власність, що заперечує існу-
вання феодальної державної власності на землю; як влас-
ність, поділена між державою і громадою, як корпоративна
(сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні
права на чорносошних селян з їхніми правами на володін-
ня землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних
селян помітно зменшилася.
У другій половині XV ст. в господарському розвитку
визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в
умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землево-
лодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися
економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчин-
ників з одночасним зростанням державних податків. По-
силилася особиста залежність селян. У 1497 p. був вида-
ний Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем
до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за
умови виконання всіх примусів і сплати комірного за ко-
ристування двором і господарськими будівлями.
Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеч-
чині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася
розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сіль-
ськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізацій-
ними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук
ускладнювали організацію феодального господарства. У
Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роз-
дробленість.
Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального
господарства зменшилося економічне значення доменіально-
го сеньйоріального господарства і зросла роль селянського.
Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак
ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуата-
ції. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залеж-
ності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйо-
ріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні по-
датки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли се-
лянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам
в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських
відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.
1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка
Сільське господарство, що традиційно поділялося на
рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було
панівною формою європейської економіки протягом V —
XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком фео-
дальних відносин.
На територіях, що належали до Римської імперії, зберег-
лася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади,
виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худо-
би, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варвар-
ських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з
підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва.
Останні дві переважали у зарейнських германських пле-
мен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним
і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділян-
ки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в
золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної влас-
ності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових
нормативних кодексів користування природними угіддя-
ми, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими
знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина
площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під па-
рами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування,
сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В докумен-
тах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.
У період генези феодального господарства у всіх країнах
Європи фактично використовувалися однакові сільськогос-
подарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широ-
колопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими борону-
вали землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,
У районах з античною спадщиною землю орали легким
безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником.
Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили ко-
сами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за до-
помогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи
тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних
робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.
Серед сільськогосподарських культур перше місце на-
лежало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за пло-
щею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі
Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Серед-
земномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протя-
гом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поши-
рилося з південного сходу на північний захід Європи. По-
всюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь
і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була
низькою: сам-два, сам-три.
З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобо-
вих — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст.
після завоювання арабами Іспанії європейці познайомили-
ся з рисом.
Господарські документи, зокрема франкський "Капіту-
лярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису цер-
ковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже
100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші,
вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани,
горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки,
дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рос-
лини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград
поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний
характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно
було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пусти-
рях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без па-
стухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову
силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури,
качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней
розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі
Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення
вантажів.
Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму
населення належала сільським промислам: полюванню, ри-
бальству. Полювання було також формою розваги феодалів.
У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресу-
вало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням
знарядь праці та системи рільництва, підвищенням вироб-
ничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням про-
цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним
ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвит-
ком товарного виробництва. Важливе значення мало по-
ліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.
Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах,
де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агро-
культури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжи-
тих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель
не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив мож-
ливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній
Європі охоплювали другу половину XII — першу половину
XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.
Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори
в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я
та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необ-
житі землі і виникали нові поселення. Під час освоєння
земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іри-
гаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації
були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали,
королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель ви-
ступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-лока-
тори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель
належала містам. Землевласник укладав договір з локато-
ром, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за
свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ста-
вав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В
цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в
окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі
родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі
в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.—
16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська коло-
нізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. —
основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окуль-
турена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.
Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями
в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система
рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю,
розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари),
при тих самих витратах давала змогу отримувати у півто-
ра раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних
лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні,
розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно
протягом року. На менш родючих землях зберігалося дво-
пілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи.
З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів
сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали
травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі
відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови-
ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем
(суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом,
за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи ради-
ли залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко-
ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорю-
вали перед посівом зернових. Встановлювалися норми ви-
везення гною, що став предметом купівлі-продажу. До при-
мусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання
гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.
Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряд-
дям став плуг, конструктивними деталями якого були
відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішував-
ся грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо
кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували
для розорювання цілини та в доменіальному господарстві.
Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дро-
били землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився лег-
кий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поши-
рилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і
конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою
залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впря-
гали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори-
стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох
подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-
зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною
тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотирира-
лову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після
оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною,
в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами,
катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпа-
ми, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати
криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на
вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI
ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —
верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.
Переважало зернове господарство. Полбу витіснила
пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеч-
чині, Росії на першому місці було жито. Широкого поши-
рення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж.
Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, го-
рох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на
поля і використовувалися як продукт харчування та фу-
раж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис,
крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами
для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх зале-
жала від сорту та району вирощування. В агрономічній літе-
ратурі нормальними вважалися врожаї для пшениці — сам-
п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам-
чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній
врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах —
сам-шість, сам-вісім.
Зростання промисловості зумовило розширення посівів
технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, ма-
рени, шафрану, синильника, вайди.
Садівництво, городництво, виноградарство характеризу-
валися більш високим рівнем агротехніки порівняно з
рільництвом. У приміських районах вони набули промис-
лового значення. Сади та городи, які переважно належали
королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних
ділянок. У південних районах садово-городнє господарство
велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукро-
ва тростина, спаржа, артишоки, буряк.
Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне зна-
чення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з не-
сприятливими умовами для вирощування зернових набуло
першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби,
співвідношення між великою і дрібною становило приблизно
1:5. У доменіальному господарстві переважала велика
рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу
кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу перево-
дили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тва-
ринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для
того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища
відводили луки, які обгороджували, засівали травами, вису-
шували, дренажували. Велася селекційна робота.
Серед промислів важливого значення набуло розведен-
ня риби. Практикувалася багаторівнева система ставків.
Удосконалювалися пристрої для скидання води.
З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спе-
ціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі
Франції панувало рільництво, на півдні переважала по-
лікультура: зернове господарство поєднувалося з виногра-
дарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринницт-
вом. У північно-східній Англії основою господарства було
землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчар-
ство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн.
У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-мо-
лочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали района-
ми садово-городніх господарств, виноградарства, вирощуван-
ня маслин.
У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль
належала індивідуальним господарствам у межах грома-
ди-марки. У період зрілого феодального господарства зрос-
ло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим ви-
робником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському
господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло
продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян.
Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV—
XV ст. зростало значення селянських господарств. Домені-
альне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісо-
вих промислах, вирощуванні технічних культур, городни-
цтві, орієнтованих на ринок. Для землекористування харак-
терними були черезсмужжя панських і селянських земель
і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур,
строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції,
Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися
компактними ділянками, що обгороджувалися або обкла-
далися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеч-
чині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запро-
ваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше роз-
кидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отри-
мували лан землі (16,8 га). У районах з переважним роз-
витком тваринництва більше значення мали луки і па-
совища.
У період генезису феодального господарства внаслідок
недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське
господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочат-
ку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське
господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу час-
тину сільськогосподарської продукції продавали феодали.
Це була продукція переважно селянських господарств, що
надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньй-
орій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали
активно торгувати продукцією власного господарства.
Господарське піднесення зумовило появу агрономічної
літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопе-
дія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього
циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих
культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагу-
вала раціональні методи господарювання, але була відома
лише феодалам.
В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і
сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не
охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи
рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни,
удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні
землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські на-
діли практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з
коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і,
як наслідок, у селянських господарствах бракувало худо-
би. Руйнівний вплив мали війни.
1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла
Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку про-
йшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно
відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії
панувало натуральне господарство. Виробники в основно-
му задовольняли власні потреби та потреби свого феодала.
Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремес-
ла та сільського господарства. Останньому належала провід-
на роль.
Досягнення промислового виробництва практично не
були успадковані "варварськими" народами. Виготовлен-
ня зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному вироб-
ництві мало допоміжне значення. Поступово сформувала-
ся домашня промисловість — систематичне виробництво
певними групами сільського населення товарів на замов-
лення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності
належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'яви-
лися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали
земельні наділи, за які платили феодалу чинш або викону-
вали певні повинності. Однак основним засобом існування
для них залишалась реміснича діяльність.
Відомі три організаційно-виробничі центри селянського
ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян,
у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-
професіоналів було небагато, а тому левову частку промис-
лових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх
сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації еконо-
міки європейські міста занепали. Вони залишилися адміні-
стративними, політичними та культурними центрами. У VIII
—Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.
З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався
період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неа-
поль, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових
міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхньо-
го господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, що призвело до занепаду натураль-
но-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремес-
ло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати
свої промислові проблеми.
Успіхи сільського господарства зробили можливим існу-
вання частини населення, яке могло не займатися сільсько-
господарським виробництвом. Ремісники переводилися на
оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг
у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Посту-
пово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відок-
ремлення ремесла від сільського господарства, розвиток
товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів
ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню
їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток захід-
ноєвропейської торгівлі.
Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-
промислові міста перебували під владою феодалів, які були
зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через те
що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Сис-
тема феодальної земельної власності міцно прив'язувала
торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста
певною мірою повторювали структуру феодального помістя.
Значну частину площі міста займав замок з господарськи-
ми і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував
у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і
слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як
правило, належала церкві. Багато міських жителів працю-
вали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські
ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо
кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від по-
винностей.
Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були за-
хищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів
або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги нор-
манів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише
добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У
XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феода-
ли втрачають своє значення як захисники міст. Це призве-
ло до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і
феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці
XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій,
внаслідок яких міста добилися незалежності та самовряду-
вання. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які
мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з
мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське
і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними,
користувалися майновими і політичними правами. Міста
мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької
власності, встановлювалися ярмаркові правила.
Західноєвропейські міста були невеликими за розміром
та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами,
наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі зна-
ходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут про-
ходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а та-
кож публічні страти злочинців. Від центральної площі на
всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало ка-
налізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці.
Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які
часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило
за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого
нападу населення рятувалося за фортечними мурами і ра-
зом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісни-
ки, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, апте-
карі, друкарі).
Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеч-
чини в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільши-
лась чисельність міського населення, розвивалися ремесла
і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних
тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і
торгівлі. Збагачувалося купецтво.
Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформу-
вав цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в
запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху
виробнича, але важливе значення вони мали у військовій,
оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише
за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравець-
кий, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень пев-
ного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і
від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуй
ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій ста-
тут. Документ узаконював, регламентував не тільки вироб-
ничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого ко-
лективу.
Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку обо-
ронного муру або вежі. Разом з купцями та іншими стана-
ми ремісники демократично управляли містом. Адмініст-
рація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі
селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили
за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто
пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними
жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути
своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно.
Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів,
ревно зберігаючи свої права і вольності.
У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини.
Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того
щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба
було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти склад-
ний іспит.
Цехи мали сувору регламентацію: переслідували поза-
цехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб
уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво
продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція
повинна була мати певні параметри. Для запобігання кон-
куренції інших міст треба було заповнити міський ринок
доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризь-
ких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.
Цехова регламентація була економічно раціональною в
XIII—XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку
міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної про-
дукції, але згодом почала стримувати піднесення продук-
тивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробницт-
во, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний
прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що
призвело до застою в розвитку науки і техніки.
Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст.
Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних реміс-
ничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеч-
чини їх було значно менше.