Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 13 страница

Технологічний процес на обох підприємствах заснову-
вався на використанні мінерального палива. Однак між
ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод нала-
годив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Су-
лінському заводі було зроблено спробу організувати домен-
ний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка
спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налаго-
дили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потуж-
ність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp.
у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна
промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в
цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії
становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у
виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла
в 3 рази.

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості,
транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викли-
кало великий попит на мінеральне паливо, стали важливи-
ми факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому
басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років
тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка.
Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугіл-
ля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства,
акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Про-
тягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у
2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугіль-
них шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що
становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імпе-
рії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супро-
воджувався посиленням концентрації виробництва. Змен-
шувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали чис-
ло великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим по-
треби промисловості й транспорту у вугіллі задовольняли-
ся недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким.
Основні виробничі процеси -¹- видобуток і транспортування
в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найваж-
ливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними
темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно
відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогоспо-
дарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку
60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих маши-
нобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Тав-
рійської губернії). Серед них були досить великі підприєм-
ства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли
заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе
(1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприєм-
ства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було
засновано машинобудівний завод Гартмана.

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно
було представлено Херсонською і Миколаївською верф'я-
ми — великими капіталістичне організованими підприєм-
ствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні па-
русні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її
енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше
ніж 79 % підприємств машинобудування використовували
парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї
галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил
України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне
будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської
реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої заліз-
ничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст.
1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У
1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизавет-
град) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p.
Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів.
У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p.
завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ
— Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Росто-
вом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Ак-
тивне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій,
а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років
в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єдна-
ли між собою найбільші міста та промислові райони Дон-
басу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кре-
менчук, Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Украї-
ні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інте-
ресів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські про-

мислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на
захід колії були підпорядковані не стільки господарським,
скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господар-
ськими інтересами України. Митними й провізними заліз-
ничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ста-
вив економіку України у дедалі важче становище. Напри-
клад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші
товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі
для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притока-
ми. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним
Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка
пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів
у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74.
Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден.
Південними морськими воротами не тільки України, а й
всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн.
На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості
вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення
південноукраїнських морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Ро-
манових розвиток промисловості України прискорився, не-
зважаючи на її колоніальне становище та збереження се-
редньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях
виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний пе-
реворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Вели-
коросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в
Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед
у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана.
По-друге, в Україні промисловий переворот охопив перед-
усім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє,
через те що промисловий переворот розпочався у цукро-
варній та горілчаній промисловості і що машини почали
застосовуватися також у сільському господарстві, українське
машинобудування в основному було спрямоване на забез-

печення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з вели-
кими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі
мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні
в історико-економічній літературі є два протилежних по-
гляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще
до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з
90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від ману-
фактури до фабрики в провідних традиційних галузях
промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча
машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебу-
вала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростан-
ню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виник-
ли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких
швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налі-
чувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки
в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості
зумовили збільшення чисельності міського населення. Ха-
рактерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї
України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні
— в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза.
Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях
зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним
розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосни-
цьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811—1858 pp. зрос-
ла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім
не займалися сільським господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж
сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічу-
валося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Украї-
ну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів
Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина
населення належала до сільських станів (державні, по-
міщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських
жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисло-
вості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні,
а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисель-
ності промислових підприємств виникли нові галузі вироб-
ництва. Підприємства фабрично-заводського типу витісни-
ли мануфактури. В більшості провідних галузей україн-
ської промисловості відбулися докорінні технічні перетво-
рення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це
свідчило про завершення в основному промислового пере-
вороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної
політики російського царизму промисловість східноукраїн-
ських земель значною мірою мала однобічний характер.

3.2. Індустріалізація

Промисловий переворот у провідних галузях української
промисловості створив матеріально-технічні та соціальні
передумови для подальшого розвитку економіки. Напри-
кінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпос-
ництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України,
як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня.
Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася
майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України пере-
ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на тери-
торії Катеринославської та Херсонської губерній було збу-
довано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брян-
ського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним
товариством криворізьких залізних руд про постачання си-
ровини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного ча-
вуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. заверше-
но спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти
друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з
двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ).
У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р.
— Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в
1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи.
Південноукраїнські металургійні підприємства були досить
великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзів-
ському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олек-
сандрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продук-
тивності діючих заводів на півдні України було створено
велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну
зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза),
а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше
ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чаву-
ну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до
19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв
21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст.
Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімпер-
ського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на
півдні України почало швидко зростати видобування ніко-
польської марганцевої руди,

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив ви-
сокі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — кок-
сового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво
коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У загальному
виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. стано-
вила 91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.

На відміну від кам'яновугільних копалень коксове ви-
робництво вже на перших металургійних заводах України
одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктив-
ність коксових установок металургійних заводів становила
3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях —0,3—18 млн. пудів. На металургійних підприємствах використовувались
закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з від-
критими, що діяли на копальнях.

Розвиток металургійної промисловості України був не-
розривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізоруд-
ного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла
кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників.
Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна
потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на
самостійну галузь великого індустріального виробництва.
Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих па-
ровими машинами.-Наприкінці XIX ст. велике машинне ви-
робництво в українській залізорудній промисловості давало
понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято
понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України,
як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промисло-
вих районах Російської імперії. Частка України в загальноім-
перському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 p.
до 52,9 % у 1899 p.

Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в
Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку
вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 p. до
84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшив-
ся з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на
66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України дія-
ло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.

Перетворення великих кам'яновугільних підприємств
на переважаючу форму виробництва кам'яновугільної про-
мисловості Донбасу було пов'язане з тим, що вони стали
порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес
у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскіль-
ки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною
промисловістю машинобудування в Україні, за винятком
сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. тут

було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської гу-
бернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони
українського машинобудування загальноімперського зна-
чення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноро-
сійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). На-
прикінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприєм-
ства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в
Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільсько-
господарських машин, що виготовлялися на території Євро-
пейської Росії. Великим підприємством, котре випускало
сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердян-
ську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви,
Києва відігравали важливу роль у виробництві сільсько-
господарських машин, а також апаратів, насосів для цукро-
вої, винокурної, лісопильної та інших галузей промисло-
вості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на
підприємствах чотирьох південних губерній Російської
імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Тав-
рійської), зросла більше ніж у 8 разів, а за наступні чотири
роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку
машинобудування в усій монархії Романових. Однак ма-
шини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю
вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало виробля-
лося машин для самої промисловості, в тому числі для
машинобудування.

У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паро-
возобудівного, а в 1896 p. — Луганського машинобудів-
ного заводів. Уже в 1900 p. ці підприємства випустили
233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського
виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заво-
дами сільськогосподарського машинобудування було побу-
довано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Ве-
ликим центром машинобудування став Харків. Перши-
ми машинобудівними заводами, що випускали спеціальні
машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво
свідчить діяльність Миколаївського заводу "Наваль". Засно-
ваний у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним то-
вариством (з первісним капіталом близько 5 млн крб., який
через 2 роки збільшився вдвоє), завод "Наваль" до 1900 p.
мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг
4200 тис. крб. Проте при повній завантаженості підприєм-
ства його річна продуктивність могла становити понад
8 млн крб. за умови, що тут було зайнято 5 тис. робітників.

Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобу-
дівних і металообробних підприємств, на яких працювало
57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобу-
дування становив 20,2 % всієї продукції машинобудуван-
ня та металообробної промисловості Росії. Проте україн-
ське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб
індустріального розвитку країни. Велику кількість машин
та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема май-
же половину складних сільськогосподарських машин.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісо-
пильна, швейна та інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і
частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли
72 % українського цукру. На початку 90-х років на Право-
бережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів,
які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загально-
імперського виробництва).

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні
становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загально-
імперського виробництва. Кількість діючих в Україні цук-
рових заводів за 5 років перед першою світовою війною
(1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників,
які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

Центром борошномельної промисловості був південь
України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства
цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали
галузями великої промисловості всеросійського значення.
З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно
розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна
промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск
своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невелики-
ми тютюновими підприємствами, які кількісно переважа-
ли, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працю-
вало кілька сотень робітників.

Важливим фактором індустріалізації України на по-
чатку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізнич-
ний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в
дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 km.
Частину залізниць було збудовано за рахунок державної
скарбниці, решту — великими акціонерними товариства-
ми за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х
років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приват-
них) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6
тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської
імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва
залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття
знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні
першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесен-
ням. У цілому по Росії протяжність залізниць збільшилась
у 1913 p. до 70 200, у тому числі в Україні — до 10 900 km.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зрос-
тання металургії на півдні України, забезпечили широкий
збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 pp. залізниці України
щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів, а в
1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. міне-
ральне паливо становило 13,1 % вантажів, то в 1899—
1901 pp. — вже 28,9 %.

У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України
зріс на 81,6 %, причому темпи зростання зернових (103,6 %)і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На
зерно і вугілля припадала майже половина вантажооборо-
ту, що відбивало характер розвитку економіки України в
загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські заліз-
ниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту
в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшив-
ся з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій-
ських, французьких, англійських і американських капіталів
ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p. тут було
створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі,
були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 %
усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Росій-
ської імперії на початку XX ст., припадало на Україну.
Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 %
основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капі-
тал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже
повністю йшли за кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості
належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Укра-
їні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого роз-
маху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку зміни-
ло промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумов-
лене врожайними роками, посиленням у зв'язку з про-
веденням столипінської реформи капіталізації села, зрос-
таючим попитом на сільськогосподарську техніку. При-
плив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню
основних капіталів приватних акціонерних комерційних
банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціо-
нерних товариств. На масштаби промислового піднесення
чималий вплив мало значне збільшення замовлень держав-
ної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до пер-
шої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирі-
шувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів

і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні
компанії були єдиною формою організації фінансового та
монополістичного капіталу і проникнення іноземного капі-
талу в українську промисловість.

У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії.
Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубів-
ське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство
(1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та
заводської промисловості (1895), акціонерне товариство
Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896),
Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таган-
розьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утво-
рюється також Донецько-Петровеньківське гірничозавод-
ське товариство для розробки кам'яновугільних та інших
покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp.
виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові то-
вариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної
та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катери-
нославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південно-
російське металургійне товариство. Товариство Керченських
металургійних заводів і рудників, Краматорське металур-
гійне товариство.

Акціонерні компанії з'являлися також в інших галу-
зях промисловості півдня України: Товариство рудників
Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди
(1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство
(1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гарт-
мана (1896), Товариство Південно-російського машино-
будівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонер-
них товариств зосереджувалася більша частина капіталів.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціо-
нерному капіталі найважливіших галузей промисловості.
У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основ-
ний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в
11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний
основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн

крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кіль-
кістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом
менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капі-
талу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах
користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В
статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має
право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в
обговоренні питань, але право вирішального голосу надава-
лось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник
24 акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романо-
вих в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У
другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася
між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому
13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвро-
пейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїн-
ські фірми, використовуючи систему державних замовлень і
забороненого митного протекціонізму, досягали небачених над-
прибутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів,
прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капі-
тал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Росій-
ського Дніпровського металургійного товариства і Товари-
ства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового
виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898
операційному році товариство Дніпровського заводу отрима-
ло близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капі-
тал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробниц-
тва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал.
Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багато-
мільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у най-
важливіших галузях промисловості України свідчила про
те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії.
Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонер-

них компаній у провідних галузях української промисло-
вості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації
виробництва була економічна криза1900—1903 pp. Вона
безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слаб-
ких підприємств та створення ряду великих монополістич-
них об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях про-
мисловості Україна займала перше місце в Російській
імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заво-
дах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників
металургії Півдня України. На кожному з них працювало
понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в
цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для
вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонер-
них товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. станови-
ла 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад
70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості
України в цілому і вугільної зокрема була організація в
1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь
видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один
з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входи-
ло 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприєм-
ства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугіл-
ля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприєм-
ствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.

У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії
синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заво-
дів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств
(товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське
металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок
1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини
всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син-