Теорія «економіки пропозиції», її суть і практичне значення

Теорія “економіки пропозиції” (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

В теоретичному плані ЕП не запропонувала нічого принципово нового. Проте, її практичні рекомендації знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Термін “економічна теорія пропозиції” був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла пропозиції та факторам, що її визначають і до класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х рр. Остання, як відомо, аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання – нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. В той час як кейнсіанська теорія фінансів – це теорія впливу бюджетних важелів на обсяг сукупного попиту у короткостроковому періоді.

Як послідовні неокласики представники теорії ЕП широко пропагують теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв’язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. Вони стверджують, що саме фактори пропозиції, що впливають на залучення і ефективне використання ресурсів, є визначальними для забезпечення економічного зростання як у коротко- так й у довгостроковому періодах.

Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень і інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати, допомоги по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестовського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв’язку із збільшенням частки державного сектору).

Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Крім того, оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується із збільшенням податків, домашні господарства будуть працювати менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий “ефект заміщення”. Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект – “ефект доходу” - домашні господарства працюватимуть більше , адже стають біднішими через зростання податків.

Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці і забезпечує економічне зростання.

Фактори пропозиції капіталу. Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі – забезпечення нарощування виробництва і зайнятості – представники ЕП пропонують:

1) зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером – 30 – 35%) і доходи фізичних осіб;

2) проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;

3) запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;

4) зменшити оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів).

Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень , збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпораційних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана “крива Лаффера”. Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

Теорія «економіки пропозиції», її суть і практичне значення - student2.ru

Як бачимо із рисунку починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30 – 35%) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок негативного стимулюючого впливу.

Причинами скорочення податкових надходжень за умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:

1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і як наслідок – скорочення ділової активності;

2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.

Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок – доходи бюджету не скоротяться. Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне скоротити кількість і вартість “неефективних” соціальних програм. До речі, як і монетаристи, вони відстоювали скорочення державних витрат, насамперед, у соціальній сфері.

Варто відзначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана, не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку у 30 – 35%. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34%, а на доходи фізичних осіб до 28% призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету США.

Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків є засобом не лише стимулювання економічного зростання а й боротьби з інфляцією.

Високі податки, на їх погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектору в державний, що призводить до зниження темпів нагромадження у приватному секторі, зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Таким чином, якщо монетаристи акцентували свою увагу га інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП – на інфляції витрат.

Як висновок можна виділити наступні основні положення теорії економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;

- повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

- крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

- обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;

- обґрунтування інфляції витрат.

Наши рекомендации