Основні організаційні форми фінансового посередництва

Економічна роль фінансового посередництва

Світова практика свідчить про надзвичайно велику роль фінансових посередників у системі корпоративного управління, Значну роль у корпоративному секторі відіграють так звані інституційні інвестори, серед яких значна кількість фінансових посередників. У зовнішніх структурах корпоративного управління функціонують різні форми посередництва, які мають не тільки специфічні риси та особливості, зумовлені їх місцем та роллю и економічній системі, а й спільні риси.

У широкому розумінні фінансові посередники характеризуються як компанії, які надають своїм клієнтам послуги в галузі інвестування. Фінансові посередники визначаються також як інститути, які організують безпосереднє регулювання попиту та пропозиції на фінансові ресурси в економіці, основні суб'єкти ринку капіталів.

Слід виділити кілька важливих функцій, що виконують фі­нансові посередники в системі корпоративного управління. Насамперед існування фінансових посередників, як показує світо­ва практика, дає змогу в масштабах суспільства і окремого підприємства мати певну економію на деяких операціях внаслідок спеціалізації. Фінансові структури з'являються як посеред­ники об'єктивно, внаслідок дії економічних законів ринкового характеру, і функціонують у змішаному механізмі господарювання, обслуговуючи різні сектори національного господарства і підпадаючи під дію державних та ринкових регуляторів.

Другою важливою функцією фінансового посередництва є вилучення вільних інвестиційних ресурсів і спрямування їх ц корпоративний сектор. При цьому фінансові посередники своєю діяльністю впливають на структурну перебудову і динаміку руху економічних процесів.

Третьою важливою функцією фінансових посередників є зниження рівня ризиків при інвестиційній діяльності. Ця функція стосується приватного інвестора, який не завжди може змінити об'єкти інвестування.

Четвертою важливою функцією фінансових посередників щодо корпоративних структур є консультативна. Як правило, посередницькі структури впливають на підприємства консультативною роботою, яка стосується тих чи інших сторін корпоративного управління. Особливо це стосується у вітчизняній практиці приватизованих підприємств, що набули форми акціонерних товариств, однак не мають досвіду управління такою організаційно-економічною формою бізнесу.

Основні організаційні форми фінансовго посередництва:

Інвестиційна компанія

Найбільш комплексною структурою серед фінансових посередників є інвестиційна компанія. Інвестиційна компанія є юридичною особою, яка діє на ринку інвестиційних ресурсів за рахунок власних коштів за замовленням клієнтів або згідно з власною стратегією. Відповідно до чинного законодавства України інвестиційною компанією визнається торгівець цінними паперами, який, крім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розміщення.

Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю в порядку, встановленому для цих товариств, та здійснює діяльність щодо спільного інвестування. Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні інвестиції, формується в порядку, встановленому чинним законодавством, і має становити не менш як 50 тис. мінімальних заробітних плат, визначених на Момент реєстрації інвестиційної компанії.

Переважна більшість інвестиційних компаній в Україні створювалась для роботи з приватизаційними паперами, тому організаційні засади їх діяльності передбачали умови акумулювання та розміщення цих специфічних цінних паперів. Практика вітчизняного функціонування інвестиційних компаній показала, що оскільки згідно з чинним законодавством вони не могли акумулювати приватизаційні майнові сертифікати, то вони створювати закриті взаємні фонди, які обмінювали цінні папери на інвестиційні сертифікати. 3 погляду реального інвестування його практично не було, тому що обмінювались одні цінні папери без реальної вартості (для об'єкта інвестування) на інші, також практично малоцінні. По суті змінювались лише власники, а вже з цього випливали зміни для корпоративного управління. Інвестиційна компанія і в сучасних умовах зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестицій­них сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів, які ма­ють відповідати вимогам, встановленим чинним законодав­ством. На спільні інвестиції, які здійснюються через випуск ін­вестиційних сертифікатів інвестиційної компанії, поширюються обмеження, наведені вище. Взаємний фонд є філією інвести­ційної компанії, що створюється за рішенням її вищого органу. Цей орган затверджує також положення та інвестиційну декла­рацію взаємного фонду.

При цьому особливістю є те, що рішення про створення вза­ємного фонду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 3/4 присутніх акціонерів (учасників), які беруть участь у голосуванні на загальних зборах інвестиційної компанії. Створений взаємний фонд має окремі баланс та поточний рахунок і підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія мім передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості.

Існують деякі особливості руху такого виду корпоративних прав. Так, кошти взаємного фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути накладено стягнення за зобов'язаннями інвестиційної компанії, не пов'язаними з діяльністю взаємного фонду.

Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяльності, пов'язаної зі спільним інвестуванням, пропорційно до вартості майна, переданого нею у взаємний фонд, якщо інше не передбачено інвестиційною декларацією. Вона отримує інвестиційні сертифікати у розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інвестиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інформацію про діяльність взаємного фонду інвестиційними компанія зобов'язана надавати загальним зборам акціонерів (учасників) не рідше ніж раз на рік.

Раніше інвестиційна компанія повинна була мати ліцензії як Міністерства фінансів, так і Фонду державного майна на проведення представницької діяльності з приватизаційними паперами. Оскільки такий дозвіл має бути наданий тільки за умови роботи з приватизаційними паперами, то формально інвести­ційна компанія може існувати без нього, що спостерігається сьогодні, тому що приватизаційні папери практично виведені з обігу. Однак практика засвідчує, що практично всі інвестиційні компанії створювались для роботи з приватизаційними сертифікатами громадян. Тому більшість їх була націлена на роботу з "ваучерами", що, в свою чергу, ставить їх у складне станови­ще при проведенні операцій з реальними інвестиційними ресур­сами і посередництві в здійсненні значних інвестиційних проектів. Звичайно, для накопичення грошових коштів інвестицій­на компанія може випускати власні цінні папери (ними можуть бути акції і облігації), залучати кредити та отримувати аванси за операціями з цінними паперами, проте насправді це не так про­сто, оскільки вільні кошти інвестори не поспішають вкладати.

Інвестиційні фонди

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі відкритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встановлених чинним законодавством, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Суттєвою особливістю є те, що інвестиційний фонд не може сам виконувати процес інвестування і для цього існує інвестиційна компанія, яка виступає в ролі інвестиційного керуючого. Інвестиційний керуючий проводить дії з управління активами інвестиційного фон­ду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, приймає рішення стосовно інвестицій і здійснює управління відповідно до придбаних від імені інвестиційного фонду акцій. Крім того, він здійснює управління активами інвестиційного фонду від імені інвестиційного фонду без доручення та готує проекти інформаційних повідомлень про випуск інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційний керуючий організовує продаж інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду. Для цього він може залуча­ти агентів з розповсюдження цінних паперів інвестиційного фонду, але не може пропонувати на продаж інвестиційні серти­фікати за ціною, нижчою від номінальної. Інвестиційний керу­ючий відкритого інвестиційного фонду зобов'язаний вживати находи для викупу інвестиційних сертифікатів на вимогу їхніх власників від імені та за рахунок коштів інвестиційного фонду, а в разі відсутності таких коштів — за рахунок власних коштів.

При цьому за свої послуги він отримує винагороду, річна сума якої не може перевищувати 5% нетто-активів інвестицій­ного фонду. Існують також певні обмеження. Так, інвестицій­ний фондам не дозволяється інвестувати більш як 5% своїх активів у придбання акцій конкретного підприємства і понад 10% своїх цінних паперів в одного емітента. У зв'язку з цим на приватизованих підприємствах відсутні відповідальний власник та стратегічний інвестор На сучасному етапі в Україні всі інвестиційні фонди створюються у формі закритих акціонерних товариств. їх, у свою чергу, поділяють на відкриті і закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений термін і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів у терміни, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду.

Закриті фонди створюються на визначений термін і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення терміну діяльності інвестиційного фонду.

Засновниками інвестиційного фонду є юридичні та фізичні особи, але не можуть бути його засновниками ті особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25%.Законодавством може бути передбачено також інші обмеження щодо участі юридичних і фізичних осіб у створенні інвестиційних фондів.

Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди (далі — фонди), випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери іншихемітентів. Суттєвою особливістю емісійної діяльності є те, що фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-кратного розміру їх статутних фондів.

Засновники несуть відповідальність перед учасниками інвестиційного фонду в межах вартості належних їм акцій статутного фонду. Акції зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інвестиційні сертифікати пропонують» ся для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією. Чистими активами інвестиційного фонду визнається вартість активів, у які розміщено кошти засновників та учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Доходи фондів складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з цінними паперами й іншими активами. Вони оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку, встановленому чинним законодавством.

Чинними нормативними документами встановлено обмеження щодо деяких напрямів діяльності інвестиційних фондів. Так, фондам заборонено:

• тримати в цінних паперах менш як 70 % активів інвести­ційного фонду;

• купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційно­го фонду чи інвестиційної компанії;

• займатися посередницькою діяльністю з приватизаційними паперами;

• брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для викупу відкритим фондом своїх інвестицій­них сертифікатів;

• здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду;

• видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб, укладати договори застави;

• придбавати цінні папери повних і командитних товариств;

• випускати облігації та векселі.

Оскільки інвестиційні фонди також є акціонерними товари­ствами, вони мають свої системи корпоративного управління. Так, для них існують певні специфічні риси управління стосовно ролі загальних зборів, спостережної ради. Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників, до виключної компетенції яких належать:

• внесення змін і доповнень до установчого договору та статуту інвестиційного фонду;

• затвердження інвестиційної декларації, умов депозитного договору, договору з інвестиційним керуючим, договору з аудитором або аудиторською фірмою і внесення в установленому порядку змін та доповнень до цих документів;

прийняття рішення та затвердження інформації про випуск інвестиційних сертифікатів;

• затвердження результатів річної діяльності інвестиційного фонду після проведення аудиторської перевірки;

• затвердження порядку розрахунку дивідендів;

• прийняття рішень про створення, реорганізацію або ліквідацію філій, регіональних представництв інвестиційного фон­ду та затвердження положень про них; прийняття рішень про ліквідацію фонду, створення ліквідаційної комісії і затверджен­ня ліквідаційного балансу;

• обрання й відкликання членів спостережної ради.

Загальні збори засновників скликаються не рідше як один раз на рік, а також на вимогу депозитарію, спостережної ради, інвестиційного керуючого або учасників інвестиційного фонду, що є власниками не менш як 10 % випущених інвестиційних сертифікатів.

Щодо спостережної ради, то не менш як 60 % членів її повинні бути неафілійованими особами. Крім того, членами спостережної ради можуть обиратися також особи, які не є учасниками інвестиційного фонду. Обов'язковою вимогою є положення щодо рішення спостережної (наглядової) ради, які приймаються двома третинами голосів від загальної кількості її членів,

Більш чітко визначені права членів спостережної ради, які мають право бути присутніми на загальних зборах засновників, отримувати довідки про діяльність інвестиційного фонду та про умови виконання депозитарієм депозитного договору Внесення змін і доповнень до інвестиційної декларації та договору з інвестиційним керуючим повинно бути погоджено зі спостережною радою.

Загальні збори засновників зобов'язані відкликати або переобрати члена спостережної ради у разі, коли письмову вимогу про це подали учасники, які є власниками не менш як одного відсотка інвестиційних сертифікатів. Член спостережної ради інвестиційного фонду не може одночасно бути членом спостережної ради іншого інвестиційного фонду.

Особливістю нормативних вимог є те, що майно фондів при їх ліквідації реалізується виключно на аукціоні. Виручка від продажу спрямовується на задоволення вимог кредиторів. Кошти, які залишаються після цього, розподіляються між учасниками пропорційно до кількості інвестиційних сертифікатів. У разі, коли вартість майна в розрахунку на один інвестиційний сертифікат нижча за його номінальну вартість, різниця учасникам покривається за рахунок коштів засновників.

Функціонування інвестиційних фондів на ринку інвестиційних ресурсів має свої недоліки і переваги, які стосуються насамперед дрібного інвестора, для приватизованих підприємств їх інвестиційні функції не досить суттєві. Проте вплив інвестиційних фондів на корпоративні інтереси, переходи прав власності, консолідацію пакетів акцій продовжує залишатися досить значним.

Довірчі товариства

В Україні досить активно діяли довірчі товариства, які час­то називають трастовими компаніями, або трастами. Після гучних скандальних операцій з майном вкладників, кількість діючих довірчих товариств зменшилась, а діяльність тих, що залишились, не така помітна на ринку інвестиційних ресурсів, як було раніше. Водночас не слід відкидати таку форму фінансового посередництва, яка в інших країнах показала свою життєздатність і ефективність. В Україні довірчі товариства мають організаційно-економічну форму товариства з додатковою відповідальністю.

Довірче товариство являє собою фірму, яка здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Тому довірче товариство є досить специфічною ланкою в системі корпоративного управління, де здійснюється передавання функцій управління від власника до професійного управляючого, який, на думку власника, більш ефективно здійснить функції розпорядження його майном. Певні функції власника корпоративних прав у цьому разі переходять від довірителя до довірчого това­риства. При цьому довірчі операції від імені довірчого товари­ства здійснюють його учасники — довірені особи, які особисто виконують свої обов'язки перед довірителями майна. Довірителями виступають окремі громадяни і юридичні особи.

Певну схожість з передачею функцій управління і розпорядження має інститут уповноважених осіб, яким можуть передаватись окремі функції управління корпоративними правами, але вони мають іншу організаційну форму. Засновниками довір­чого товариства можуть бути юридичні особи та громадяни.

Щодо інвестування, то така організаційна форма фінансових посередників, як довірче товариство, має значні переваги над інвестиційними фондами, оскільки немає обмежень відносно часток власного капіталу при інвестуванні. Крім того, така фор­ма посередництва є досить привабливою і для інвестора, особли­во дрібного, тому що він при вкладенні в довірче товариство не втрачає повністю контролю над своїми коштами і може спрямовувати їх за цільовим призначенням. Щодо функцій корпора­тивного управління, які здійснює довірче товариство, то вони зводяться в основному до таких базових напрямів.

Насамперед для юридичних осіб довірче товариство здійснює такі послуги: розпорядження майном, управління голосуючими акціями, агентські послуги. Для окремих громадян довірче то­вариство може здійснювати управління їх майном і корпоратив­ними правами. Щодо майна громадян, то довірче товариство здійснює функції збереження та представницькі послуги. Дові­рені особи зобов'язані діяти в інтересах довірителів — власників майна, хоча більш конкретних приписів щодо цього положення немає. Практика показала, що надзвичайно складно довести діяльність довірчих осіб, якщо вона здійснювалась не в інтересах довірителів.

Оскільки довірчі товариства мають додаткову відповідальність, то з економічного погляду це означав, що учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатності цих коштів — додатково належним їм майном у кратному розмірі до часток їх учасника. Розмір відповідальності змінювався, особливо залежно від потреб роботи довірчих товариств з приватизаційними паперами.

У процесі діяльності довірчих товариств виявився також ряд недоліків, особливо в нормативному забезпеченні взаємовідносин довірителів та довірених осіб. Практика засвідчила, що довірчі товариства, як правило, пропонували довірителям там угоди, згідно з якими вони будь-який контроль за довіреними коштами. На жаль не були нормативно встановлені форми договорів між довірителями і довірчими товариствами. Тому договори розроблялись, як правило, тільки на користь останніх. Результатом стало масове ошукування громадян. Крім того, зібрані кошти використовувались не за призначенням, не в об'єкти інвестування, а на особисті потреби керівного складу багатьох довірчих товариств, після чого привласнювались.

Головними порушеннями довірчих товариств у ході їх діяльності були перевищення обсягів довірчих операцій з приватизаційними майновими сертифікатами, відсутність відповідної звітності та ін. Частина фінансових посередників йшла на пряме порушення нормативної бази і нехтування інтересами вкладників. Це призвело до позбавлення ліцензій багатьох фінансо­вих посередників і призупинення діяльності ряду довірчих товариств та інвестиційних фондів, і навіть до судових справ, що здобули широкий соціальний резонанс. На сьогодні довіра гро­мадян і суб'єктів господарювання до довірчих товариств значно підірвана, і їх розвиток стримується як не зовсім досконалою нормативною базою, так і суто психологічними факторами, наприклад, побоюванням доручителів за свої кошти.