Сновні моделі корпоративного контролю.

1.„Менеджерський контроль” – вищі менеджери відіграють провідну роль у формуванні та реалізації політики компанії в умовах, коли акціонери компанії „розпорошені” – така ситуація, коли жоден з них не володіє бодай блокуючим пакетом акцій (20-25% від загальної кількості акцій). Така ситуація типова, наприклад, для американської моделі корпоративного управління, де до кінця 1980-х років для більшості великих корпорацій характерним був менеджерський контроль при дуже великій розпорошеності акцій між безліччю дрібних акціонерів. Наприклад, у 1996р. співвласниками величезної компанії „АТТ” були 2,3 млн. акціонерів, загальна вартість акцій яких складала 300 млрд. дол. Однак жоден з них не володів більше 1% від загальної вартості акціонерного капіталу. Така ситуація була і в більшості інших великих корпорацій США („Дженерал Моторс”, „Форд Моторс”, „Крайслер”, „Дженерал Електрик”, „ІВМ” „Боїнг”, „Локхід” та інших). В корпораціях з розпорошеною структурою акціонерного капіталу не можуть повноцінно функціонувати статутні механізми прямого контролю акціонерів за менеджментом (загальні збори акціонерів, спостережні ради тощо). За цих умов головними контролерами менеджерів є динаміка фондового ринку, механізми ринкового перерозподілу корпоративних прав та менеджерський самоконтроль, який спирається на усталену національну корпоративну культуру, високий професіоналізм, розвинуту професійно-творчу мотивацію менеджменту. Наявність масштабного і високоліквідного фондового ринку формує у численних дрібних акціонерів орієнтації виключно на збільшення свого особистого багатства за рахунок постійного зростання загальної курсової вартості свого „акціонерного портфеля” безвісно до потреб та інтересів певних конкретних підприємств. У результаті корпоративна влада концентрується в руках менеджменту, без будь-яких внутрішньофірмових механізмів контролю за ефективністю його діяльності. Це вимагає посилення впливу зовнішніх контрольних механізмів (як „несвідомих” з боку ринків, так і „свідомих” з боку державних контролюючих органів та громадськості). Тому, як на це слушно звертає увагу економіст Світового банку Д. Елерман, „розвинутий фондовий ринок є ключовим інститутом, який перетворює акціонера з власника у спекулянта та соціалізує власність на великі компанії. Масовий фондовий ринок приватизує акції, але соціалізує компанії”.

2. „Контроль інвестиційних (пенсійних) фондів”, орієнтованих переважно на поточне зростання вартості та спекулятивний перерозподіл пакетів акцій. Як на це звертає увагу Пітер Друкер у своєму учбовому посібнику „Завдання менеджменту в ХХІ столітті (1999р.), на початку нинішнього століття у США пенсійні фонди володіли вже 40% акцій усіх зареєстрованих американських корпорацій і більш ніж 60% акцій великих корпорацій. Приблизно така ж картина спостерігається і у Великій Британії. Майбутні пенсіонери поступово „прибирають до своїх рук” корпорації і в усіх розвинутих країнах.

Широке залучення в до інвестування виробничого капіталу фінансових ресурсів пенсійних фондів відкриває нові можливості для значного розширення джерел корпоративного фінансування. Водночас виникають значні труднощі в процесі гармонізації інтересів виробників та фінансового менеджменту пенсійних фондів, який орієнтується переважно на постійне підвищення доходності тих акцій, якими він володіє в цей час і цілком байдужий до потреб стабільного інноваційного розвитку певних конкретних підприємств. За формою акціонерний контроль з боку інвестиційних фондів нагадує контроль мажоритарних індивідуальних власників. Проте домінуючі інтереси та мотивації великих індивідуальних та інституційних інвесторів істотно відрізняються. Як це зазначає відомий англійський аналітик У. Хаттон, „пенсійні фонди та страхові компанії стали класичними лендлордами, які мешкають поза своїми маєтками та здійснюють владу без обов’язків. Фонди ставлять обтяжливі вимоги до компаній, не визнаючи їх адекватного права на вимоги до держателів акцій. Тому на думку П. Друкера, „пошук шляхів узгодження інтересів великих пенсійних фондів з інтересами розвитку економіки та суспільства у цілому – це одна з головних проблем сучасного менеджменту, без грамотного вирішення якої важко розраховувати на економічний прогрес у майбутньому”.

3.„Сімейний контроль”. Дещо інша картина спостерігається сьогодні в континентальних країнах Західної Європи, де дуже низька питома вага великих корпорацій з розпорошеною власністю на капітал (від 0 в Австрії та Італії до 9-12% у Німеччині, Франції, Фінляндії). На відміну від США у Західній Європі значна частина великих корпорацій (20-30%) знаходиться під домінуючим контролем окремих індивідуальних власників (сімейний контроль). Приблизно така ж частка підприємств має власників блокуючих пакетів акцій. Одноособовий контроль власників контрольних пакетів акцій, з одного боку, має певні переваги, а з другого – може породжувати значні проблеми і труднощі. В таких компаніях „знімається” проблема гармонізації та узгодження інтересів різних груп акціонерів, до мінімуму скорочується ланцюжок „агентських відносин”, забезпечується стабільність господарської влади, орієнтованої не стільки на поточні спекулятивні доходи, скільки на забезпечення перспективної життєздатності „свого підприємства”. Водночас в „сімейних” корпораціях обмежуються можливості масштабного і гнучкого залучення ресурсів через фондовий ринок. У таких компаніях відсутні „автоматичні” внутрішні механізми акціонерного та менеджерського взаємоконтролю, які попереджують волюнтаризм та можливу некомпетентність стратегічних управлінських рішень. А ціна свавілля та некомпетентності „хазяїна” великого підприємства може бути дуже високою і загрожувати інтересам багатьох людей, а нерідко і суспільства в цілому. Тому не випадково в тих країнах капіталістичної Європи, де поширений такий тип корпорацій, контроль з боку індивідуальних власників великих пакетів акцій супроводжується достатньо щільним контролем з боку держави (Італія, Франція, Швеція), і така модель часто кваліфікується дослідниками як „сімейно-державна” .

4. „Банківський контроль”. На відміну від „романського” (Італія, Франція, Португалія) „сімейно-державного” корпоративного контролю, головними акторами „рейнської” (німецької) „банкоцентричної” корпоративної моделі є комерційні банки. Традиційно кожний великий банк контролює певну групу „своїх” підприємств. Основою для такого контролю є не стільки володіння великим пакетом акцій, скільки кредитна залежність підприємств. Між індивідуальними власниками великих пакетів акцій, комерційними банками та конкретними підприємствами формуються та підтримуються довгострокові корпоративні взаємозв’язки, взаємозалежності та взаємовідповідальність. Власники великих пакетів акцій співпрацюють з менеджерами в спостережних радах, приймають активну участь у формуванні корпоративної політики. В німецькій корпоративній культурі особливе значення має створення умов для практичної реалізації принципів партнерства основних суб’єктів корпоративного підприємництва – акціонерів, кредиторів, менеджменту, найманих працівників. Організаційно цей принцип реалізується через законодавчо регламентовану паритетну участь в роботі наглядових рад представників інтересів інвесторів, менеджерів та найманих працівників, а також через механізми співучасті найманих працівників в прийнятті принципових управлінських рішень безпосередньо на рівні підприємств та їх окремих підрозділів.

5. „Перехресний взаємоконтроль промислового та банківського менеджменту”. Характерною специфічною особливістю японської моделі корпоративного підприємництва є деперсоналізація акціонерної власності при її високій концентрації. Індивідуальні акціонери володіють тільки п’ятою частиною акцій. На відміну від континентальних країн Західної Європи це, як правило, дрібні акціонери, які практично не мають можливості якимось чином впливати на політику корпорацій. Власниками ж великих пакетів акцій є банки (50% від загального обсягу акціонерного капіталу промислових корпорацій) та корпорації-партнери (30%). Інституціональні інвестори США (перш за все пенсійні фонди), які є сьогодні власниками контрольних та блокуючих пакетів акцій багатьох американських промислових корпорацій, все ж певним чином пов’язані з індивідуальною власністю. Японська ж дійсність така, що в принципі неможливо знайти кінцевих індивідуальних власників більшої частини капіталу. В результаті виявляється, що контроль здійснюють не власники – фізичні особи або їх представники, а управлінці, які спираються на власність юридичних осіб (не “принципал” контролює агента, а один “агент” контролює іншого “агента”). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що японська фірма наближається до моделі “коаліції агентів” і в ній фактично відсутні класичні відносини “принципал-агент”.

3. Специфічні особливості корпоративного управління та корпоративного контролю в перехідній економіці України.

Важливою причиною невідповідності між цілком респектабельною формою та реальним змістом корпоративного управління в Україні є недорозвинутість (порівняно з усталеними соціально-ринковими економіками) ринкових механізмів корпоративного контролю. Великі українські промислові корпорації сьогодні функціонують, спираючись в основному на самофінансування (власні кошти, кредитну заборгованість, перерозподіл фінансових ресурсів у межах певних бізнесових альянсів тощо) з мінімальним залученням послуг фінансового ринку (фондового ринку та довгострокових банківських кредитів). Відповідно, мінімальною є і роль фінансових ринків у системі пострадянського корпоративного управління. Насамперед це стосується фондового ринку. Адже згідно із стандартною моделлю корпоративного підприємництва, фондовий ринок виступає одночасно і важливим засобом мобілізації фінансових ресурсів, і ефективним механізмом їх структурного розподілу та оперативного перерозподілу між різними сферами господарської діяльності, між окремими господарськими суб’єктами, і дійовим механізмом стимулювання ефективної інвестиційної та менеджерської діяльності, і „караючим мечем” для недбалих господарників. В Україні ж фондовий ринок, хоча вже існує, але на такому рівні зрілості, який поки ще не дає йому можливості ні мобілізувати значні обсяги фінансових ресурсів для інноваційного розвитку великих промислових корпорацій, ні певним чином спрямовувати інвестиційні потоки на основі об’єктивної інформації інвесторів про реальну динаміку ефективності економічної діяльності окремих підприємств і галузей, ні підвищувати ефективність корпоративного підприємництва через легальні, прозорі конкурентно-ринкові трансакції корпоративних прав від менш до більш ефективних власників і менеджерів.

Деякі дослідники, звертаючи увагу на формально задекларовану „народність” і „справедливість” приватизації, прогнозували надзвичайно негативні наслідки імовірного формування дуже розпорошеної структури акціонерного капіталу з домінуванням у „контролюючих групах” найманих працівників, що не дозволить досягти бажаної мети формування персоніфікованих власників капіталу. Насправді ж персоніфіковані авторитарні розпорядники виробничих ресурсів з’явилися дуже швидко, хоча значна їх частина все ще намагається, мабуть, з досить поважних причин приховатися за різними схемами формальних акціонерних структур за участю як зовнішніх, так і внутрішніх сертифікатних акціонерів. Проте не з’явилася ефективна система корпоративного управління і далеко не всі реальні персоніфіковані власники є ефективними та соціально відповідальними підприємцями.

Сертифікатні акціонери все ще залишаються формальними власниками акціонерного капіталу багатьох переважно мало перспективних, низькорентабельних підприємств. Фактичним же реальним хазяїном з майже необмеженою господарською владою на таких підприємствах є директорат в альянсі з керівниками певних посередницьких фінансово-комерційних структур. Водночас на підприємствах з ліквідною продукцією більшість акцій вже „викуплено” у сертифікатних акціонерів та сконцентровано в руках „юридичних осіб”. Вони, у свою чергу, через ряд посередницьких структур, значна частина яких зареєстрована в офшорах, перебувають під контролем певної фізичної особи або невеликої групи осіб, пов’язаних між собою тісними особистими зв’язками. Вибіркові дослідження структури власників акцій великих підприємств України показали, що у 2002р. рівень концентрації акціонерного капіталу був значно вищим не тільки порівняно з США та Японією, а навіть з більшістю країн ЄС. Середній розмір максимального пакета акцій, що належав одному власнику становив 43,7%, причому 40% підприємств мали акціонера з пакетом понад 50% акцій. Концентрація ж акціонерного капіталу на найважливіших і великих експортоорієнтованих підприємствах, приватизованих у 2003-2005рр. досягла таких масштабів, що вони перетворилися на класичні приватні підприємства, якими володіє або одна особа (родина), або кілька осіб, пов’язаних між собою особистою взаємозалежністю. Так, понад 93% акцій кожного з шести найбільших гірничо-металургійних підприємств Кривбасу належать (через ряд проміжних структур) окремим „родинам”.

При суперконцентрованій структурі корпоративних прав потенціально небезпечним для ефективного функціонування акціонерних підприємств є не стільки порушення прав дрібних акціонерів і менеджерський опортунізм, скільки, з одного боку, майже необмежені можливості для зловживання господарською владою, а з іншого – обмеження професійної автономії, самостійності, економічної ініціативи та відповідальності вищих менеджерів, які перетворюються на простих виконавців і спільників у можливих ненормативних діях власників у відношенні до інтересів підприємств, трудових колективів, місцевої громади та суспільства в цілому.

Вимоги відкритості, прозорості, гласності корпоративних структур є лейтмотивом усіх визнаних світовим співтовариством принципів корпоративного управління. Проте реалізація цих вимог у специфічних умовах сучасного українського корпоративного підприємництва є непростим завданням. Його формування проходило у період „прихватизації” суспільного капіталу та захоплення окремих його частин під персоніфікований контроль окремих груп осіб, з використанням не тільки легальних і прозорих конкурентних економічних, а й адміністративно-бюрократичних, мафіозно-силових, спекулятивно-шахрайських методів. Усе це спонукало власників українського великого бізнесу і менеджмент до якомога більшої непрозорості, затіненості своєї діяльності. Природно, що і сьогодні у більшості випадків у них відсутні вагомі внутрішні стимули для забезпечення відкритості, прозорості у своїй бізнесовій діяльності.

Якщо органічне (природне) корпоративне підприємництво в розвинутих країнах, яке вдосконалюється протягом майже двох століть і відповідає вимогам прогресуючої соціалізації економічної діяльності, сформувало відмінну від ранньокапіталістичного „власницького авторитаризму” корпоративну культуру (її важливою складовою є принцип розподілу специфічних статусів інвесторів та організаторів і керівників виробництва), то ліберально-ринковий сценарій реформування в Україні орієнтував процес „корпоратизації навпаки” – на ранньокапіталістичну модель одноосібної („монархічної”) господарської влади авторитарного „хазяїна”. Тому для великих українських промислових корпорацій не є типовим поділ статусів і функцій між акціонерами і корпоративним менеджментом, характерний для західної корпоративної культури; для них, навпаки, характерним є якомога більше їх суміщення. При суміщенні функцій і статусів власників акцій та корпоративного менеджменту втрачається одна з головних переваг корпоративного підприємництва – раціоналізація, професіоналізація управління великими підприємствами. Менеджери втрачають свій відносно автономний статус виразників і захисників інтересів підприємства, як органічної техно-соціальної системи та соціально-економічної організації, який вимагає підпорядкування їх ділової поведінки не стільки суб’єктивним інтересам і бажанням власників інвестованих у капітал підприємства коштів, скільки раціональним, науково обґрунтованим принципам функціонування та розвитку промислових організацій.

Таким чином, найбільш відомі сьогодні регіональні моделі корпоративного підприємництва відрізняються по ряду ключових позицій: структура джерел фінансування, ступінь концентрації та ліквідності акціонерного капіталу, регулятивні функції фондових ринків, комерційних банків та держави, характер мотивації основних корпоративних суб’єктів, специфічні риси трудових відносин тощо. Незважаючи на певні тенденції до конвергенції різних моделей, суттєві відмінності між ними зберігаються, так як їх корені пов’язані з особливостями історичного розвитку та національних культур. Найкращих моделей не існує, як не існує і найгірших, так як в різних соціально-економічних і соціокультурних умовах порівняно низька ефективність одних регулятивних механізмів компенсується більш ефективним функціонуванням інших.

Україна не може механічно скопіювати жодну з корпоративних моделей світових економічних лідерів (США, Японії, Німеччини, Франції та інших країн), так як суттєво відрізняються конкретні умови формування та розвитку національного підприємництва. В той же час в процесі свідомого цілеспрямованого суспільного регулювання подальшої еволюції тієї перехідної моделі, яка склалася на першому етапі реформування, є можливість широкого використання найбільш ефективних компонентів з різних регіональних моделей. При цьому ефективність такого запозичення зарубіжного досвіду буде залежати від того, наскільки кваліфікованим буде аналіз наявності чи відсутності в порівнюваних економічних системах на певному етапі їх розвитку тих чинників, які забезпечують ефективність окремих регулятивних механізмів в контексті їх взаємодії з іншими в межах цілісної системи.

Питання для контролю та обговорення по темі

„Керівництво та управління підприємницькими організаціями”

1. З якими семантичними відмінностями ви зустрічалися при вивченні різних аспектів менеджменту, в тому числі термінів „управління”, „менеджмент”, „керівництво”, „контроль”?

2. Який сенс мають поняття „керівництво” та „управління” в разі використання їх для диференціації змісту управлінської діяльності на різних рівнях підприємницьких організацій?

3. Які приблизні пропорції між використовуваними таким чином поняттями між функціями керівництва та управління на різних рівнях управлінської ієрархії підприємства?

4. Чим відрізняються поняття „управління корпорацією” та „корпоративне управління”? З вирішенням яких завдань пов’язана проблематика корпоративного управління і кого слід вважати його головними суб’єктами?

5. Які основні джерела конфліктності та підстави і механізми узгодження інтересів основних суб’єктів корпоративного управління?

6. Який зміст понять „корпоративний контроль” та „центр корпоративного контролю”? Які суб’єкти частіше всього є головними суб’єктами центрів корпоративного контролю?

7. Які чинники впливають на більшу чи меншу „силову вагу” реального впливу окремих суб’єктів центрів корпоративного контролю на формування та реалізацію політики компанії?

8. Які, на ваш погляд, „плюси” та „мінуси” менеджерського контролю корпорацій? Що означає поняття „менеджерський опортунізм”?

9. Які на ваш погляд соціально-економічні та соціокультурні умови сприяли поширенню менеджерського контролю в США?

10. Які соціально-економічні та соціокультурні чинники зробили спроби реформаторів скопіювати американську систему акціонерного капіталізму в Японії та Південній Кореї в 1940-1950-х роках та в Росії і в Україні в 1990-х роках?

11. Який, на ваш погляд, рівень розвитку масштабів та динамізму фондового ринку (чисельність акціонерів, мобільність та ліквідність акцій, частота корпоративних поглинань тощо) найбільш сприятливі для динаміки розвитку продуктивного підприємництва (градація рівнів: низький, помірний, високий, дуже високий)?

12. Які нові можливості і серйозні проблеми для продуктивного підприємництва має купівля значних пакетів акцій пенсійними фондами? Чому П. Друкер вважає, що перехід більшої частини акцій великих підприємств до інвесторів пенсійних фондів створив сприятливі умови для небажаної раніше хвилі спекулятивних поглинань та фінансових банкрутств підприємств? (див. П. Друкер. Труд и управление в современном мире. // США: Э.П.И. – 1993. – № 5. с.101-112).

13. Які переваги і можливі труднощі та загрози пов’язані з „сімейним контролем” над великими компаніями? Чи завжди власники великих пакетів акцій, особливо якщо такі пакети успадковані є ефективними керівниками?

14. Що є спільного і чим відрізняються „банкоцентричні” моделі корпоративного управління в Німеччині та Японії?

15. Які риси є спільними і які відмінності між сучасним станом корпоративного управління в Україні та такими відомими регіональними моделями, як англо-американська, німецька, романська (південно-європейська) та Японська?

Література.

1. Авилова А. Италия: своеобразие южноевропейского пути развития // «МЭ и МО». – 2001. – № 5. – с. 27-40.

2. Банкова М. Японская экономическая модель. // «МЭ и МО». – 2004. – № 10. – с. 98-106.

3. Бень П., Педько А. Институциональные предпосылки контроля над акционерными предприятиями. //Экономика Украины . – 1998. – № 7.– с. 38-41.

4. Грачева М. Развитие британских стандартов корпоративного управления: доклад Хичтса. // Вопросы экономики. – 2004. – № 1. – с. 126-130.

5. Друкер П. Задачи менеджмента в ХХІ веке: пер. с англ. – М: Изд. дом «Вильямс», 2001.

6. Друкер П. Труд и управление в современном мире. // США: Э.П.И. – 1993. – № 5. с.101-112.

7. Коно Т. Стратегия и структура японских предприятий: Пер. с англ – М.: Прогресс, 1989.

8. Мокряк В., Мокряк Е. Корпоративне управління великим промисловим підприємством: сучасний стан та актуальні проблеми. // Економіка України. – 2007. – № 4. – с. 42-54.

9. Мокряк В., Мокряк Е. Деякі тенденції розвитку регіональних моделей корпоративного управління: світовий досвід та українська реальність. // Економіст. – 2007. – № 5. – с. 58-62.

10. Окумура Х. Корпоративный капитализм в Японии: Пер. с яп. – М.: Мысль, 1986.

11. Якокка Л. Карьера менеджера.: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990.