Передумови та етапи формування ЄС
Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали у Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС).
Перший етап (1951 – 1957 роки) - євроінтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики й оборони успіху не мали. Подальший розвиток співробітництва між країнами-членами ЄСВС призвів до усвідомлення необхідності розбудови ширшого й всеохоплюючого економічного об’єднання, а також координації зусиль у галузі мирного використання ядерної енергії. В 1957 р. ці країни підписали Римські договори, які заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Євратом.
Другий етап (1958-1969 роки) перехідний – європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження cпільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням Митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС.
Третій етап (1969 – 1973 роки) розвитку євроінтеграційного процесу - співтовариство, врахувавши досягнення перехідного періоду, задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної і політичної уніфікації Західної Європи і до 1980 р. трансформувати Європейські співтовариства в Європейський Союз. Під час цього періоду відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії.
Четвертий етап (1973 – 1986 роки) - співтовариство розвивалося в умовах економічної і фінансової кризи, яка супроводжувалась посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій і сепаратних дій країн-членів. Внаслідок розширення Співтовариства ускладнилось функціонування його інститутів, досягнення консенсусу між країнами-членами. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції, пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи.
П’ятий етап (1986-1992 роки) - відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило у якісно новий етап розвитку, пов’язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку.
Шостий етап (з 1992 року) - формально початок новому етапові розвитку інтеграції було покладено підписанням Маастрихтського договору в 1992 р., який заснував Європейський Союз на базі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики й формами співробітництва, визначених у цьому Договорі.
Некомерційні форми і засоби технічного обміну
Валютна політика України.
Валютна політика кожної країни визначається політикою державного
регулювання економіки загалом, ступенем втручання органів державної
влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика — це
сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних
валютних відносин відповідно до поточних (тактичних) та довгострокових
(стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють
валютну політику відповідно до принципів загальної економічної політики
України. Основною метою валютної політики Національного банку України як
складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової
одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.
Довгострокова валютна політика передбачає заходи, спрямовані на
забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри
внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до національної валюти,
стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної
валюти тощо.
Завданням короткострокової валютної політики є забезпечення стабільного
функціонування національної валютної системи, сприяння збалансованості
платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів.
Складовими валютної політики в узагальненому вигляді є:
валютне регулювання;
валютний контроль;
міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнародних
валютно-фінансових організаціях.
Валютне регулювання — це регламентація державою міжнародних розрахунків
і порядку проведення валютних операцій.
Важливою складовою валютної політики є також валютний контроль. Згідно з
чинним законодавством України Національний банк є головним органом
валютного контролю.
Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне
співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях.
Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить
міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний
фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР),
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).