Поняття та ознаки юридичної особи

Ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Ознаки юридичної особи:

1. організаційна єдність полягає у визначенні її цілей, завдань, у побудові внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування, найменуванні (в т.ч. скороченому, яке повинно містити вказівку щодо її організаційно-правової форми, характеру діяльності (установа), наявності місця знаходження ЮО (ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» місце знаходження ЮО - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів ЮО чи закону виступають від її імені; ст.93 ЦК - місцезнаходженням ЮО є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю ЮО (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку). Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов´язань тощо.

2. майнова відокремленість створює матеріальну базу незалежного існування ЮО, потрібна для досягнення певної мети (вироблення продукції, культурно-освітня діяльність, надання послуг).

3. участь у цивільному обороті від власного імені: набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов´язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб´єктами цивільного права. Від імені ЮО діють її органи, інші особи можуть виступати від імені ЮО на підставі довіреності.

4. здатність нести майнову відповідальність за своїми зобов´язаннями, , хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. ЮО за своїми зобов´язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

5. здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю ЮО регулюється ЦПК України, ГПК України.

Здійснюючи функції суб´єкта цивільних правовідносин, ЮО повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність, які виникають одночасно.

(ст. 91 ЦК) ЮО:

- здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність, що виникає з моменту її створення, а саме з моменту її державної реєстрації та припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

- може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) (зовнішньоекономічна діяльність, надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом; надання послуг з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів, багажу річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом)

Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. ЮО можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію тощо. Законодавець ґрунтується на тому, що особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

(Ст. 92. Цивільна дієздатність ЮО):

- ЮО набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, ректор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори), можливе поєднання; ті, що обираються та ті, що призначаються;

- орган або особа, яка відповідно до установчих документів ЮО чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах ЮО, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Види ЮО залежно від:

- порядку утворення - публічного права (на підставі розпорядчих актів відповідних органів державної влади або органу місцевого самоврядування для здійснення спеціальних функцій (міністерства, відомства, органи забезпечення правопорядку, державні навчальні заклади тощо) та приватного права (створюються для досягнення мети, яка має приватний характер);

- підстав фінансування – госпрозрахункові (на засадах самоокупності) та бюджетні (фінансуються державою);

- організаційно-правової форми - господарські товариства, установи, об'єднання громадян, об'єднання юридичних осіб тощо;

- мети створення – комерційні (головне-прибуток) й некомерційні (створюються насамперед для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції (громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні та інші фонди);

- форми права власності – державні, комунальні, приватні та ін.

4. Об'єкти цивільного права те, з приводу чого вступають у правовідносини, ними можуть бути як предмети матеріального світу, так і нематеріальні блага.

За правовим режимом і цільовим призначенням об'єкти цивільного права поділяються на:

- речі, у т.ч. гроші (можуть бути як основним об´єктом цивільних прав - позика, так і виконувати функцію загального еквівалента платежів) та цінні папери (акції, депозитні сертифікати, приватизаційні папери тощо) та інше майно;

- майнові права (право на використання об'єкта права інтелектуальної власності);

- результати інтелектуальної, творчої діяльності (тобто група цивільних правовідносин, які виникають у зв'язку зі створенням і використанням результатів творчої діяльності - творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, промислових зразків тощо);

- інформація (як особливий об'єкт договірних відносин, пов'язаних із її збиранням, пошуком, зберіганням, переробкою, використанням);

- результати робіт, тобто у даному випадку ознака об'єкта цивільних прав полягає у тому, що результат роботи має бути виражений в уречевленій формі (створена нова річ, поновлена стара чи відрегульована, наладжена тощо);

- послуги, тобто будь-яка корисна діяльність (перевезення, зберігання, надання юридичних, медичних, консультаційних та інших послуг);

- нематеріальні блага, такі як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо. Нематеріальні блага не можна відділити від особи і, відповідно, вони є невідчужуваними.

Класифікація речей

(ст. 179) річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

1) за оборотоздатністю речі поділяються на:

- які вилучені з обігу. Відчуження таких речей, за загальним правилом, не дозволяється. Вони не можуть виступати предметом цивільно-правових правочинів (об'єкти державної власності, що знаходяться у громадському користуванні - шляхи, річки, національні бібліотеки тощо;

- які обмежені в обігу. Вони можуть належати і набуватися лише певними учасниками цивільного обороту і їх перебування в обороті регламентується спеціальними правилами. Обмеження в обігу таких речей пов'язане, з державною чи суспільною безпекою. Так, встановлено спеціальний правовий режим щодо вогнепальної мисливської зброї, газової зброї, сильнодіючих отрут тощо;

- які вільно перебувають в обігу. Ці речі можуть відчужуватися, переходити у власність будь-якого суб'єкта цивільних правовідносин без обмежень. В умовах ринкової економіки більшість речей належать саме до такої категорії.

2) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки та об'єкти, розташовані на ній та переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

3) подільна, яку можна поділити без втрати її цільового призначення (продукти харчування).

неподільна, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (телевізор, холодильник, автомобіль)

4) річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Такі речі є незамінними (картина Айвазовського, мості м. Є. Патона в м. Києві)

річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Така річ є замінною (10 т пшениці, 100 кубометрів деревини, 50 м сукна)

5) споживна, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді (продукти харчування).

неспоживна, яка призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (дорогоцінне каміння, одяг, засоби виробництва).

6) головна річ і приналежність (скрипка і футляр)

річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

6) продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Плоди - це речі, які природним шляхом породжені іншими речами. Плоди відділяються від самої речі без суттєвих її змін і можуть бути об´єктом цивільних правовідносин як самостійно, так і разом з об´єктами, від яких вони відділились.

Доходи - це грошові та інші надбання речі внаслідок її участі у цивільному обігу (орендна плата, відсотки до вкладу в кредитній установі).

Продукція - сукупність продуктів або окремий продукт виробництва, що отримано в результаті виробничого використання.

Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права: є неспоживною річчю; визнаються речовими правами.

Правочини: поняття, види

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто свідомі дії;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні (від лат. causa - причина), в яких безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін.;

- абстрактні, із змісту яких неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо. Ве́ксель (нім. Wechsel)— цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселетримачу).

Умови дійсності правочину - передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від його виду, характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Водночас, усі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такі:

1) суб'єктний склад.

Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом;

2) зміст правочину не повинен суперечити закону та моральним засадам суспільства

Умови правочину повинні відповідати як вимогам закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не буде вважатися дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України "Про трансплантацію" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів за винятком крові та спинного мозку. У п. 1 ст. 203 ЦК також передбачено, що зміст правочину не повинен суперечити "моральним засадам суспільства".

Ми вважаємо, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені у законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності і суд відмовляє у задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника;

3) форма правочину повинна відповідати закону.

Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати має бути у письмовій формі, оскільки в іншому разі бухгалтерія сторонній особі гроші просто не видасть, а, відповідно, договір купівлі-продажу квартири має укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства;

4) єдність волі і волевиявлення сторін.

Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5) здійсненність правочину.

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Формою правочину називається спосіб вираження волі його сторін. Форма правочину залежить від: суб'єктного складу правочину; предмета правочину; ціни правочину; строку, на який правочин укладається; конкретного виду правочину;- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину.

Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій (тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою.)

Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива в автоматі тощо. Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи відповідну монету.

1. Усна (словесна) форма.

Вона застосовується у всіх випадках, коли для даного виду правочину законом не передбачено іншу форму.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма.

Вона полягає у тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК України).

Письмова форма має і свої переваги: забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію; дозволяє у будь-який час ознайомитися з умовами правочину; є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.

Відповідно до ст. 208 ЦК України у простій письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Зокрема це: завдаток, застава (ст. 547 ЦК); договір купівлі-продажу товарів у кредит; найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК); найм житла (ст, 911 ЦК), договір страхування (ст, 981 ЦК) та ін.

3. Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, довічне утримання (догляд), рента, спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів (ст. 18 Закону України "Про іпотеку"), ст. 13 Закону України "Про заставу", ст. 577 ЦК);

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 72 Закону України "Про приватизацію державного майна" ст. 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)";

- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94,104,189, 190 Сімейного кодексу України)

Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації, зокрема, потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК)