Д. п. журавський, д. м. струков.
У дореформений період основним питанням, навколо якого велася активна економічна та політична полеміка, було селянське питання. У 40-х роках ХІХ ст. формуються дві протилежні течії – революційно-демократична (“Кирило-Мефодіївське товариство” – Т. Шевченко, М. Савич та інш.) та ліберально-дворянська.
Так, Василь Каразін, про якого вже згадувалося, виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити “межу залежності” селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.
А.О. Скальковський (1808–1898) виступав захисником великого поміщицького землеволодіння. Його аграрна програма формувалася для вирішення практичної проблеми поміщицтва півдня України – забезпечення їхнього господарства робочою силою. Скальковський був прихильником напівкріпосної ідеї наділення землею селян-кріпаків і селян-переселенців, але за умови, що вони довічно будуть сплачувати поміщикам або навіть відроблятимуть.
Д.П. Журавський (1810–1856) також виступає за збереження великого поміщицького господарства з поступовою його капіталізацією. У праці “Статистичний опис Київської губернії” він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва – поміщицьке й селянське господарство. Щодо поміщицького господарства, то зроблено висновок про його неефективність та занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу небагатьом. Аналізуючи кріпосну систему, Журавський доводить її низьку ефективність. Лише заміна праці кріпаків вільнонайманою робочою силою, наголошує він, ліквідує це зло. Він пропонує навчати селян ремеслам, наближати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої.
Д.М. Струков виступає за трансформацію кріпосної системи у довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, значні успіхи напівкапіталістичних ферм колоністів, він не заперечує можливості перебудови аграрних відносин на основі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, але для цього необхідно зруйнувати общинне землеволодіння. У звільненні селян від опіки общини він бачить одну із обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.
Михайло П. Драгоманов
У 60-х роках ХІХ ст. в Україні сформувався ліберально-буржуазний рух, який представляли громади. Активними діячами цього руху були: В. Антонович, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн. Одним із лідерів Київської “Старої громади” був видатний український історик, публіцист, етнограф, літературний діяч М.П. Драгоманов.
М.П. Драгоманов присвятив значну частину своїх праць соціально-економічним проблемам. Різко виступаючи проти самодержавства та русифікації, Драгоманов обстоює українську національну ідею – возз’єднання українських земель, розвитку національної мови і культури. На відміну від народників, не заперечує капіталістичний шлях розвитку. Вважає, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес, водночас викриває і негативні риси цього процесу – кризи та безробіття. Пропонує серйозні заходи для покращення становища трудівників, зокрема – підвищення заробітної плати, створення належних умов праці тощо. Але найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він вбачав у знищенні приватної власності. Розмірковуючи про майбутнє, віддавав перевагу соціалізму, вважаючи його більш досконалим, ніж капіталізм, суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, коли фабрики, заводи та продукти праці належать робітничим громадам, а земля та плоди сільськогосподарської праці – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав відбуватися еволюційним шляхом.
У 70-х роках ХІХ ст. в Україні сформувався ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки. Ліберальні народники протиставляли капіталізму, який вони критикували, дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ці ідеї знайшли відображення у діяльності та працях земських статистиків. Типовими представниками цієї течії були П. Червінський, М. Левитський, Т. Осадчий, О. Шликевич, О. Русов та ін.
П. Червінський (1849–1931), керуючи статистичним бюро Чернігівського губернського земства, намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Якщо на Заході капіталізм – це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його потрібно насаджувати штучно або затримати, або зовсім припинити його розвиток. Він доводить можливість та потребу у запобіганні розвитку капіталізму у Росії. Разом з тим в умовах технічного прогресу Червінський майбутнє країни бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво.
М. Левитський (1859–1936)також критикує та заперечує капіталізм в Росії. Розглядаючи зародження капіталізму в Росії як штучне явище, виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму протиставляє просте дрібне напівнатуральне виробництво селян і ремісників. Як практик, Левитський розробляв та реалізовував численні проекти розвитку дрібного виробництва, був прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання виробникам дешевих кредитів тощо. Найвідомішою теоретичною працею М. Левитського був “Артільний договір (для землеробських артілей)”.
Т. Осадчий (1866–1945) як сумлінний дослідник-статистик, який міг оперувати значним статистичним матеріалом, що засвідчував про розвиток капіталістичних відносин, визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, він називав цей процес “украй небажаним”. Капіталізму, як і інші народники, протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.