Тема 8. Фінансовне забезпечення відтворення необоротних активів

1. Необоротні активи – характеристика складу, принципи вартіс­ної оцінки, форми залучення.

2. Фінансування простого відтворення необоротних активів, мето­ди амортизації.

3. Фінансові джерела та ефективність інвестування розширеного відтворення необоротних активів.

1. Необоротні активи – активи, термін використання яких у виробничо-господарських процесах перевищує один рік (або один виробничий цикл, якщо останній більше одного року).

У складі необоротних активів розрізняють:

· нематеріальні активи;

· незавершене будівництво;

· основні засоби;

· довгострокові фінансові інвестиції, що враховуються за методом участі в капіталі;

· інші довгострокові фінансові інвестиції;

· інші.

Методи оцінки необоротних активів. У вартісних оцінках об’єктів основних засобів і нематеріальних активів розрізняють їх первісну вартість і залишкову вартість.

В оцінках вартості активів можуть використовуватись два прин­ципи:

- принцип історичної вартості – виходячи з фактично здійснених витрат на придбання (створення) основних фондів;

- принцип справедливої вартості – виходячи з середньоринкових цін на ринках засобів виробництва.

Оренда і лізинг як форми залучення основних фондів. При недостатності коштів на придбання майна у власність підприємства можуть застосовуватись такі форми залучення основних фондів, як оренда і лізинг.

Оренда – це угода, згідно з якою орендодавець надає орендарю право користування активом протягом узгодженого періоду в об­мін на платіж або серію платежів. (Це обумовлене угодою строкове і платне право на тимчасове користування об’єктом оренди.)

Стрижневим у цьому визначенні є право користування активом. Тому будь-яке передавання активу (на зберігання, комісію), яке не передбачає права користування ним, не є орендою. Поняття «орен­да» включає також контракти, пов’язані з наймом рухомого і неру­хомого майна, які надають користувачу право придбати цей актив після виконання узгоджених умов.

Оренду поділяють на операційну та фінансову. Ця класифікація ґрунтується на тому, в який спосіб ризики та винагороди, пов’язані з правом власності на актив, розподіляються між орендодавцем та орендарем. При цьому під ризиками розуміють можливі збитки від простоїв обладнання та неотримання очікуваних доходів внаслідок зміни економічних умов (кон’юнктури ринку). своєю чергою, вина­городи можуть бути у вигляді очікуваної прибутковості протягом строку економічного використання активу, прибутку від зростання його вартості (дооцінки). Класифікація оренди на операційну і фі­нансову залежить, передусім, від сутності орендної операції, а не від форми контракту.

Фінансовою є оренда, за якою орендарю передаються переваж­но, усі ризики та винагороди, пов’язані з правом власності на актив. При цьому саме право власності може передаватися або не переда­ватися з часом. В усіх інших випадках, коли такі ризики і винагоро­ди не передаються орендарю, оренда є операційною.

Оренда визнається фінансовою за наявності хоча б однієї з та­ких ознак:

· право власності на актив по закінченні строку оренди передаєть­
ся орендарю;

· орендар має право і намір придбати актив за ціною, що може
бути значно нижчою за справедливу вартість активу на дату,
коли таке право може бути реалізоване.

· строк оренди становить більшу частину строку економічної екс­
плуатації активу.

· теперішня вартість мінімальних орендних платежів з початку
строку оренди дорівнює або перевищує справедливу вартість
об’єкта оренди.

Земля за звичай має невизначений термін економічного користування і оренда землі вважається операційною у всіх випадках.

За податковим законодавством України – якщо не передбача­ється передання прав власності в кінці строку оренди – вона розгля­дається як оперативна й орендні платежі оподатковуються ПДВ. Розрізняють невідмовну та відмовну орендні угоди.

Невідмовна орендна угода – це така орендна угода, яка може бути анульована лише: після непередбаченої майбутньої події або з дозволу орендодавця.

Суборенда – угода про передання орендарем орендованого май­на в суборенду третій особі.

2. Обґрунтований вибір методу амортизації є одним з найважливіших елементів управління ефективністю використання основних засобів, томущо підприємство може таким чином регулювати роз­міри амортизаційних відрахувань за відповідний період діяльності підприємства. При цьому варто мати на увазі, що збільшення амортизаційних сум, які нараховуються за період діяльності (квартал, рік) має позитивним наслідком зростання маси готівки для її вико­ристання на оновлення виробничих засобів, але з іншого боку – має негативним наслідком зростання витрат, зниження прибутковості і рентабельності та навіть може мати наслідком необхідність підви­щення цін реалізації продукції (послуг, робіт), що, своєю чергою, за­кономірно викликає скорочення обсягів продажів і зниження кон-курентноздатності продукції підприємства на ринку.

При визначенні амортизації основних засобів в бухгалтерському обліку підприємства України можуть застосовуватись такі методи:

- метод прямолінійної (рівномірної) амортизації – нарахуван­ня амортизаційних коштів здійснюється рівними сумами протя­гом всього періоду експлуатації. При використанні цього методу норми амортизації встановлюються стабільними на весь період експлуатації об’єкта.

Річна норма амортизації (у відсотках до первісної вартості) визначається за формулою:

Нам = ( 1/Т ) х 100,

де Т - кількість років терміну корисного використання об’єкта.

- метод зменшення залишкової вартості. Цей метод базуєть­ся на використанні стабільних норм на весь період експлуата­ції об’єкта з встановленням норм амортизаційних відрахувань у відсотках до залишкової вартості об’єкта. Таким чином, при ста­більному рівні норм досягають рівномірного зменшення суми відрахувань з кожним наступним роком експлуатації. Річна нор­ма амортизації (у відсотках) визначається за формулою:

де: Т- кількість років терміну корисного використання об’єкта;

ОФП- первісна вартість об’єкта;

ОФЛІКВ- ліквідаційна вартість об’єкта.

- метод прискореного зменшення залишкової вартості. Річна норма амортизації (у відсотках до залишкової вартості) визна­чається за формулою:

Нам = ( 2 / Т ) х 100,

де Т- кількість років терміну корисного використання об’єкту.

- кумулятивний метод амортизації (в світовій практиці має назву метода суми років). Метод суми років базується на вста­новленні для кожного року експлуатації різних норм у відсотках до первісної вартості об’єкта - при цьому рівень норм з кожним наступним роком рівномірно зменшується (рівень норм перебу­ває у зворотній залежності від порядкового номера року з почат­ку експлуатації об’єкта).

Річна сума амортизації визначається помноженням первісної вартості на кумулятивний коефіцієнт (тобто норму амортизації), що розраховується за формулою:

,

де [(T-t) + 1] - кількість років, що залишаються до кінця термі­ну корисного використання об’єкта;

Т - загальна кількість років корисного використання;

t - порядковий номер року від початку експлуатації;

- сума порядкових номерів років корисного використання.

Застосовуючи нелінійні методи амортизації досягають рівно­мірного зменшення суми відрахувань з кожним наступним роком експлуатації.

- виробничий метод амортизації, за яким сума амортизації
визначається помноженням фактичного обсягу продукції на
виробничу ставку амортизації. При цьому виробнича ставка
амортизації розраховується діленням первісної вартості об’єкта
осовних засобів на обсяг продукції, який планується виробити із
його застосуванням.

Виробничий метод амортизації доцільно застосовувати для окремих об’єктів активної частини основних засобів – обладнання, транспортних засобів – у випадках прямої залежності між мірою їх зношення і кількістю виробленої продукції.

- «податковий» метод амортизації. Підприємства можуть використовувати в бухгалтерському обліку порядок розрахунку амортизації, визначений законодавством України.

Сума амортизаційних відрахувань визначається шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості основних фондів на початок періоду (кварталу).

Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості за групами основних фондів в такому розмірі (в розрахунку на квартал):

група 1	2 %
група 2	10 %
група 3	6 %
група 4	15 %

Підприємство може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують зазначених вище норм.

Підприємства в податковому обліку мають право: протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних фондів, що підляга­ють амортизації, у тому числі витрати на поліпшення орендова­них основних фондів у сумі, що не перевищує 10 %сукупної ба­лансової вартості всіх груп основних фондів станом на початок такого звітного періоду; застосовувати щорічну індексацію балансової вартості групосновних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою:

Кі = 1 + [І_(а-1) – 10]:100 ,

де І _(а-1) – індекс інфляції попереднього року.

Як видно з наведеної формули, здійснення індексації можливе, якщо рівень річної інфляції перевищує 10-відсотковий «поріг».

Облік балансової вартості основних фондів групи 1 ведеться по кожній окремій будівлі, споруді або їх структурному компоненту та підсумовується загалом по групі 1. Облік балансової вартості осно­вних фондів, груп 2, 3 і 4 ведеться за сукупною балансовою вартістю відповідної групи основних фондів незалежно від часу їх введення в експлуатацію.

Амортизація окремого об'єкта основних фондів групи 1 здій­снювати до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Амортизація осно­вних фондів груп 2, 3 і 4 здійснюється до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

Нарахування амортизації інших матеріальних необоротних активів здійснюється, базуючись на одному з таких методів (за рі­шенням підприємства)

· з нарахуванням амортизації в розмірі 50% первісної вартості в першому місяці використання, а 50% – в останньому;

· з нарахуванням амортизації в розмірі 100% первісної вартості в першому місяці використання.

Для амортизації нематеріальних активів застосовується прямолінійний метод, за яким кожний окремий вид нематеріаль­ного активу амортизується рівними частками, виходячи з його пер­вісної вартості протягом строку, який визначається підприємством самостійно, виходячи зі строку корисного використання таких не­матеріальних активів, але не більше 20 років (за правилами подат­кового обліку – не більше 10 років) безперервної експлуатації.

3. Джерела отримання коштів для розширеного відтворення необоротних активів розподіляють на:

· власні;

· позичкові;

· залучені.

До власних джерел належать:

· частина чистого прибутку, що залишається після сплати дивідендів;

· страхові суми відшкодування втрат (якщо вони перевищують
суми збитків);

· кошти, отримані від продажу основних фондів, інших активів.

До позичкових джерел належать:

· довгострокові кредити комерційних банків та інших фінансових
структур;

· емісія облігацій;

· цільові державні кредити;

· інвестиційний лізинг;

· інвестиційний селенг.

До залучених джерел належать:

· емісія акцій;

· емісія інвестиційних сертифікатів;

· інвестиційні внески сторонніх вітчизняних та іноземних інвесторів;

· безповоротно надані державні кошти на цільове інвестування.

Головними фінансовими критеріями оптимізації співвідношен­
ня зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування інвестицій в необоротні активи є:

· максимізація прибутку;

· фінансова стійкість.

Основними складовими фінансової оптимізації процесів відтво­рення основних засобів та інших необоротних активів є стратегія формування інвестиційних ресурсів фірми і попередня оцінка ефек­тивності інвестиційних проектів.

У процесі розробки стратегії формування інвестиційних ресурсів фірми:

· прогнозується загальна потреба в інвестиційних ресурсах щодо окремих етапів здійснення інвестиційної стратегії;

· визначається можливість формування інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел (насамперед – прибутку, амортизації);

· визначається доцільність використання залучених коштів (виходячи з ситуації на фінансовому ринку, ставки відсотків);

· визначається можливість і доцільність забезпечення інвестиційних коштів за рахунок емісії акцій;

· контролюється досягнення раціонального співвідношення власних і позикових коштів та диверсифікація джерел позикових коштів з метою запобігання погіршення майбутнього фінансового стану за показниками фінансової стійкості та платоспроможності.

У процесі аналізу привабливості та відбору окремих проектів реальних інвестицій головне місце належить оцінкам економічної ефективності капіталовкладень в інвестиційні проекти. В процесі реалізації цієї функції:

· розглядаються існуючі пропозиції;

· проводиться ретельна експертиза реальних інвестиційних проектів, попередньо відібраних для оцінки;

· за критеріями економічної ефективності здійснюється ранжування варіантів проектів та відбір кращих з них.

У сучасній практиці при визначенні економічної ефективності капіталовкладень в оновлення основних засобів та інших необорот­них активів спираються на методики, які враховують зміну вартості грошей (капіталу) в часі: прибутки та інші грошові вигоди, які очі­куються в майбутньому, та капіталовкладення приводяться до одно­го часового терміну – до теперішнього часу.

Для оцінки ефективності капіталовкладень в необоротні активи (інвестиційних проектів) використовують такі показники:

1. Чиста теперішня вартість Цей показник характеризує підсумовану за розрахунковий пе­ріод вартість проекту (NPV – net present value). дисконтованих готівкових потоків пов’язаних з ін­вестуванням і експлуатацією відповідного проекту.

2. Внутрішня норма дохідності (IRR – internal rate of return) – цей показник є ставкою дисконтування, при застосуванні якої чиста теперішня вартість проекту за визначений (розрахунковий) пе­ріод приймає нульове значення.

3. Термін окупності інвестицій (РВР – payback period) – цей показ­
ник характеризує тривалість періоду (кількість років), за який
чиста теперішня вартість проекту приймає нульове значення.