Розділ 8. міжнародні фінансові відносини

8.1. Роль фінансів у розвитку міжнародних зв'язків

Міжнародні відносини можна розглядати у трьох аспектах: еко­номічному, політичному і культурному. Економічні міжнародні від­носини здійснюються у формі міжнародних фінансових відносин.

З одного боку, ринкова економіка кожної країни є відокремленою системою з національною специфікою. З іншого боку, вона інтегро­вана (вбудована) у світову господарську систему завдяки виробни­чим і торговельним зв'язкам. Це означає, що економіка будь-якої країни не може бути ізольованою, економіки окремих країн об'єдну­ються у світову економічну систему на основі міжнародних фінансо­вих відносин.

У межах світової економічної системи виробничий і торговель­ний обміни сприяють підвищенню ефективності економіки окремої країни: експорт, що постійно зростає, потребує зміцнення внутріш­нього потенціалу країни.

Міжнародні фінансові відносини — це відносини між суб'єктами різних країн — урядами, підприємствами та фізичними особами — щодо концентрації та перерозподілу грошових ресурсів на світовому фінансовому ринку з метою досягнення безперервності й рентабель­ності національного виробництва.

Міжнародні фінансові відносини реалізуються у вигляді міжна­родних грошових потоків і забезпечують переливання з однієї краї­ни в іншу грошового капіталу у процесі виробництва шляхом пере­міщення матеріальних ресурсів під час кругообігу капіталу (товар — гроші — товар), а також тимчасово вільних капіталів за допомогою світових фінансових (валютних і кредитних) ринків.

Особливість міжнародних фінансових відносин полягає в органі­зації руху фінансових ресурсів з обов'язковою участю урядів країн, резиденти яких беруть участь у фінансових операціях. Така участь

передбачає законодавче забезпечення фінансових відносин юридич­них та фізичних осіб різних країн на міжурядовому рівні на основі норм міжнародного економічного права (рис. 8.1).

Країна А Країна Б

	''
	Уряд			Уряд
				А
	Юридичні особи			Юридичні особи
	Фізичні особи			Фізичні особи

Рис. 8.1. Грошові потоки в міжнародних фінансовихзв'язках

Обсяг і напрям руху міжнародних грошових потоків залежать від стану світової торгівлі, стабільності економік окремих країн і по­літичних чинників. У кризових ситуаціях грошові потоки зменшу­ються, а в разі поліпшення кон'юнктури світового ринку розширю­ються.

Розглянемо фактори, що впливають на міжнародні грошові потоки.

1. Загальний стан світової економіки, який характеризується кон'юнк­турою світового ринку. Загальний спад або піднесення економік промислово розвинених країн впливає на обсяг світової торгівлі, оскільки на ці країни припадає основна частка товарообміну і відповідно основна маса грошей, що переміщуються з однієї країни в іншу.

2. Взаємна лібералізація торгівлі у світі. Торговельні відносини 115 країн, що входять до Світової організації торгівлі — СОТ (до 1995 р. — ГАТТ), і прийняття до неї нових членів значно спрощують вихід окремих виробників на світовий ринок і збільшують обсяг торгівлі.

3. Неоднорідність економічного розвитку країн призводить до нерівномірного руху грошових потоків. З високорозвинених країн надлишок капіталу переміщується в менш розвинені країни у

вигляді інвестицій і водночас з країн, що розвиваються, у процесі світової торгівлі фінансові ресурси переміщуються в розвинені країни.

4. Структурна перебудова економік окремих країн змінює структуру та обсяг світової торгівлі. Так, з 1991 р. внаслідок переорієнтації на нові ринки значно збільшились обсяги і водночас змінилась товарна структура торгівлі країн СНД з розвиненими країнами Західної Європи та США.

5. Перенесення виробництв у країни з дешевою робочою силою сприяє розвитку виробничого потенціалу цих країн і світової торгівлі.

6. Різні рівні інфляції у країнах спричинюють переливання грошового капіталу у країни, де інфляція вища і відповідно вищі банківські процентні ставки.

7. Незбалансованість міжнародних розрахунків за торговельними операціями (заборгованість за поставками) знижує швидкість переливання грошового капіталу і ефективність світової торгівлі.

8. Експорт капіталів за прибутковістю вигідніший, ніж експорт товарів, тому приріст обсягу вивезення капіталу випереджає приріст обсягу світової торгівлі.

8.2. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси — це фінанси міжнародних наднаціональних фінансових організацій та інститутів у вигляді спільних або цільових фондів, метою створення яких є забезпечення цілісності та стабіль­ності світового господарства.

Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні процеси і кредитують проекти, потрібні світовій спільноті, навіть якщо вони стосуються проблем однієї країни. Наприклад, закриття Чорнобиль­ської АЕС кредитується з фонду, який створюється за рахунок фі­нансів розвинених країн.

Грошові потоки в міжнародних фінансах рухаються між окреми­ми міжнародними організаціями та урядами і між окремими під­приємствами та міжнародними інститутами — МВФ, МБРР та ін. (рис. 8.2).

і'

Фінансування затверджених програм і цільова допомога країнам, що її потребують

Уряди країн

Утримання апарату організації

Міжнародні фінансові інститути

і

і

k

Підприємства

Рис. 8.2. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

Рух міжнародних фінансових потоків відбувається за сферами міжнародних розрахунків — каналами міжнародних розрахунків, до яких належать:

• валютно-кредитне і розрахункове обслуговування торгівлі, включаючи торгівлю золотом;

• зарубіжні інвестиції в основний та оборотний капітал підприємств;

• операції з цінними паперами на світовому фондовому ринку;

• валютні операції на світовому валютному ринку;

• перерозподіл частини національного доходу окремих країн у вигляді членських внесків у капітал міжнародних фінансових організацій;

• надання фінансової допомоги окремим країнам, що передбачено державним бюджетом країни-донора та ін.

Міжнародні фінансові потоки функціонують на світових ринках — територіальних утвореннях, де здійснюються міжнародні фінансові операції.

Існують такі види світових ринків: валютні, фінансові (грошові, фондові, кредитні), страхові, золота.

Світові фінансові ринки (де здійснюються міжнародні фінансові операції) виникли на базі тільки розвинених стабільних національ­них ринків з вигідним географічним положенням. Виходячи з необ­хідності одночасно дотримуватись обох умов не кожний національ­ний фінансовий ринок може отримати статус світового. На окремих світових фінансових ринках історично склалися світові фінансові центри.

До Першої світової війни головним світовим фінансовим цент­ром був Лондон, після її завершення центр перемістився у США на Нью-Йоркську фондову біржу. З 60-х років виникли нові центри: у Європі (крім Лондона) — у Цюріху та Люксембурзі, в Японії — у Токіо (фондова біржа). Периферійні фінансові центри з'явилися на базі зон з низькими податками (офшорні зони): Сінгапур, Панама, Бахрейн, Багами та ін. Нині налічується 13 світових фінансових центрів, де розміщено понад 1000 філіалів банків різних країн.

Фінанси міжнародних організацій (ООН, МВФ, Ради Європи та ін.) утворюються за рахунок внесків окремих країн і використову­ються згідно з бюджетом організації, що складається у формі балан­су доходів і видатків.

Фінансові ресурси міжнародної організації використовуються на виконання затверджених програм цієї організації та на їх утриман­ня. До них належать централізовані програми на рівні уряду будь-якої країни та окремі програми розвитку підприємств, затверджені рішенням уряду або відібрані на конкурсній основі.

Фінанси міжнародних фінансових інститутів (банків) утворені державами шляхом передплати на їх акції. Статутний капітал між­народних фінансових інститутів, що створений шляхом передплати, здебільшого досі не оплачений в повному обсязі. Проте це не зава­жає зазначеним інститутам розвиватись відповідно до проголоше­них цілей. Наприклад, оплачена частина статутного фонду МБРР нині не перевищує 7 %.

Інфраструктура міжнародних фінансів складається зі світових і регіональних фінансових організацій та інститутів.

До світових фінансових інститутів належать: • спеціалізовані міжнародні фінансові інститути ООН: МВФ, МБРР,

СОТ;

• Банк міжнародних розрахунків — БМР (створений у 1930 р.
п'ятьма європейськими країнами та Японією).

Міжнародні фінансові інститути ООН (узагальнена назва) — без­посередньо організації та міжнародні фінансові інститути окремо або разом — виконують такі функції:

• регулюють міжнародні фінансово-кредитні відносини за допомо­гою своїх величезних фінансових ресурсів (МВФ, МБРР та інші банки);

• організовують міжнародні форуми з метою розробки рекомендацій щодо міжнародної фінансової політики;

• забезпечують збирання та обробку інформації, науково-дослідну діяльність з фінансів та економіки загалом.

Міжнародний валютний фонд — це міжнародна організація, засно­вана в рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпоча­лася з 1 березня 1947 р.). До складу МВФ входять чотири постійних фонди з різними цілями та умовами кредитування. До функцій МВФ входить також створення тимчасових цільових фондів.

Група МБРР — це міжнародний фінансовий інститут, створений у рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 25 червня 1946 p.). Група МБРР щорічно асигнує понад 25 млрд дол. країнам, що розвиваються, і має три філіали:

• Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);

• Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);

• Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство (БІГА), інвестиційний інститут.

До регіональних фінансових інститутів належать:

• Європейський банк реконструкції і розвитку економік пост-соціалістичних країн, засновниками якого є 40 країн Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії. Створений 29 травня 1990 р. з метою фінансування перебудови;

• фінансові організації ЄС — Європейський центральний банк (створений у 1998 p.), Європейський інвестиційний банк (1958 p.), Європейський фонд розвитку (1958 p.), Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства (1962р.), Європейський фонд регіонального розвитку (1975 р.) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої входять 24 країни, яким належать до 75 % обсягу виробництва країн Заходу. Організація двічі на рік обговорює світові фінансові проблеми, а також сприяє розвитку молодих країн;

• фінансові інститути країн — колишніх членів РЕВ — Міжнародний
банк економічного співробітництва (створений у 1963 p.), Між­
народний інвестиційний банк (створений у 1970 p.).
Регіональними банками розвитку є Азіатський, Африканський,

Міжамериканський.

8.3. Валюта і валютний курс

Національні валюти, що обслуговують міжнародні економічні відносини, виконують функцію світових грошей. Форма світових грошей повторює з деяким відставанням шлях розвитку національ­них грошей — від золотих до кредитних.

Валюта — це грошова одиниця, що використовується як світові гроші. Тобто поняття "світові гроші" і "валюта" — тотожні.

При обігу паперових грошей статус валюти одержує тільки конвер­тована національна грошова одиниця, тобто така, що обмінюється на інші валюти, що і зумовлює її використання в системі міжнародних роз­рахунків. Якщо національна грошова одиниця використовується та­кож і у міжнародних розрахунках, то для такої країни поняття внут­рішніх і зовнішніх грошей збігаються. Валюта є найуніверсальнішою грошовою одиницею, тому що забезпечує весь спектр обмінних і розрахункових операцій.

У світовій валютній системі використовують такі поняття валюти:

• національна валюта — національна грошова одиниця окремої країни, яка є світовими грішми;

• іноземна валюта — грошова одиниця іншої країни, що перебуває в міжнародному обігу на території окремої країни;

• колективна валюта — спеціальна грошова одиниця, що є як сві­товими грошима (СДР), так і регіональними (евро). Колективна валюта відрізняється від національної валюти:

• за формою (національна валюта існує в наявній формі, а колектив­на валюта може бути в безготівковій формі записів на рахунках — СДР);

• за емітентом (випускається не національними банками, а міжна­родними валютно-кредитними організаціями чи міжнародними банками);

• за методом визначення курсу (курс колективної валюти визнача­ється за методом кошика валют).

Національна грошова одиниця набуває статусу валюти за умови додержання таких вимог:

• пануюче становище країни у світовому виробництві, торгівлі і вивезенні капіталу;

• розвинена кредитно-банківська система;

• великий національний ринок позикових капіталів;

• лібералізація валютних операцій;

• вільний обіг національної валюти, що забезпечує попит на неї в
інших країнах для розрахунків за експортно-імпортними операці­
ями та операціями з капіталом на світовому фінансовому ринку.
Різноманітність міжнародних економічних зв'язків, що виявля­
ється в постійному міждержавному русі фінансових ресурсів, потре­
бує широкого обміну валют між собою.

Валютна конвертованість (оборотність) — це можливість конвер­сії (обміну) валюти даної країни на валюти інших країн.

Характер режиму конвертованості національної валюти залежить від кількості і виду запроваджених у країні валютних обмежень, тоб­то обмежень на обіг валют на її території.

Види конвертованості. Розрізняють вільно, або цілком, конверто­вані (оборотні) валюти, частково конвертовані і неконвертовані (не­оборотні).

Повна конвертованість або "вільне використання", за терміноло­гією МВФ, характеризує валюти країн, у яких практично відсутні валютні обмеження за всіма видами операцій для всіх власників ва­люти (резидентів і нерезидентів). Таких країн на сучасному етапі приблизно 20, до них належать, зокрема, США, ФРН, Японія, Вели­кобританія, Канада, Данія, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Малайзія, Гонконг, арабські нафтовидобувні країни.

Часткова конвертованість. Для національної валюти з частковою конвертованістю зберігаються обмеження за окремими видами опера­цій і/або обмеження для окремих власників валюти (резидентів).

Зовнішня конвертованість — обмежені можливості конверсії в ін­ші валюти для резидентів.

Внутрішня конвертованість — обмежені можливості конверсії в інші валюти для нерезидентів.

Конвертованість за поточними операціями платіжного балансу — це можливість без обмежень здійснювати обмін валют лише для ім­порту і експорту товарів. Більшість промислово розвинених країн

перейшли до цього типу часткової конвертованості в середині 60-х ро­ків XX ст. Ця конвертованість має найбільше значення з точки зору зв'язку внутрішнього ринку зі світовим ринком.

Національна валюта називається неконвертованою, якщо у краї­ні діють практично усі види обмежень і насамперед заборона на ку-півлю-продаж іноземної валюти, її збереження, вивезення і ввезення. Неконвертована національна валюта характерна для багатьох кра­їн, що розвиваються, з метою полегшення регулювання її курсу.

Формування валютного курсу. Міжнародні економічні відносини потребують виміру вартісного співвідношення валют різних країн, таким співвідношенням є валютний курс.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, вира­жена в іноземних грошових одиницях або міжнародних валютних одиницях (СДР, евро). Поняття "обмінний курс" і "валютний курс" є синонімами.

Зовнішнім виявом валютного курсу для учасників обміну є коефі­цієнт перерахунку однієї валюти в іншу.

При встановленні валютного курсу необхідно враховувати рівень співвідношення валют у довгостроковому та короткостроковому пе­ріодах. У довгостроковому періоді виявляється вартісна основа ва­лютного курсу як купівельна спроможність валют, що виражає сере­дні національні рівні цін на товари, послуги, інвестиції. Таким чином, в основі базового курсу двох валют лежать пропорції обміну: зіставлення цін стандартного споживчого кошика (вибраного набо­ру стандартних товарів і послуг).

У короткостроковому періоді часу визначається поточний курс валют як результат взаємодії на валютному ринку попиту на валюту і пропозиції валюти до продажу з боку учасників валютного ринку, включаючи державу в особі центрального банку країни. Поточний курс валют формується здебільшого на міжбанківському валютному ринку.

На поточний валютний курс впливає :

• рівень адміністративного втручання з боку держави (наприклад, установлення валютного коридору, обов'язковий продаж валюти експортерами тощо);

• співвідношення попиту та пропозиції валюти на ринку;

• стан фінансової системи країни (бюджетний дефіцит, державний борг, стабільність банківської системи тощо).

Визначення обмінних курсів валюти називається котируванням. Розрізняють два протилежних методи котирування іноземних ва­лют: пряме і непряме котирування. Пряме котирування визначає ва­ртість одиниці іноземної валюти в національній валюті. Непряме, або зворотне, котирування визначає вартість одиниці національної валюти в іноземній валюті.

На міжбанківському валютному ринку застосовується пряме ко­тирування до долара США. В офіційній практиці більшості країн світу застосовується пряме котирування до долара США, коли він є базовою валютою. Зворотне котирування до долара використову­ється у Великобританії, де ця традиція склалася історично, з того часу, коли фунт стерлінгів був ключовою валютою. До Першої сві­тової війни 80 % міжнародних розрахунків здійснювалося у фунтах, тому зручніше було всі валюти прирівнювати до фунта, а не навпа­ки. Аналогічно домінуючі позиції долара в міжнародних розрахун­ках зумовили застосування зворотного котирування в США.

При котируванні валют установлюється базова валюта і валюта котирування. Базовою є валюта, щодо якої котируються інші валю­ти (як правило, це валюти провідних промислово розвинених країн). Але іноді з історичних причин дрібні валюти виконують роль базо­вої. Наприклад, австралійський і новозеландський долари є базови­ми щодо долара США. Валютою котирування є валюта, що котиру­ється до базової.

Валютний курс — це ціна грошей. Зміна валютного курсу означає подорожчання або знецінювання валют відносно одна одної (рис. 8.3).

Подорожчання національної валюти

зниження валютного курсу зростання валютного курсу

при прямому котируванні при непрямому котируванні

Знецінювання національної валюти

зниження курсу зростання курсу

при непрямому котируванні при прямому котируванні

Рис. 8.3. Динаміка курсу національної валюти

Курс національної валюти визначається кількістю іноземної валю­ти, яку можна купити або продати за одиницю національної валюти на визначений момент часу.

Курс іноземної валюти визначається кількістю національної ва­люти, яку можна купити або продати за одиницю іноземної валюти на визначений момент часу.

Класифікацію видів валютного курсу наведено у табл. 8.1.

Таблиця 8.1 Класифікація видів валютного курсу

Критерій	Вид валютного курсу
Спосіб фіксації	плаваючий фіксований змішаний
Спосіб розрахунку	паритетний фактичний
Вид угод	строкових угод спот-угод своп-угод
Спосіб установлення	офіційний неофіційний
Відношення до паритету купівельної спроможності валют	завищений занижений паритетний
Відношення до учасників угоди	купівлі продажу середній
Врахування інфляції	реальний номінальний
Спосіб продажу	наявного продажу безготівкового продажу оптовий курс обміну валют

У сучасній світовій валютній системі в кожній країні регулювання курсу національної валюти з боку держави ґрунтується на поєднанні двох типів валютного регулювання, згідно з якими валютний курс може бути фіксованим або плаваючим.

Фіксований курс — це закріплене міждержавною угодою співвід­ношення валют, що передбачає деякі обмеження в самостійній еко-

номічній політиці окремих країн для дотримання фіксованого спів­відношення.

Плаваючий (гнучкий) курс — це обмінний курс валют, який не об­межує економічний суверенітет країни і визначається лише ринкови­ми чинниками.

8.4. Валютна система України

Валютні відносини як відносини з приводу купівлі-продажу ва­лют різних держав реалізуються в рамках валютних систем.

Національна валютна система. Це форма організації відносин на­ціональної грошової одиниці з валютами інших країн на основі на­ціонального законодавства, але з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система регулює валютні відносини на рівні суб'єктів господарювання і держави.

Світові валютні системи існують у таких формах:

• світова валютна система на глобальному (світовому) рівні. Це форма організації валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків відповідно до міждержавних валютних угод. Ці угоди реалізуються створеними на колективних засадах міждержавними валютно-фінансовими і банківськими організаціями;

• регіональна міжнародна валютна система. Це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн, елементами якої є:

- регіональна міжнародна грошова одиниця;

- спеціальний режим регулювання валютних курсів;

- загальні валютні фонди;

- загальні регіональні кредитно-розрахункові організації (банки, фонди).

Світова валютна система складається із системи валютних ринків і їхньої інфраструктури.

Валютний ринок — це міжнародний обіг валютних активів у фор­мі валюти іноземних держав, цінних паперів у виді платіжних доку­ментів, фондових цінностей, монетарних металів.

Валютний ринок реалізується як відносини з приводу купівлі і продажу національних і іноземних валют для обслуговування міжна­родних платежів або з метою одержання прибутку від операцій з ва­лютами.

Валютна система України — це система організації валютних від­носин країни з іншими країнами і міжнародними фінансовими орга­нізаціями, побудована на національному законодавстві з урахуван­ням норм міжнародного права.

Валютні ресурси всіх економічних суб'єктів країни включають такі валютні цінності: наявні іноземні валюти, кошти на рахунках у грошових одиницях інших держав, монетарні метали, платіжні доку­менти й інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монета­рних металах.

Валютна система країни має фінансові ресурси у таких формах:

1. Державний валютний фонд, що формується Кабінетом Мініс­
трів України за рахунок:

• коштів держбюджету, купівлею валютних цінностей на між-банківському валютному ринку;

• кредитів в іноземній валюті в межах державного боргу й інших джерел, передбачених законодавством.

2. Децентралізовані валютні фонди місцевих органів влади.

3. Децентралізовані валютні фонди комерційних і некомерцій-них організацій.

4. Валютні ресурси населення.

Національна валютна система України включає два основних елементи:

• взаємовідносини національної валюти з валютами інших країн, які
характеризуються рівнем конвертованості національної валюти;

• функціонування іноземних валют на території країни.
Національна валютна система України є об'єктом державного ре­
гулювання і валютного контролю.

Валютне регулювання національної валютної системи України полягає у виданні нормативних актів Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів і НБУ, які регламентують:

• порядок визначення курсу гривні;

• діяльність НБУ щодо підтримки курсу гривні;

• порядок здійснення валютних операцій (купівлі-продажу валюти);

• умови і порядок формування валютних резервів держави і валютних фондів суб'єктів господарювання;

• встановлення умов ввезення і вивезення валюти за кордон;

• надання кредитів у валюті;

• здійснення валютного контролю.

Валютний контроль передбачає перевірку:

• відповідності валютних операцій чинному законодавству;

• обґрунтованості платежів в іноземній валюті резидентами і нерезидентами (відповідність контрактові);

• повноти й об'єктивності обліку і звітності у зовнішньоекономічній діяльності резидентів і нерезидентів.

До інфраструктури валютного ринку України належать НБУ, Українська міжбанківська валютна біржа, комерційні банки.

Питання для самоконтролю

1. Найважливіші сучасні фактори формування світових фінансових ринків.

2. Характеристика фінансових організацій ООН.

3. Основні напрями інтеграції України у світову фінансову систему.

4. Економічний зміст і види валютного курсу.

Завдання

Охарактеризуйте сучасний рівень розвитку міжнародних фінансо­вих відносин з урахуванням розвитку фінансового ринку країн СНД.

Визначте умови, які необхідні для переходу національної грошової одиниці в якість валюти?

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Конституція України. —К.: Преса України, 1997.

2. Закон України "Про Антимонопольний комітет України" // ВВР України. — 1993.—№50.

3. Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.93 // ВВР України. — 1993.—№23.

4. Закон України "Про банки та банківську діяльність" від 21.12.2000 // Уряд, кур'єр.—2001.—№8.

5. Закон України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16.09.97 //Уряд, кур'єр. — 1997. —№ 163.

6. Закон України "Про власність" від 07.02.91 //ВВРУкраїни. —1991. —№20.

7. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про Державну податкову службу в Україні"» від 05.02.98 // ВВРУкраїни. —1998. —№ 29.

8. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"» від 22.05.97//Уряд, кур'єр. —1997. —№ 105-106.

9. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.91 // ВВР України. — 1991. — № 49.

10. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30.10.96 // ВВРУкраїни. — 1996. —№ 51.

11. Закон України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" від 26.12.02 // Уряд, кур'єр. — 2003. — № 4.

12. Закон України "Про державний внутрішній борг"// Голос України. — 1992. — Жовт. — С 3.

13. Закон України "Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 26.01.93 // ВВР України. — 1993. —№ 13.

14. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 21.09.99 // Уряд, кур'єр. —1999. — №215.

15. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 23.03.2000 // Уряд, кур'єр. — 2000. — № 72.

16. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням" від 18.01.01 //Уряд, кур'єр. —2001. —№ 38.

17. Закон України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" від 03.12.97 // ВВРУкраїни. — 1998. —№ 11-12.

18. Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів" від 10.12.97 //ВВР України. —1998. — №15.

19. Закон України "Про підприємництво" від 07.02.91 // ВВР України. — 1991.—№14.

20. Закон України "Про підприємства в Україні" від 27.03.91 // ВВР України. — 1991.— №24.

21. Закон України "Про Рахункову палату" // Голос України. —1998. —№ 13.

22. Закон України "Про страхування" від 07.03.96 // ВВР України. — 1996. — №18.

23. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18.06.91 // ВВР України. — 1991. — № 38.

24. Указ Президента України "Про Державне Казначейство України" від 26.04.95 № 335/95 // Діло. — 1995. — № 43.

25. Указ Президента України "Про деякі заходи з дерегулювання підприєм­ницької діяльності" від 23.07.98 № 817/98 //Уряд, кур'єр. —1998. —№ 143.

26. Бюджетний кодекс України // Уряд, кур'єр. — 2001. — № 131.

27. Положення про відомчий контроль у системі міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади: Затв. постановою КМУ від 10.07.98 № 1053.

28. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 "Баланс": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87 // Все про бух. облік. — 2000.—№11.

29. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 "Звіти про фінансові результати": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87 // Все про бух. облік. — 2000. —№11.

30. Інструкція "Про порядок проведення ревізій і перевірок": Затв. наказом ГоловКРУ України від 03.10.97 № 121. — К, 1997.

31. Александрова М. М. Страхування. — К: ЦУЛ, 2002. — 208 с

32. БескидЙ. М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету України//Фінанси України. — 1998.— № 1. — С. 11-16.

33. Білуха М. Т. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту: Під-руч. — К: Влад і Влада, 1996.

34. Благодатин А. А. Финансовый словарь. — М.: ИНФРА-М, 1999.

35. Бланкарт ПІ. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки: Пер. з нім. — К.: Либідь, 2000.

36. Бондарук Т. Г. Зовнішній державний борг України та механізм його обслуговування // Фінанси України. — 1999. —№5. — С. 95-102.

37. Боринець С. Я. Розвиток сучасних грошово-валютних відносин (націо­нальний і міжнародний аспекти). — К.: Педагогіка, 1997.

38. Бровкова Е. Г., Продиус И. П. Финансово-кредитная система государства. — К.: Сирин, 1997.

39. Буковинський С. А. Шляхи розвитку бюджетної системи України // Фінанси України. — 1998. — № 9. — С 4-9.

40. Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка. Європейський контекст. — К.: Основи, 1998.

41. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1997.

42. Василик О. Д. Теорія фінансів: Підруч. — К.: Вид-во НЮС, 2000.

43. Вахненко Т. Фінансова стійкість держави // Економіст. — 1999. — № 7. — С. 22-28.

44. Гальчинський А. С. Теорія грошей: Навч. посіб. — К: Основи, 1996.

45. ГикишЛ. В. Финансы: Учеб. пособие. —К: МАУП, 2000.

46. Дорош Н. І. Державний фінансовий контроль: зарубіжний досвід і шляхи вдосконалення // Фінанси України. — 1998. — № 1. — С. 47.

47. Дробозина Л. А. Общая теория финансов. — М.: ЮНИТИ, 1995.

48. Дробязко А. Какова вероятность дефолта страны в 2000 году? // Мир де­нег. — 1999. — № 10-12. — С. 20-22.

49. Дьяконова І. І. Бюджетний дефіцит та методи його оптимізації // Фінанси України. — 1998. — № 10. — С 5-8.

50. Єпіфанов А. О., Сало І. В., Дьяконова І. І. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посіб. —К.: Наук, думка, 1997.

51. Єременко О., Ковбасюк Ю. Кредитна діяльність МВФ // Вісн. НБУ. — 1999. — №3. — С 9-Ю.

52. Єрмошенко М. Питання стратегії управління державним зовнішнім бор­гом // Економіст. — 2000. — № 2. — С 33-39.

53. Завгородний В. П. Бухгалтерский учет, контроль и аудит в системе управления предприятием. — К., 1997.

54. Загальна теорія держави і права /За ред. В. В. Копєйчикова. —К: Юрінком, 1997.

55. Зайдель X., Теммен Р. Основы учения об экономике: Пер. с нем. — М.: Дело ЛТД, 1994.

56. Зіденберг А., ХоффманЛ. Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ. —К: Фенікс, 1998.

57. Козюк В. В. Проблема державного боргу в перехідній економіці України // Фінанси України. — 1999. — № 5. — С 8-9.

58. Корнєєв В. В. Проблеми і перспективи розвитку фінансової політики в Україні в умовах ринкової економіки: Матер, конф. 17-18 травня 1999 р. — Чернівці, 1999. — Гл. 2: Роль державних фінансів у розвитку економіки України. — С 45^8.

59. Кравченко В. Місцеві фінанси України. —К: Знання, 1999.

60. Криниця С. О. Зміцнення фінансової бази місцевого та регіонального самоврядування // Фінанси України. — 1998. — № 2. — С. 11-13.

61. Кузнецова Н. С, Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. — К: Юрінком Інтер, 1998.

62. Кузьменко Н.А. Удосконалення міжбюджетних відносин // Фінанси України. — 1998. — № 1.—С 6-Ю.

63. Курс экономической теории: Учеб. пособие / Науч. ред. А. В. Сидорович. — М.: Изд-во МГУ, 1997.

64. Кучер Г. В. Державний борг: історія і сьогодення // Фінанси України. — 1999. — № 2. — С. 16-22.

65. Льовочкін С. Причини та чинники бюджетного дефіциту в Україні // Економіст. — 1999. — № 11. — С 19-23.

66. Лютий І. О. Державний борг і ефективність використання державного кредиту // Фінанси України. — 1999. — № 9. — С. 21-26.

67. Макконел К., Брю С. Экономика: принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. —К.: Хагар-Демос, 1993.

68. Маханецъ Л. Л. Зовнішній борг і політичний ризик // Фінанси України. — 2000. — № 2. — С. 64-67.

69. Мишкін Фр. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998.

70. Мізюк Б. М., Шевчук В. О. Зовнішні запозичення: вплив на економічну політику // Фінанси України. — 1998. — № 9. — С. 82-90.

71. Моряк Т. Актуальні проблеми економіки перехідного періоду: дефіцит державного бюджету у контексті фінансової науки та фіскальної практи­ки. — Л.: Світ, 1999.

72. Наринский А. С, Гаджиев Н. Г. Контроль в условиях рыночной экономи­ки. — М.: Финансы и статистика, 1994.

73. Некоторые аспекты развития финансовой системы на Западе (опыт США и других стран): Сб. науч. тр. — М.: Изд-во ИМЭМО, 1990.

74. Новосад Л. Я. Соціально-економічні передумови і макроекономічні наслідки державної заборгованості //Фінанси України. —1998. —№ 6. — С 37-46.

75. ОпарінВ. М. Фінанси (загальна теорія): Навч. посіб. —К.: Вид-во КНЕУ, 1999.

76. Осокина В. В., Калина А. В. Экономическая теория и практика хозяйство­вания: Учеб. пособие. —К: МАУП, 1997.

77. Павловсъкий М. А. Макроекономіка перехідного періоду. — К., 1999.

78. Павлюк К. В. Організація виконання державного бюджету // Фінанси України. — 1998. —№ 3.

79. Парижак Н. В. Формування ефективної бюджетної системи України // Фінанси України. — 1998. —№ 1. — С 29-35.

80. Пушкарева В. М. История финансовой мысли и политика налогов: Учеб. пособие. — М: ИНФРА-М, 1996.

81. РадіоноваІ. Ф., Бурлай Т. В. Модель дефіциту бюджету України //Фінанси України. — 1998. — № 9. — С. 18-23.

82. Розенберг Д. М. Инвестиции: Терминологич. словарь. — М.: ИНФРА-М, 1997.

83. Романів М. В. Роль Міністерства фінансів у забезпеченні контролю за рухом фінансових ресурсів держави // Фінанси України. —1998. —№9. — С. 46.

84. Рубцов Б. Б. Зарубежные фондовые рынки. — М.: ИНФРА-М, 1996.

85. Самуельсон П., Нордхауз Б. Економіка. —К.: Основи, 1992.

86. Селигман Э. Основы политической экономии. — СПб., 1908.

87. Слухай С. В. Становлення системи фінансового вирівнювання // Фінанси України. —1998. —№11.

88. Стігліц Дж. Економіка державного сектора: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998.

89. Страховий ринок України / За ред. Н. Захоревича. — К.: Альманах, 2003. — 352 с.

90. ФедякинаЛ. Н. Мировая внешняя задолженность. — М.: ЮНИТИ, 1998.

91. Финансы І Под ред. В. М. Родионовой. —М.: Финансы и статистика, 1995.

92. Финансы: Учебник для вузов / Под ред. Л. А. Дробозиной. —М.: Финансы, 1999.

93. Финансы: Учеб. пособие / Под ред. А. М. Ковалевой. — М.: Финансы и статистика, 1999.

94. Фінансове право: Підруч. / За ред. Л. К. Воронової. — X.: Консул, 1998.

95. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. /1. А. Чепурнов, Л. Т. Мостенська, М. А. Міненко, Я. П. Квач. —К., 1997.

96. Фридман М. И. Конспект лекций по науке о финансах. — СПб., 1910.

97. Чирка Д. М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів // Фінанси України. — 1998. —№ 1. — С 25-31.

98. Шевчук В. О. Розвиток системи суб'єктів фінансового контролю//Фінанси України. — 1998. — № 8.— С 30.

99. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.: Экономика, 1999.

100. Юрій С. І. Дивергенція фінансів при розгортанні ринкових відносин // Фінанси України. — 1996. — № 9. — С 5-12.

101. CalrberdM. Public Debt, Taxation and Government Expenditures in a Growing Economic. — Berlin, 1988.

102. Domar E. The Burden of Public Debt and the National Income // Amer.
Economic Rev. — 1944. — № 34. — P. 798-827.

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................... З

Розділ 1. Основи теорії фінансів...................................................................... 4

1.1. Фінанси і їх місце в системі суспільних відносин.............................................. 4

1.2. Структура й загальна характеристика

фінансової системи............................................................................................ 16

1.3. Фінансова політика............................................................................................ 27

1.4. Концептуальні підходи до формування державного

бюджету в умовах ринкової економіки........................................................... 45

Питання для самоконтролю........................................................................... 59

Завдання............................................................................................................. 59

Розділ 2. Державні фінанси............................................................................ 60

2.1. Бюджетна система і бюджетний процес........................................................... 60

2.2. Доходи і видатки бюджету................................................................................ 73

2.3. Державні цільові фонди.................................................................................... 89

2.4. Державний кредит.............................................................................................. 98

2.5. Державний борг і управління ним................................................................... 113

Питання для самоконтролю.......................................................................... 123

Завдання............................................................................................................ 123