Проведення ліквідаційної процедури (див. далі.).

7. Припи­нення провадження у справі про банкрутство. Припинення провадження може мати місце на підставі відповідної ухвали господарського суду у випадках, передбачених законом (наприклад, у разі затвердження мирової угоди тощо) ст. 83 Закону від 14.05.1992.

56. Закон розрізняє дві категорії учасників у справі про банкрутство:

1) сторони у справі про банкрутство;

2) інші учасники у справі про банкрутство.

Сторонами у справі про банкрутство є: конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут). Боржником є суб’єкт підприємницької діяльності (юридична особа або фізична особа – підприємець), неспроможний виконати протягом трьох місяців свої грошові зобов’язання після настання встановленого строку їх виконання, які підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, та постановою про відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом. Фізична особа - підприємець є боржником лише за зобов’язаннями, які виникли у неї у зв’язку зі здійсненням підприємницької діяльності. Боржником не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо). Боржник, неспроможність якого виконати свої гро­шові зобов'язання встановлена господарським судом, іменується банкрутом.

Кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника.

57. Господарський кодекс України визнає суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності:

1. суб’єкти господарювання, зазначених в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК:

- господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

- громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав.

Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрація цих представництв здійснюється в порядку, встановленому ст.. 5 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та Інструкцією про порядок реєстрації представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом МЗЕЗТоргу від 18 січня 1996 р. № 30, а саме:

Іноземний суб’єкт господарської діяльності, який має намір відкрити представництво на території України, подає до Мінекономіки України такі документи:

1). Заяву з проханням про реєстрацію представництва, що складається у довільній формі, в якій необхідно вказати:

- назву фірми;

- країну місцезнаходження фірми;

- адресу фірми;

- номер телефону, факс;

- місто, в якому відкривається представництво з зазначенням його майбутньої адреси;

- якщо будуть філії – вказати в яких містах;

- кількість іноземних громадян, які будуть працювати у представництві;

- дату заснування фірми;

- кількість співробітників фірми;

- назву банку зазначенням номеру рахунку;

- сферу діяльності фірми;

- ціль відкриття та сферу діяльності представництва, інформацію про ділові зв’язки з українськими партнерами та перспективи розвитку співробітництва;

2). Витяг з торгівельного (банківського) реєстру країни місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) іноземного суб’єкта господарської діяльності;

3). Довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок іноземного суб’єкта господарської діяльності;

4). Доручення на здійснення представницьких функцій в Україні, оформлене згідно із законами країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.

58. Транспортні договори - це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів та надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов'язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, що спеціалізуються та перевезеннях. Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:за видом транспорту, який використовується для надання транспорт-mix послуг на транспортні договори: на залізничному транспорті; морському транспорті; на внутрішньому водному транспорті; на повітряному транспорті; на автомобільному транспорті; на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (ч. З ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в тому числі змішані перевезення);за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (а) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (б) договори про надання транспортних послуг;за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: а) договори перевезення вантажів та організованих груп пасажирів (якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою); б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).Найбільш поширеними транспортними договорами у сфері господарювання є:договори перевезення вантажів;договір транспортного експедирування;договори на подачу і прибирання вагонів;договори на експлуатацію залізничної під'їзної колії;договори буксирування;договір чартеру (фрахтування);договори каботажу;та ін.

59. ЦК встановлює, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Порядок укладання господарських договорів передбачає більшість стадій. Це пояснюється складністю господарських зв’язків, що часто зумовлює недостатність здійснення тільки двох дій (оферти й акцепту).

Загальний порядок укладання господарського договору складається з таких стадій:

- проекту договору;

- протоколу розбіжностей;

- безпосереднього врегулювання розбіжностей;

- судебного розгляду переддоговірного спору.

Зміна або розірвання господарського договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором.

Ст.651 ЦК встановлює, що договір може бути змінено чи розірвано за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом та договором. Істотним є таке порушення, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента. Можливість та підстави розірвання договору в односторонньому порядку можуть встановлюватися законом або передбачатися договором. В цьому випадку сторона, наділена відповідним правом, може скористатися ним без звернення до суду.

60. У Господарському кодексі України законодавець закріпив лише 4 форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.При цьому різновида­ми останніх відповідно до ч. 1 ст. 238 ГК є санкції майнового характеру (вилучен­ня майна/прибутку, що за своїми правовими наслідками подібне до конфіскації; адміністративно-господарські штрафи) та організаційного характеру (зупинення дії або анулюванні ліцензій, скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання та ін.)

Відшкодування збитків- це відновлення майнового стану учасника господар­ських правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника.

Штрафні санкції (неустойка). Назва наступної форми відповідальності не уніфікована, оскільки законода­вець по-різному її визначає:

неустойка в широкому розумінні - традиційне визначення, що застосовува­лося старим ЦК УРСР (статті 179-180, 204) і передбачається новим Цивільним кодексом України (статті 549-552, 624);

штрафні санкції (поняття, що використовується в господарсько-правовій лі­тературі¹, в Господарському кодексі (статті 230-234) і включає неустойку у вузь­кому розумінні, неустойку-штраф, неустойку-пеню.

Аналіз згаданих положень ГК і ЦК дозволяє зробити висновок про змістов­ну ідентичність понять неустойки за Цивільним кодексом і штрафних санкцій за Господарським кодексом.

Штрафні санкції (неустойка) - це визначена законом або договором грошова сума, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним господарських зобов'язань, що грунтуються зазвичай на договірних засадах.

Позитиви і негативи штрафних санкцій (неустойки):

позитиви: швидкість (скорочений строк позовної давності - 6 місяців) та зручність застосування (застосовується незалежно від наявності збитків);

негативи: обмежена сфера застосування - лише договірні відносини.

Оперативно-господарські санкції- це передбачені законодавством заходи оперативного впливу кредитора на боржника, спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від повторень порушень з боку боржника.

Характерні риси цих санкцій:

• застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах;

• застосовуються на розсуд кредитора в односторонньому порядку;

• передбачаються законом або договором;

• мета застосування - захист інтересів кредитора;

• виражаються переважно у заходах організаційного характеру;

• юридичні підстави застосування - договір;

Адміністративно-господарські санкції- це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом, випадках.

Характерні риси цих санкцій:

• застосовуються у вертикальних відносинах;

• юридичні підстави застосування - закон (у тому числі глава 27 ГК), фак­тичні - неправомірна поведінка;

• відкритий перелік таких санкцій передбачений ст. 239 ГК України;

• порядок застосування - зазвичай адміністративний (за рішенням компе­тентних органів), у ряді випадків - судовий;