Розділ 5. Фінанси населення 5 страница

ІСІ закритого типу створюється на визначений строк і не викуповує цінні папери, емітовані ним, до моменту його ліквідації чи реоргані­зації. Цінні папери закритих і інтервальних ІСІ вільно обертаються на ринку цінних паперів.

У сучасному світі переважну більшість становлять відкриті ІСІ. У США серед відкритих ІСІ найпопулярніші так звані взаємні фон­ди грошового ринку (ВФГР), які вкладають акумульовані шляхом розміщення власних акцій кошти в інструменти грошового ринку — казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати. Пе­рший ВФГР з'явився в США в 1971 р. Нині ці фонди є найбільш кон­курентоспроможними фінансовими інституціями, на їхніх рахунках зберігається майже 40 % усіх заощаджень, вони продовжують при­ваблювати дедалі більшу кількість дрібних інвесторів.

Відповідно до законодавства в Україні можуть створюватись кор­поративні інвестиційні фонди — це відкриті акціонерні товариства, які емітують прості іменні акції і провадять діяльність виключно із спільного інвестування, а також пайові інвестиційні фонди, які не є юридичними особами і створюються за ініціативою компанії з уп­равління активами шляхом розміщення серед інвесторів випущених нею інвестиційних сертифікатів.

Пенсійні фонди — це юридичні особи, які у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами і підприємствами з метою виплат пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків ро­бітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій пенсійних фондів.

В Україні відповідно до Закону України "Про недержавне пенсій­не забезпечення" можуть створюватися пенсійні фонди трьох видів: відкриті, корпоративні та професійні. Відкритим є недержавний пе­нсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні осо­би незалежно від місця і характеру їх роботи. Засновником корпора­тивного пенсійного фонду є юридична особа-роботодавець або кілька юридичних осіб-роботодавців. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками. Засновниками профе­сійного пенсійного фонду можуть бути об'єднання юридичних осіб-роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи професійні спіл­ки, або фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності. Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, по-

в'язані за родом їх професійної діяльності, визначеної у статуті фон­ду. Особи, які управляють пенсійними активами, керуються інвести­ційною декларацією пенсійного фонду, в якій відображені основні напрями інвестування коштів та обмеження інвестиційної діяльності з пенсійними активами на фінансовому ринку. Інвестиційна деклара­ція розробляється і затверджується радою фонду, а також обов'язко­во реєструється в Державній комісії з регулювання ринків фінансо­вих послуг України.

Страхові компанії — це установи, які забезпечують інвесторам страховий захист від різних ризиків та відіграють надзвичайно вели­ку роль на фінансовому ринку. Угоди страхування, що укладаються з інвесторами, є основою для фінансового забезпечення інвестицій­них проектів. Страхові компанії мають достатні довгострокові стра­хові резерви і є основними постачальниками довгострокового капі­талу на національних ринках фінансових послуг провідних західних країн.

Ломбарди — це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В Україні вони виникли на початку 20-х років XX ст. як державні госпрозрахункові підприємства, що перебували у віданні місцевих рад у системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені з метою надання населенню можливості зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей.

Позиково-ощадні асоціації— це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. На Заході вони виникли май­же 150 років тому, але справжнього розвитку дістали після Другої світової війни. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90 % акти­вів), а також вклади в державні цінні папери. Загалом позиково-ощадні асоціації домінують на ринку іпотечного кредиту для житло­вого будівництва. Як правило, його послугами у західних країнах користуються переважно середні верстви населення.

Благодійні фонди — це установи, розвиток яких пов'язаний з низкою обставин: благодійність стала частиною підприємництва; створення благодійних фондів пояснюється бажанням власників великих особис­тих капіталів у разі передання їх нащадкам і дарування уникнути вели­ких податків. Остання обставина — найважливіша і визначальна, оскільки дає змогу великим власникам приховувати свої капітали від обкладання прибутковим податком і податком на спадщину.

6.6. Державне регулювання фінансового ринку

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що висока якість фінансових активів підвищує ефективність ринку і тим самим стимулює економічний розвиток.

Добре відрегульований фінансовий ринок, по-перше, знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов'язують з конкрет­ною країною; по-друге, це незамінний інструмент залучення до про­цесу економічного розвитку сумарного обсягу заощаджень населення. По-третє, високорозвинений фінансовий ринок підвищує динаміч­ність економічної системи, що дуже важливо для схвалення населен­ням поступового переходу до ринкової економіки.

Фінансовий ринок — це сфера економіки, де відчувається найжор-стокіший політичний тиск, адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. При цьому користувачі капіталу можуть бути зацікавлені в тому, щоб приховати свої справжні наміри і рі­шення й деякою мірою дезінформувати ринок. На фінансовому рин­ку навіть репутація учасника має свою ціну. Водночас інвестори намагаються віднайти можливість заробити і докладають багато зусиль, щоб отримати угоду чи інформацію, недоступну іншим інвес­торам. Вони намагаються також обмежити конкуренцію між тими, кому надали капітал. І як часто трапляється, страждають найбільш беззахисні — дрібні, індивідуальні інвестори. Будь-яка з подібних дій ставить під сумнів цілісність фінансового ринку і потребує втру­чання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави має бути обо­в'язковим.

Методи регулювання банківської діяльності. Основним провідни­ком кредитних відносин у суспільстві є банки. Перебудова кредитної системи України, що розпочалась у 1988 р., за метою і глибиною змін мала всі ознаки кредитної реформи.

Банківське регулювання — одна з функцій НБУ, що полягає у створенні системи норм, які впорядковують діяльність банків, визна­чають її загальні принципи, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Основні економічні та правові засади кредитування закріплені в чинному за­конодавстві України.

Згідно із Законом України "Про банки та банківську діяльність" [4], НБУ видає банкам ліцензію на кредитування юридичних і фізич-

них осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позича­льникам за умови виконання вимог НБУ, що містяться в положенні про порядок ліцензування банків в Україні і положенні про кредиту­вання. Власне ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських операцій українських коме­рційних банків, діяльність яких відповідно до встановлених НБУ обов'язкових вимог не загрожувала б інтересам їх клієнтів.

Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів. На почат­ковому етапі становлення РЦП регулювався багатьма державними органами — Міністерством фінансів України, Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, НБУ. Нині основним регулятором є Державна комісія цінних паперів та фондо­вого ринку (ДКЦПФР).

Модель, за якою почав формуватися РЦП в Україні, має універ­сальні та особливі риси. По-перше, вона включає низку елементів, що властиві РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, зако­нодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емі­тентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, заснування інфраструктур-них інститутів, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, інвестиційних фондів і компаній, обіг дематеріалізованих цін­них паперів (електронний обіг). По-друге, існують відмінності, при­таманні українському ринку (переважання первинного ринку, неве­лика питома вага ринку корпоративних облігацій, самокотирування цінних паперів тощо).

Моделі ринків цінних паперів різних країн значною мірою були результатом еволюції зазначених ринків, характер якої в кожному конкретному випадку визначався багатьма чинниками, у тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. Водночас за змістом РЦП є сукупністю ринкових відносин щодо цінних паперів, що не залежать від особливостей різних країн.

Українська модель ринку цінних паперів запозичила багато уні­версальних ознак. Розглянемо найважливіші з них.

1. Законодавче регулювання ринку цінних паперів. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, їх найважливіші аспекти регулюються за­конами. В ієрархії нормативно-правових актів закони посідають найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, на­приклад, з актами державної виконавчої влади або актами, прийня-

тими органами, що підпорядковані законодавчій владі, але не є ор­ганами виконавчої влади (наприклад, Національний банк).

Законодавче регулювання найважливіших аспектів ринку цінних паперів має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони прий­маються на основі соціально-групового узгодження інтересів, у про­цесі їх обговорення й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.

Законодавче регулювання стабільніше, оскільки процедура зміни та скасування законодавчих положень трудомістка і пов'язана з ве­ликими витратами часу порівняно з процедурами скасування чи до­повнення актів виконавчої влади. З метою впорядкування фондово­го ринку і підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава регулює ринок цінних паперів.

Основним принципом регулювання фондового ринку є першо­чергова реалізація загальнонаціональних інтересів і забезпечення га­рантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України.

Система регулювання має виконувати такі функції: визначати ключові напрямки фондового ринку і роль його учасників; створю­вати для учасників ринку сприятливе законодавче та регулююче середовище; перешкоджати діям, які можуть призвести до дезоргані­зації та руйнування ринку, недобросовісної конкуренції і обману ін­весторів, маніпуляції цінами і шахрайства з фінансовими ресурсами, у тому числі за довірчими операціями, і встановлювати відповідаль­ність за ці дії.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за його діяльністю. З метою забезпечення єдиної держав­ної політики у цій сфері створено спеціальний державний орган — ДКЦПФР.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, у за­конах, що регулюють діяльність на РЦП, створюються списки (пе­реліки) цінних паперів, які визнаються законодавством конкретної країни як цінні папери. Такий перелік може бути вичерпним і відкри­тим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише такі грошові документи, які прямо зазначені у переліку; у другому випад­ку крім зазначених прямо є й інші аналогічні їм документи.

В Україні існує вичерпний список цінних паперів, до якого вхо­дять акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облі-

гації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні та інвестицій­ні сертифікати, векселі та приватизаційні папери.

3. Державне регулювання випуску цінних паперів. Законодавством
України, як і законодавствами інших країн, на емітентів, що випус­
кають акції та облігації в обіг, покладаються зобов'язання щодо ре­
єстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск у певних
державних органах (в Україні — у ДКЦПФР).

Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. З одного боку, це запобігає появі на ринку цінних паперів у вільному обігу сумнів­них фінансових інструментів, а з іншого — сприяє тому, щоб інвес­тори могли приймати на цьому ринку зважені рішення.

Реєстрування передбачає, щоб емітенти надавали учасникам РЦП об'єктивну інформацію про своє господарське та фінансове становище. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій має на меті забезпечити цілісність ринко­вих взаємовідносин, підвищити довіру до РЦП з боку реальних і по­тенційних його учасників.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції
яких перебувають у відкритому обігу на РЦП, згідно із законодавст­
вом України, як і багатьох інших держав, зобов'язані публікувати річ­
ні звіти про результати своєї фінансово-господарської діяльності.

5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посеред­
ницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на
основі ліцензій. Впровадження режиму ліцензування є своєрідним
встановленням монополії на виконання важливих посередницьких
функцій. Оскільки РЦП посідає важливе місце в системі фінансово­
го ринку, а також значною мірою залежить від довіри багатьох його
учасників, держава висуває підвищені вимоги до суб'єктів підприєм­
ницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посе­
редницьку діяльність. Це потребує насамперед наявності у керів­
ників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації,
навичок та сумлінної поведінки.

Посередники на РЦП відіграють важливу роль, адже здебільшо­го від їх поведінки залежать ефективність ринкових взаємозв'язків і динамічність ринкових операцій. Посередники переважно викону­ють волю інвестора та емітентів і захищають їхні інтереси.

Як і в інших країнах, в Україні основною категорією посеред­ників є брокери (торговці цінними паперами, що здійснюють діяль­ність на комісійній основі) і дилери (торговці цінними паперами, що

діють на комерційних засадах). Законодавством України регулюєть­ся і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск цін­них паперів шляхом проведення відкритої підписки.

6. Державний контроль на ринку цінних паперів. Такий контроль є
одним з основних елементів моделі РЦП. Зазвичай цей контроль по­
кладається на спеціалістів, уповноважених на таку діяльність орга­
нами виконавчої влади. Завданнями таких органів є захист інтересів
інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових
взаємовідносин; реалізація законодавчих актів, що регулюють РЦП;
вжиття заходів підтримки порядку на РЦП та ін.

Державний контроль стосується всіх найважливіших галузей взаємовідносин, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакета акцій, допуску та обігу на території країни іноземних цінних паперів, перевірки інформації про випуск цінних паперів, а також річних звітів емітентів.

7. Біржовий та позабіржовий сегменти ринку цінних паперів. Як
зазначалося, РЦП має два основних сегменти: біржовий і позабіржо­
вий. Торгівля на фондових біржах здійснюється за певними правила­
ми і стандартами. На позабіржовому ринку умови обігу цінних папе­
рів, укладення та виконання угод за ними є більш вільними і менш
процедурними. Більшість операцій з цінними паперами здійснюєть­
ся на позабіржовому ринку.

8. Саморегулівні організації на ринку цінних паперів. Як свідчить
світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається у тому
разі, якщо враховується принцип оптимальності державного регу­
лювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише тоді,
коли це вкрай необхідно. В інших випадках вона делегує частину
своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об'єднуються
в саморегулівні організації (СРО).

В Україні діяльність СРО ринку цінних паперів здійснюється від­повідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цін­них паперів в Україні".

Згідно зі ст.1 цього закону СРО — це добровільне об'єднання професійних учасників РЦП, яке не має на меті одержати прибуток і створюється для захисту інтересів своїх членів та власників цінних паперів. Професійні учасники РЦП об'єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з виконуваними ним функціями, дозво­лами або бути учасником однієї СРО.

Нині в Україні зареєстровано ДКЦПФР і діють 10 СРО. Найбіль­ші з них за кількістю членів:

• Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (264 члени);

• Асоціація "Перша Фондова Торговельна Система" (174 члени);

• Київська міжнародна фондова біржа (175 членів);

• Асоціація "Південноукраїнська торговельно-інформаційна систе­ма" (149 членів).

Питання для самоконтролю

1. Функції фінансового ринку.

2. За якими ознаками класифікують фінансові ринки?

3. Позитивні та негативні наслідки глобалізації ринку капіталів для України.

4. Суб'єкти фінансового ринку.

5. Які фінансові інструменти використовують в Україні?

6. Види боргових та пайових фінансових інструментів.

7. Основні елементи ринкової інфраструктури.

8. Які установи утворюють інституційну базу ринку цінних паперів України?

9. Чому фондові біржі відіграють важливу роль у ринковій еконо­міці?

10. Установи, що належать до фінансових посередників.

11. Чому необхідне державне регулювання фінансового ринку?

12. Які види державного регулювання здійснюються на українському ринку цінних паперів?

Завдання

Поняття "фінансова криза" тісно пов'язане з поняттям "фінансо­вий ринок". Проаналізуйте причини фінансових криз, що відбулися в недалекому минулому (азіатська криза 1997 p., російська кри­за 1998 p.). Запропонуйте заходи запобігання майбутнім фінансовим кризам (або пом'якшення їх наслідків) в Україні.

Розділ 7. Фінансовий контроль

7.1. Сутність і види фінансового контролю

Підвищенню ефективності функціонування фінансової системи та її складових сприяє фінансовий контроль.

З одного боку, фінансовий контроль є окремим типом у загальній системі контролю, що охоплює адміністративний, правовий, технічний, екологічний та інші спеціалізовані типи контролю. З іншого боку, фі­нансовий контроль є спеціалізованим видом управлінської діяльності й окремою сферою економічних знань, пов'язаною з вивченням госпо­дарських процесів і операцій з позиції законності, достовірності, госпо­дарської доцільності, забезпечення збереження коштів.

Об'єктивною основою фінансового контролю є контрольна функ­ція фінансів, тобто органічно притаманна їм властивість управляти шляхом спостереження за формуванням, розподілом і використан­ням валового суспільного продукту.

Сутність фінансового контролюполягає у комплексному, органіч­но взаємопов'язаному вивченні законності господарських і фінансо­вих операцій і процесів на основі використання фінансової звітності, бухгалтерського обліку, нормативної та іншої економічної інформації в поєднанні з дослідженням фактичного стану об'єктів контролю з ме­тою забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.

Об'єктом фінансового контролю є розподільні та перерозподільні процеси при формуванні й використанні фінансових ресурсів на всіх рівнях економічної системи країни. До сфери фінансового контролю потрапляють практично всі операції, пов'язані з рухом господарських коштів і господарською діяльністю, тому в економічній літературі ча­сто вживається термін "фінансово-господарський контроль".

Розрізняють такі види фінансового контролю: державний, ауди­торський та внутрішньогосподарський. Ці види фінансового конт­ролю виконуються у формах, що визначаються за певними ознака­ми. Так, за часом здійснення виокремлюють попередній, поточний і подальший контроль; за джерелами даних, що перевіряються, — до­кументальний і фактичний; за методами виконання — ревізію (ком­плексну або некомплексну), перевірку, аналіз і обстеження (рис. 7.1).

Фінансовий

Правовий

Адміністративний

Типи контролю

Технічний

Екологічний

Санітарний

Інші

Позавідомчий

Види

фінансового

контролю

Державний

Відомчий

Аудиторський

Внутрішньо­господарський

Форми фінансового контролю

За часом здійснення

За джерелами

даних, що перевіряються

За методами здійснення

Попе-

ред-

Пото-

чний

По­даль­ший

Доку-мен-таль-ний

Фак­тич­ний

Ана­ліз

Реві­зія

Пере­вірка

Обсте­ження

Методичні прийоми контролю — формальна і арифметична перевірка документів, логічний контроль, суцільне і несуцільне, візуальне і моментне спостереження, зустрічна перевірка, зворотний перерахунок, інвентаризація, експертна оцінка та ін.

Рис. 7.1. Класифікація фінансового контролю за типами, видами і формами

Попередній контроль — це форма фінансово-господарського контролю, який здійснюється до початку господарських операцій. До нього залучаються майже всі органи, що виконують контрольні функції. Чітка організація обліку і попереднього контролю сприяє запобіганню зловживанням у використанні коштів, товарно-мате­ріальних цінностей.

Поточний (оперативний) контроль, що супроводжує здійснення господарських операцій, сприяє своєчасному виявленню відхилень у фінансово-господарській діяльності підконтрольного об'єкта.

Подальший контроль (контроль за фактом) здійснюють після господарських операцій. За допомогою такого контролю виявляють незаконне виконання господарських операцій, а також винних у цьо­му. Мета контролю за фактом — відшкодувати збитки, притягти винних до відповідальності, створити умови, що унеможливлюва­тимуть повторення зловживань.

Документальний контроль означає, що перевіряється достовір­ність, законність та господарська необхідність господарських опера­цій на підставі документів, у яких вони відображені. Контроль здійс­нюється за формою і змістом документів; шляхом зустрічних перевірок достовірності бухгалтерських операцій, зафіксованих у документах; взаємного контролю операцій і документів; аналітич­ними і логічними прийомами.

Фактичний контроль полягає у перевірці фактичної наявності коштів, основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, розра­хунків, їх відповідності даним бухгалтерського обліку.

Фінансовий контроль як спеціалізований вид управлінської дія­льності й особлива галузь економічних знань передбачає застосу­вання різноманітних методичних прийомів (способів), які базуються на досягненнях суміжних наук (аналізу господарської діяльності, бух­галтерського обліку, статистики та ін.). Системність в обробці даних досягається комбінованим використанням різних методичних при­йомів документального і фактичного контролю (табл. 7.1). їх засто­сування дає змогу всебічно аналізувати і синтезувати фактичний ма­теріал, з'ясувати послідовність дій суб'єкта контролю у складних господарських ситуаціях або в умовах невизначеності, встановити достовірність залучених джерел інформації.

Джерелами інформації для документального контролю є первин­ні документи; реєстри бухгалтерського обліку; дані оперативно-тех­нічного обліку; форми звітності, планова, нормативна, проектно-

Таблиця 7.1 Методичні прийоми документального і фактичного контролю[33]

Документальний контроль

Фактичний контроль

Формальна і арифметична перевірка документів Юридична оцінка відображених у документах господарських операцій Логічний контроль об'єктивної можливості документально оформлених господарських операцій Суцільне спостереження Несуцільне (у тому числі вибіркове) спостереження Зустрічна перевірка документів або записів в облікових реєстрах Зворотний розрахунок Оцінка законності й обґрунтованості господарських операцій за даними кореспонденції рахунків бухгалтерського обліку Балансове порівняння руху товарно-матеріальних цінностей Порівняння, групування, розрахунки середніх і відносних показників та інші прийоми економічного аналізу

Інвентаризація Експертна оцінка справжніх обсягів і якості виконання робіт, обґрунтова­ності нормативів матеріальних витрат і виходу готової продукції, дотримання технологічних режимів (визначення обсягу виконаних робіт, контрольний запуск сировини і матеріалів у вироб­ництво, лабораторний аналіз) Візуальне спостереження — безпосе­реднє обстеження і огляд складських приміщень, цехів Моментне спостереження — хроно­метраж, фотографія робочого дня, інші дії для фіксації окремих елементів виробничо-господарських процесів у певний період

конструкторська та інша документальна інформація. Документи пе­ревіряють за формою і змістом. Оцінюючи оформлення документів, слід виявляти правильність заповнення всіх реквізитів документа, наявність необумовлених виправлень, підчищень, дописок тексту і цифр, відповідність підписів посадових і матеріально відповідальних осіб. У разі потреби підпис особи в документі порівнюється з її під­писом в інших документах, а якщо виникають сумніви, отримують або особисте підтвердження цієї особи, або звертаються до право­охоронних органів для призначення спеціальної експертизи. Перевірка документів за змістом полягає у критичній оцінці змісту документа.

Перевіряючи законність і доцільність господарських операцій, що відображені в первинних документах, необхідно з'ясувати, чи не суперечить їх зміст чинному законодавству і нормативним актам.

У разі виявлення незаконних господарських операцій контролер встановлює, за чиїм розпорядженням вони здійснені, а також розмір матеріальних збитків.

Достовірність господарських операцій, відображених у первин­них документах, у разі потреби можна встановити шляхом зустріч­них перевірок на підприємствах, в установах і організаціях, з якими об'єкт, що ревізується, здійснював господарські операції.

При зустрічних перевірках первинні документи і облікові дані підприємства порівнюються з відповідними документами і даними організацій, від яких вони отримані або яким видані кошти і мате­ріальні цінності.

Виписки банку за різними рахунками підприємства в разі потре­би порівнюються зі справжніми записами на цих рахунках в устано­вах банку. Копії платіжних документів, що є на підприємстві, порів­нюються з оригіналами платіжних документів, що зберігаються в установах банку.

Взаємний контроль операцій аналогічний перевірці документів, але при цьому вивчаються документи за операціями, які відбували­ся в підрозділах одного й того самого підприємства. Аналітичні й логічні прийоми передбачають використання розрахункових, обчис­лювальних, логічних процедур при дослідженні змісту документів. Наприклад, під час арифметичної перевірки визначається правиль­ність розрахунків у документах, у платіжних відомостях на виплату заробітної плати, відображених у касових звітах, підсумків та ін.

Існує три способи контролю документів — суцільний, несуціль-ний і комбінований. При суцільному способі перевіряють усі доку­менти, пов'язані з видом операцій, що перевіряються, при несуцільно-му — лише частину спеціально відібраних документів. Комбінований спосіб означає, що частина документів перевіряється суцільним спо­собом, а частина — несуцільним.